Транзитний Будапешт
Тисячі біженців з Сирії , Афганістану, а також Палестини, Іраку, Ірану, країн Африки, щоб потрапити в безпечну Європу, найперше мали пройти угорські ворота.
Тривалий час уряд Угорщини тримав кордони закритими для біженців, які здебільшого їхали без паспорта й шенгенської візи. Прикордонники поводилися брутально. Трохи більше тижня тому уряд Угорщини дозволив мігрантам без шенгенських віз їхати до Відня. Понад три тисячі утікачів за кілька днів покинули Будапешт. Поки очікували рішення угорського уряду – спали просто неба на вокзалі…
Будапешт. 10 вересня. Восьма година вечора. Сирість і холод.
На невеличкій площі біля виходу з метро до будапештського вокзалу “Келеті” (“Східний вокзал”) розкинувся табір утікачів. Найперше, кого помічаєш – молоді чоловіки в брудному одязі. Вони сидять на сходах: між ними і холодним асфальтом лиш шматок якоїсь картонки. Їдять. У пластиковій посудині парує щось схоже на картоплю з м’ясом і томатами.
Озираюсь. Помічаю купу одягу й дитячого взуття. У ній хлопчина років тринадцяти намагається відшукати собі щось на ноги. Поспішає. Брудні ноги надто великі для обраних шльопанців. Спересердя махнувши рукою, узуває старі тапці…
Тут же – імпровізована їдальня: волонтери наповнюють чи супом, чи кашею пластикові тарілки. Збоку – коробки з фруктами, печивом, пляшками води. Дещо далі – склад матраців та карематів.
Знайомлюся з молодим чоловіком. На ньому – непраний светр й штани. Жорстке чорне волосся від бруду стало ще жорсткішим. Неголене утомлене обличчя. Однак із подивом для себе помічаю в його очах надію.
Чоловік розповідає, що дома, у Сирії, життя стало не просто складним – жалюгідним. “Ні електроенергії, ні води, ні бензину… Економіки немає. Ніде заробити. Усе надзвичайно дорого. Я не міг заробити навіть на їжу”, – каже мій співрозмовник. Він не дозволяє себе сфотографувати. “Не треба. Тому що там, у Сирії, я матиму проблеми, якщо пізнають…”, – хитав головою.
У Будапешті чоловік має кілька днів перепочинку, гарячу їжу, турботу волонтерів. Але скоро вирушатиме далі. “Я дуже хочу знайти безпечне місце”, – прощаючись зі мною, каже сирієць.
Серед волонтерів – люди різних професій, різного віку, навіть країн. Тут я познайомилась із професором університету, студентом з Індії, двома угорськими громадянками – вихідцями із Сирії. Речі найпершої необхідності, одяг, їжу приносять жителі Будапешту. Тут же речі сортуються і роздаються. Недалеко від метро облаштований і пункт першої медичної допомоги.
Табір нагадує великий розворушений мурашник. Та попри бруд, осінню мряку й злидні я не відчуваю безнадію.
Ближче до виходу на вокзалі молодий хлопець грає пісні на гітарі, йому підспівують з десяток місцевих “вокалістів”. Розпізнаю запальні іспанські мотиви. Враз “вокалісти” починають пританцьовувати, на обличчі в них помічаю усмішки і… спокій.
Раптом увесь цей стихійний шум пронизує сильний голос. Кремезний волонтер щось намагається пояснити. Навколо нього збираються люди. Виявляється, за 10 хвилин відправляється потяг у напрямку до Відня, і хто бажає, може до нього підійти за квитками. Їх придбали волонтери.
Я поспішаю на перон.
По дорозі зустрічаю двох чи трьох жінок, одягнутих у довгий одяг, на головах – хустки. Навколо них – пустує зграйка дітей. Враз побачивши мене з камерою, жінки почали щось голосно кричати і махати руками. Здогадуюсь: вони не хочуть, щоб ані їх, ані дітей фотографували. І так в останні дні вони опинилися під прицілом сотень камер, фотоапаратів, планшетів… Без права на приватність – їхня ціна за шанс мати краще життя.
На пероні поїзд Budapest – Hegyeshalom. Він особливий. Це – поїзд надії. Крайня станція поїзда – містечко за двадцять кілометрів до Відня. Що далі?
Мене випереджає молода жінка з дитиною. Дівчинка, тримаючись за дорослу руку своїми пальчиками, ледь встигає за жінкою.
Ще кілька чоловіків із тривожним гамором з’являються на пероні. У руках – напівпорожні сумки з тим “добром”, що встигли взяти з дому. Поспішають у вагон. Провідники не зупиняють.
Несподівано зачиняються двері вагонів. Чоловіки розгублено скрикують, починають безпорадно махати руками, на їхніх обличчях помічаю прикрість. Провідники зорієнтувалися швидше і натискають кнопку відчинення дверей. Пасажири полегшено зітхають і, підганяючи один одного, піднімаються в тамбур. Зрештою, поїзд рушив. Дуже швидко зникає у ніч останній вагон.
Утім, перон пустує недовго. За годину подадуть новий поїзд, куди поспішатимуть утомлені мігранти, тримаючи у руках квитки в нове життя.
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини
