Сусід ховав зерно у свіжих могилах, бо там не шукали: розповідь свідка Голодомору з Поділля

Дата: 08 Жовтня 2021 Автор: Катерина Саніна
A+ A- Підписатися

Продовжуємо цикл публікацій про свідків Голодомору-геноциду, знайдених під час експедицій Музею Голодомору. Свідок Григорій Шикирявий з Галузинців розповідає, що передувало голоду та як селяни ставились до комуністичного режиму.

Село Галузинці розташоване на Поділлі, за 18 кілометрів від районного центру Деражні та за 62 кілометри від обласного центру – міста Хмельницький. Тут 1927 року у родині чоботаря Шикирявого Івана Григоровича та Поліщук Мотрі Іванівни народився син Григорій, їхній первісток. Нині він один з небагатьох довгожителів села, хто пам’ятає й може розповісти про Голодомор 1932–1933 років у Галузинцях з власних спогадів.

 

“32-й, то вже знищували всьо, хліб, де знаходили, забирали. Підготовка була до 33 року”

“Коли почалася колективізація, батька записали бідним, “бідняком”, – починає хронологічно, з колективізації, свою оповідь про Голодомор Григорій Іванович. – Землі десь до півтора гектара мав. Він був чоботарем, але якщо може людина, то з неї гроші брав, а якщо бідний, то за так латав”. (Тут і далі збережено оригінальну мову свідка.)

1929 року у Галузинцях були створені два СОЗи (товариства спільного обробітку землі. – Ред.) – “Партизан” і “Червоний промінь”. У тому ж році їх об’єднали в колгосп. Як згадує Григорій, батько не хотів іти до колгоспу, бо “люди не знали, що таке колгосп, їх насильно туди зганяли”. Тому спершу, за словами свідка, колгосп був малолюдним, попри широку агітаційну кампанію “активістів”.

Організовувати колгосп у Галузинцях направляли так званих “двадцятип’ятитисячників” — комуністів-робітників із міст (Москви, Ленінграда, Харкова тощо), яких мобілізовували до сіл на проведення суцільної колективізації та розкуркулення 1929 року. Так головою новоутвореного Галузинецького колгоспу став Бухтяров, а секретарем парторганізації Лаврик. Більшість цих чужинців діяла силовими методами, впроваджуючи політику комуністичного тоталітарного режиму. Наприклад, до Галузинців направили групу військових у складі 11 озброєних людей, аби придушити опір колективізації та утворенню колгоспу.

Паралельно з колективізацією в селі “розкуркулювали” мешканців:

“Забирали спершу в панів. Панів, скільки їх там було, забрали. Потім у кулаків забирали. Хто шо більше мав – то вже “кулак”, його “розкулачували”, виганяли. Це вже ті, хто мав навіть якусь віялку чи шо, це вже тоже “кулак”. Їх теж повисилали. Ото вже лишилися ті, шо не мали толком нічого. Хто мало мав землі – накладали податок зерна. Виконав, шо дали, – знов накладають, так, шоб зовсім знищити його. 32 рік, то вже знищували всьо, хліб де знаходили, забирали. Підготовка була до 33 року”.

Свідок розповідає, що у сусідській хаті навпроти жив дід, який на верстаті ткав полотно, і його “розкуркулили” як “заможного” та вислали. В “очищені” хати заселяли “активістів”. Якщо хата була поділена на дві половини, то селили навіть по дві родини “активістів”. Деяким з “розкуркулених” вдалося повернутися до рідного села під час Другої світової війни. Свідок також розповідає, що в селі був побудований спеціальний “будинок для комунарів”, пізніше в цьому приміщенні був сільський клуб. Комуністів привезли з інших міст, вони осіли тут, одружилися з місцевими жінками й так залишилися в селі. Тактика переселення, вкорінення чужинців–прибічників комуністичного режиму допомагала контролювати населений пункт десятиліттями.

Сільський клуб села Галузинці. Сучасне фото. Джерело: 1ua.com.ua Сільський клуб села Галузинці. Сучасне фото. Джерело: 1ua.com.ua

У Галузинцях селяни вбили “активістку”, яка проводила найжорстокіші обшуки під час конфіскації їжі

Розкуркулення, а також подвірні обшуки під час Голодомору проводилися руками “активістів” – місцевих або скерованих з району людей з комуністичного активу. Григорій Шикирявий пригадує:

“Село поділялося на шість районів, зараз уже немає такого. На кожен район було кілька активістів, які ходили по хатах, вимітали усе дочиста. Потім вже батько розказував, то ше розказувати не можна було, а він втіхаря розказував, шо на нашому участку була сама, казали, вредніша жінка і два чоловіки. Кажуть, в одній хаті ну нічого вже нема. Під припічком, а діти на плиті сиділи, ше в горщику трохи пшона було, і то забрали. Вимітали всьо тогда”.

Щоб вивозити збіжжя, “активісти” залучали підводи з кіньми. Однак пан Григорій стверджує, що колгоспних коней не залучали, а навпаки – брали у одноосібників, тобто тих, хто відмовлявся вступати в колгосп. У батька свідка якраз була пара коней:

“Приходять троє: “Запрягай!” — і їдуть десь по селу там. Приходили до нас – всьо, вже здали всьо, немає нічого. Тоді брали підводу нашу і батька, щоб їздив, возив те, що вони заберуть. Серед активістів були Кащук і Антонько. Це вони казали тату запрягати, по дорозі забирали ще шляхового й їздили по селу. Ше до нас ходила активістка, називали її Яворшинкою. Казали, шо в селі вона найвредніша була. Потім її вночі пішли і зарізали. По кусках порізали. Тих, хто це зробив, скоро вичислили і судили”.

Представники комітету з вилучення зерна, Одещина, 1932 р. ГДА СБУ

Справді, за історичними даними, у селі Галузинці під час обшуків 1932 року була вбита місцева “активістка” Яворська – так люди мстилися й опиралися злочинній колективізації.

Григорій Шикирявий розповідає, що його сусід знайшов свій спосіб приховування зерна від активістів – закопував його у могилах на кладовищі:

“Той дядько закопував зерно у могилах. Каже: дивлюсь – свіжа могилка, то я розкопаю і там зерно заховаю, заховаю. Там же ніхто шукати не буде. І так вижив. А то по хатах всюди палкою штурхали, шукали кругом”.

Таким чином Голодомор-геноцид змушував українців переступати через моральні, традиційні та інші заборони – робити усе, аби вижити.

Трирічний брат, хоч і голодний був дуже, та не міг їсти ядучий борщ з кінського щавлю

“Вже всьо віддали, немає нічого, – пригадує 1933 рік свідок. – Коні тільки були. А нас уже двоє є, брат у мене менший. Мені шість, а йому третій рік пішов. У нас була лавка така, а друга менша, коротша. А там – п’єц (пічка. — Ред.). Я на лавці собі ходжу, а мама стоїть в п’єц дивиться, чи там горить. Я знаю, шо хочеться їсти, але я ж понімаю, шо нема, а малий ходить і плаче. От бачу вже – мама несе миску і ложку дерев’яну. І бух миску на лавку і бігом тікає. Ну цей малий скоро за ложку, а я поки зліз з лави, а він ложку взяв та як закричить: “Я нє гам пу!”. Значить: “гам” – це “їсти”, “нє” — “не буду”, а “пу” – це “борщ”. Вже я злажу, тоже взяв цю ложку в рот і ковиряю язиком, а язик терпне, терпне, бо борщ з кінського щавля. На долині ці листочки рвали. Походив я, походив — язик вже віджив. Знов беру ложку…”

Випуск першого класу школи села Галузинці. Григорій Шикирявий — у нижньому ряду крайній зліва. Фото з архіву свідка. Випуск першого класу школи села Галузинці. Григорій Шикирявий — у нижньому ряду крайній зліва. Фото з архіву свідка.

Сурогати з кислого й терпкого кінського щавлю стали звичною “стравою” для українців під час Голодомору. Також вживали листя кропиви, лободу, перетерті жолуді та кору, качани кукурудзи без зернинок, картопляне лушпиння, солому, цвіт акації.

Григорій Шикирявий розповідає, що батько, ризикуючи життям та порушуючи злочинну постанову про “п’ять колосків”, регулярно ходив на колись своє, а тоді вже колгоспне поле.

“Була кімнатка така в хаті рядном застелена. Нам казали туди не заходити. Приходить тато з поля, мама привідкриває рядно: “Ну шо там?” “Обійшов всьо поле кругом, ніде колоска нема, шо хоть трошки твердий, нікде не найшов”. “Ой шо ж то буде!” – закрилася, поплакала тоді”.

В інші дні голові родини вдавалося назбирати трохи колосків, які й годували родину, у котрій саме 1933 року народилася донька. Однак знайдене зерно потрібно було ще перемолоти, щоб приготувати з нього таку-сяку страву. Та навіть це було заборонено.

“Пішла така кампанія – побити жорна. Вийшов якось надвір, дивлюся – тато веде коні звідти зі шляху. А перед ним до сусідньої хати, до Олекси, бачу, пішов активіст. Я сховався собі в хату. А в нас жорна стояли такі. Прибігає тато бігом, шось поламав, зверху на жорна понакидав, думає, що робити. Взяв один (жорновий. — Ред.) камінець, взяв і товче. Розбив надвоє той камінець, під одну руку взяв і під другу руку — наче два камінці. А Олекса вже виніс свої жорна, віддав, під’їхали вже сюди до нас. То тато виніс цей один розбитий камінець, ніби то два є. Це так врятував інший камінь. А потім до нього зробили вже другого і мололи знов”.

Ручні жорна. Фото: Музей Голодомору Ручні жорна. Фото: Музей Голодомору

Забираючи та розбиваючи під час обшуків домашні господарські жорна, забороняючи обмолот зерна вдома, комуністичний тоталітарний режим робив становище українців ще скрутнішим в умовах відсутності їжі, яку конфіскували. А для того, щоб скористатися великим сільським млином, як згадує свідок, потрібно було пред’явити довідку, що одноосібник виконав усі хлібозаготівельні завдання та заплатив усі податки. Зважаючи на їхню непомірність та постійне викачування хліба, а також систематичні продовольчі штрафи, що накладалися за невиконання планів, отримати таку довідку одноосібнику в 1932–1933 роках було фактично неможливо…

“Якось за день було дванадцять покійників, то у дзвонаря, казав, аж рука боліла дзвонити”

Картиною, яка залишилася в пам’яті свідка Григорія Шикирявого назавжди, була масова смертність односельчан від Голодомору:

“Нашою вулицею померлих везли на цвинтар. Я виходжу: один веде коней, підводою, а двоє ззаду йдуть і нема нікого. А часом шо один йде. Було, шо полишалися діти, а батьки повмирали. Там цвинтар, зараз там вже вище дорогу зробили, а була там така глибока дорога викладена в старовину з камінців, а більші камінці по краю лежали. І нижче вже були ворота на цвинтар. Там в крайній хаті коло цвинтаря дядько жив. Тоді того не можна було казати, а як німці прийшли, той дядько розказав, шо, каже, вийду рано – внизу гляну, коло камінця вже одне або двоє лежать. Повзли туди і там вже вмирали. А бувало, шо привозили підводою, а вже яма зайнята. Отими, що самі доповзли”.

Колишнє кладовище. Джерело: 1ua.com.ua Колишнє кладовище. Джерело: 1ua.com.ua

Зі спогадів свідка, на його вулиці, всього 500 метрів завдовжки, померли троє: дві молоді жінки та один хлопець. У однієї з жінок залишилася зовсім маленька дитина. Дані про смертність комуністичний тоталітарний режим усіляко приховував. За даними геоінформаційної системи “Місця масових поховань жертв Голодомору”, у селі померли 48 людей, однак зі спогадів свідка зрозуміло, що ці дані далеко не повні, і, на жаль, нам уже ніколи не вдасться відновити реальної картини смертності.

“У сусіда мого, він теж 1927 року, дід дзвонарем був у церкві. Коли хто помирає, то по покійнику дзвонять у церкві. То дід йому казав, що одного дня було дванадцять покійників. Казав, що рука боліла дзвонити. Так умирали люди”.

Запис свідка Голодомору Шикирявого Григорія. 4 вересня 2021 року. Запис свідка Голодомору Шикирявого Григорія. 4 вересня 2021 року.

До речі, церкву в Галузинцях під час запеклої антирелігійної кампанії кінця 1920-х — початку 1930-х, на диво, не пошкодили. Розібрали її, за словами Григорія Шикирявого, пізніше – у 1936-му. Причина такої “поваги” до храму з боку режиму з’ясувалася через два тижні після знищення будівлі, коли до сільського голови прийшла “прочуханка зверху”, що село входить до так званого “укріпрайону”, тобто військової території, де заборонено руйнувати споруди, оскільки вони нанесені на різноманітні оборонні карти. А от у сусідньому селі Шиїнці церкву зруйнували набагато раніше, тож, пригадує пан Григорій, місцеві довго ходили щонеділі та на свята до галузинецького храму.

Свідок добре пам’ятає, як розбирали місцеву церкву, руйнували та палили ікони.

“Розбирали церкву активісти. Тут на горбочку всьо виносили і палили. Великий костьор був. Казали, шо наша церква найбагатша була по окрузі. Золото то позабирали, а решту спалили. Отой мій ровесник, чий дід дзвонар, казав, шо туди побігли хлопчики дивитися на костьор, а їх, каже, заставляли носити з церкви речі на вогонь. Каже, туди ту здорову ікону, Божу Матір, кидають у вогонь, а вона не горить. Попалили всьо. А церкву розібрали. Построїли комору. Вона стоїть до цих пор”.

ДОТ, село Галузинці, 1,0 км на захід від села. Фото: Ядвига Вереск ДОТ, село Галузинці, 1 км на захід від села. Фото: Ядвига Вереск

“Ми відправляємо 16 ешелонів пшениці в Румунію, а свої люди вмирають”

У дорослому віці Григорій Шикирявий пережив ще й масовий штучний голод 1946–1947 років. Однак через близькість Галузинців до тогочасної Західної України мешканцям села переважно вдавалося обміняти там якісь речі на їжу й таким чином пережити ці роки:

“Біда у 46-му – в Румунії недород, голод. Ми відправляємо 16 ешелонів пшениці туди, а тут свої люди вмирають. Але Україну спасла Західна, там ще якраз не всі в тих колгоспах були. Там жили люди добре, то всі їхали туди, більшість. Везли щось міняти, яку одежу, купляти щось. Потім то вже сміялися, шо тато продав корову і поїхав в Західну, купив три пуда кукурудзи. За цілу корову”.

Свідок згадує, що поки одні люди, ризикуючи життям, їздили на Західну Україну, інші користувалися з їхніх здобутків. На під’їзді до села на дорозі, оточеній з двох боків ровами, крадії забивали два кілки, прив’язували до одного мотузку, а коли їхав віз, навантажений збіжжям, швидко перекидали інший кінець мотузки на другий бік, де співучасник прив’язував її до кілка. Так натягнута мотузка, ніби ножем, стягувала на землю мішки, а інколи навіть і самого візника.

Свідок Голодомору Григорій Шикирявий. Фото: Музей Голодомору Свідок Голодомору Григорій Шикирявий. Фото: Музей Голодомору

Пан Григорій наводить ще один винахідливий місцевий спосіб виживання у 1946–1947 роках:

“У нас в долині в селі була сушарка, майже як завод. Туди звідусіль везли бараболю сушити. Були кагати картоплі там (кагат – купа городини (картоплі, буряків тощо), відповідно укладена й покрита соломою або землею для тривалого зберігання. – Ред.). Це ще до війни. А коли вже війна ця, то в кагатах бараболя не згнила, а ніби влізла в землю, втопталася, бо по ній же їздять, ходять. І зробився з тієї картоплі крохмаль. І в 47-му, казали, одна жінка знала, де та картопля колись була, то вона сказала, і розкопали, і поділили той крохмаль, і їли. Один кагат розкопали і розібрали, потім вона найшла другий, потім третій. То так спасалися тим крохмалем”.

***

Григорій Шикирявий пережив Голодомор у 6-річному віці, а масовий штучний голод 1946–1947 років, коли йому було вже 20. Спогади про ці події назавжди лишилися в його пам’яті, а от їхнє осмислення займало думки свідка протягом усього життя.

“Я тоді ще не розумів, коли казали, що 33-й – це голод. Казали, чи то жнива затягнулися, чи то погода така. Але водночас всі казали, що вродило тоді добре. Урожай був. Просто його вивозили. А Україну оточили тоді по кордонах. Молотов же потім признався, що штучно голод зробили, зібравши усіх ледачих, п’яниць і скориставшись ними”.


Проєкт “Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки” реалізується за підтримки Українського культурного фонду

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter