“Він своє майбутнє бачив тільки в Україні”: історія засновника Федерації ушу Олега Шевандіна, викраденого 11 років тому 

Понад 11 років родина Олега Шевандіна живе без жодної достовірної інформації про його долю. Відомого спортсмена, президента Федерації ушу Донецької області, громадського діяча та волонтера викрали навесні 2015 року в Дебальцевому представники підконтрольних РФ збройних формувань. Відтоді він перебуває в статусі інкомунікадо – без підтвердженого місця утримання, без зв’язку із зовнішнім світом і без доступу міжнародних гуманітарних місій.

Його дружина Лариса Шевандіна вже багато років домагається звільнення чоловіка, поєднуючи особисті пошуки з адвокацією прав незаконно ув’язнених цивільних. В інтерв’ю ZMINA вона розповіла про обставини захоплення Олега, його проукраїнську позицію, евакуацію мешканців під час боїв за Дебальцеве та боротьбу за створення міжнародних механізмів захисту людей, яких Росія незаконно утримує в неволі.

Дзвінки дружині як шантаж для здобуття “зізнань”

До 2014 року родина Шевандіних мешкала в Донецьку. Після початку російської агресії та появи в місті озброєних формувань вони виїхали до Дебальцевого, звідки були родом батьки. Це рішення сприймалося як тимчасове – тоді родина ще сподівалася, що бойові дії не затягнуться і згодом можна буде повернутися додому.

“Наша родина мешкала в Донецьку до початку російської агресії у 2014 році. Коли до міста зайшли російські війська, тоді це був Гіркін, ми виїхали до Дебальцевого, де мешкали наші батьки. Думали, що це ненадовго, але вийшло інакше”, – згадує Лариса Шевандіна.

За її словами, Олегу почали телефонувати майже одразу з окупованого Донецька з пропозиціями співпраці, але він відмовився від будь-якої комунікації з окупантами та не надав їм списків з особистими даними спортсменів та тренерів федерації, незважаючи на численні вимоги та погрози.

“Він не давав контактів спортсменів і тренерів. Натомість у грудні 2014 року Олег зумів вивезти збірну команду Донецької області з ушу, зокрема з уже окупованих Донецька, Горлівки, Єнакієвого, оточеного Дебальцевого та інших міст регіону, на чемпіонат України до Києва, де збірна команда Донеччини вчергове здобула перемогу”, – розповідає Шевандіна.

Олег Шевандін. Фото надане родиною спортсмена

Цей виступ мав не лише спортивне, а й символічне значення: це був публічний доказ того, що український спорт не підкорився окупації, пояснює Лариса. У цей час безпекова ситуація в Дебальцевому стрімко погіршувалася. Через бойові дії місто поступово залишалося без базових умов для життя: спочатку були пошкоджені лінії електропередач, у місті зникло світло, вода, опалення та постачання продуктів. Припинили роботу магазини, аптеки та всі медичні заклади.

“Разом зі світлом зникли вода, тепло, продукти, ліки. Почався так званий Дебальцевський котел. Місто опинилося за межею гуманітарної катастрофи. У п’ятнадцятиградусний мороз люди ховалися від постійних обстрілів у підвалах і не мали жодних умов для виживання”, – згадує Лариса Шевандіна.

За її словами, вони терміново вивезли батьків до Світлодарська та повернулися до Дебальцевого, щоб забрати документи та особисті речі. Саме тоді Олег Шевандін почав займатися щоденною евакуацією цивільних та доставляти до міста гуманітарну допомогу.

“Олег – почесний мешканець міста Дебальцеве. Його там усі знали. Як тільки ми заїхали до міста, люди просили його про допомогу. Ніякої централізованої евакуації тоді не було. Тому Олег почав щодня по декілька разів вивозити з міста родини з маленькими дітьми, літніх людей, хворих, яким була потрібна термінова медична допомога, а на зворотному шляху ввозив до майже оточеного міста їжу, ліки, свічки та зарядні пристрої, щоб люди могли зателефонувати рідним та сказати, що вони ще живі”, – розповідає його дружина.

Олег і Лариса Шевандіни. Фото з особистого архіву Лариси

За словами Лариси Шевандіної, Олег був відомою та авторитетною людиною на Донеччині, яка відкрито підтримувала Україну і відмовлялася співпрацювати з окупаційною владою. На її думку, саме його публічна проукраїнська позиція, здатність об’єднувати людей навколо себе та впливати на громадську думку стали однією з причин переслідування. Водночас вона не відкидає, що значення мав і спортивний фактор: очолювана ним Федерація ушу Донецької області регулярно конкурувала з росіянами за нагороди на міжнародних турнірах. 1 травня 2015 року Олега виманили з дому під приводом необхідності допомогти матері. Як згадує його дружина, чоловік не підозрював, що це була заздалегідь спланована пастка.

“Він думав, що їде допомогти матері. Олега витягли з автівки люди в масках і з автоматами, натягнули мішок на голову, надягли кайданки та відвезли до російського військового штабу в Дебальцеве, на території металургійного заводу, де катували та вимагали визнати, що він український шпигун і диверсант”, – розповідає Лариса.

Невдовзі родина дізналася, що Олега утримують на території військової частини в Дебальцевому. З’явилися звинувачення в шпигунстві та співпраці з українськими спецслужбами. За словами Лариси, жодних доказів цього не існувало.

“Під час допитів Олегу давали відповідати на мої дзвінки – я чула його голос і розуміла, що він тримається. А я була щаслива просто чути його голос. Але потім я дізналась, що ці дзвінки використовуються для шантажу та морального тиску на чоловіка. Кожного разу йому детально пояснювали, що зроблять зі мною, якщо він не погодиться підписати сфабриковані звинувачення”.

Згодом Олега перевезли до Донецька. Телефонний зв’язок з ним обірвався, будь-яка інформація про його стан почала надходити лише через непрямі джерела. За відмову підписати звинувачення росіяни перевели Олега в режим суворої ізоляції, який у міжнародному гуманітарному праві має термін “інкомунікадо” – утримання затриманої людини в повній ізоляції від зовнішнього світу, без контактів з рідними, без доступу до адвоката, без висунення офіційних звинувачень і без визнання самого факту утримання людини в неволі. 

Управління Верховного комісара ООН з прав людини (OHCHR) у звіті про свавільні затримання на території України у 2014–2021 роках говорить про інкомунікадо як практику, пов’язану з катуванням та жорстоким поводженням.

Тож Лариса Шевандіна досі не має підтвердженої інформації про те, де утримують чоловіка і в якому він стані. Не має також можливості спілкуватися з ним. 

Бачив майбутнє лише в Україні

Олег і Лариса Шевандіни познайомилися в школі. Для Лариси історія її чоловіка – це не лише історія викрадення чи багаторічної неволі. Насамперед це історія людини, яка десятиліттями будувала навколо себе спільноту однодумців і намагалася змінювати середовище, в якому жила.

Олег Шевандін здобув три вищі освіти: у галузях спорту, педагогіки та психології. Його професійні інтереси давно вийшли за межі тренерської роботи. Він досліджував вплив занять спортом на розвиток особистості, працював над програмами для дітей з аутизмом, ДЦП, астмою та іншими порушеннями здоров’я. Ці програми впроваджувалися в різних містах Донецької області та були орієнтовані на тривалу роботу з дітьми та їхніми родинами.

Олег Шевандін на спортивному майданчику. Фото з особистого архіву родини

Паралельно він розвивав Федерацію ушу Донецької області, яку очолював з 1996 року. За роки його роботи вона перетворилася на одну з найсильніших в Україні. Осередки федерації працювали в багатьох містах регіону, а спортсмени регулярно ставали переможцями національних і міжнародних змагань. Водночас для самого Олега спорт ніколи не обмежувався медалями чи результатами. За словами дружини, він розглядав спорт як інструмент виховання, освіти та формування відповідальності. Одним з його найбільших проєктів став “Здоровий спосіб життя”, який охоплював дітей і молодь по всій Донеччині. Його метою було не лише фізичне виховання, а й формування активної громадянської позиції, здатності брати відповідальність за себе та суспільство.

Водночас сам Олег Шевандін залишався людиною з чіткою громадянською позицією. Після початку російської агресії він відкрито підтримував Україну, відмовився від будь-якої співпраці з окупаційними структурами та продовжував брати участь у проукраїнських акціях.

“Щодо проукраїнськості Олега – це навіть не вибір, а природна позиція людини, яка народилась і виросла в Україні. Він ніколи не розглядав можливості виїхати з країни, бо своє майбутнє бачив лише тут. Для нього не існувало жодного компромісу між Україною та окупацією”, – говорить Лариса Шевандіна.

Олег Шевандін. Фото надане родиною спортсмена

Тож саме завдяки своєму авторитету він міг переконувати інших не співпрацювати з окупаційною владою, додає дружина. Його знали далеко за межами спортивного середовища, а до його думки дослухалися як спортсмени, так і представники місцевих громад. Саме тому, переконана Лариса, діяльність Олега становила цінність для українського суспільства далеко за межами спорту: він працював з людьми, виховував молодь, створював середовище, в якому українська ідентичність і відповідальність за свою країну були природною частиною життя.

Боротьба за свободу чоловіка

Після викрадення чоловіка Лариса Шевандіна одразу почала домагатися його звільнення. Спочатку їй радили не розголошувати історію, щоб не нашкодити можливим переговорам щодо повернення Олега. Однак роки очікування показали, що така стратегія не дає результатів. Згодом вона перейшла до публічної адвокації та створила громадську організацію Return Freedom, яка об’єднала родини українських цивільних заручників. Після 2022 року ця робота продовжилася вже на європейському рівні.

Олег і Лариса в Криму до окупації півострова. Фото з особистого архіву родини

Однією з головних проблем Лариса називає відсутність ефективних міжнародних механізмів захисту незаконно ув’язнених цивільних осіб. На відміну від військовополонених їхній статус практично не врегульований міжнародним гуманітарним правом, а тому процеси їхнього звільнення часто залежать лише від політичної волі держав.

“Величезна кількість цивільних заручників утримується в режимі суворої ізоляції – повністю відрізаними від зовнішнього світу, без доступу до правової допомоги, незалежного медичного персоналу чи будь-якого зв’язку з родинами. Відмовляючись офіційно визнавати факт затримання, Російська Федерація свідомо діє поза межами міжнародного права, перетворюючи цивільних бранців на “невидимих в’язнів”, – каже вона.

Одним з результатів цієї роботи стала кампанія Save Ukrainian Civilian Hostages Together, яку Return Freedom реалізує спільно з французькою асоціацією Pour l’Ukraine, pour leur liberté et la nôtre! (PLU). Її мета – зробити проблему українських цивільних заручників постійною частиною європейського політичного та правозахисного порядку денного. Ключовим інструментом кампанії став механізм муніципального патронату. Європейські міста беруть під опіку конкретні справи цивільних заручників, підтримують їхню публічну видимість, звертаються до міжнародних організацій, урядів та європейських інституцій з вимогами сприяти звільненню людей. За словами Лариси Шевандіної, такий підхід має допомогти привернути увагу до проблеми тисяч українських цивільних, яких Росія незаконно утримує в неволі.

Лариса Шевандіна та Марія Мезенцева під час однієї з міжнародних зустрічей. Фото надане Ларисою Шевандіною

Офіційна презентація кампанії відбулася 23 травня цього року в Парижі. Протягом першого місяця до неї долучилися понад 50 європейських міст. У Франції також створили Комітет національної підтримки, до якого ввійшли науковці, громадські діячі та політики. Надалі організатори планують розширити кампанію на Бельгію, Швейцарію та інші країни Європи. Амбасадоркою ініціативи стала народна депутатка України та віцепрезидентка Парламентської асамблеї Ради Європи Марія Мезенцева. Вона послідовно займається темою цивільних заручників і була однією з ініціаторок ухвалення першої резолюції ПАРЄ, яка визнала українських цивільних заручників окремою категорією жертв російської агресії.

Згідно з даними Центру громадянських свобод і Медійної ініціативи за права людини, щонайменше 32 українських спортсмени перебувають у неволі або зникли безвісти, і Олег Шевандін серед них.