Сексуальне насильство під час війни: як досвід Боснії і Герцеговини допоможе Україні
Сексуальне насильство, вчинене в Боснії та Герцеговині під час війни 1992–1995 років, було визнане злочином, що широко використовувався як знаряддя війни. У 16 справах Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії ухвалив вироки обвинуваченим у вчиненні сексуального насильства, яке було частиною широкомасштабного та систематичного нападу на цивільне населення. За час війни на Балканах приблизно 20 тисяч осіб постраждали від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Та лише тисяча з них отримала компенсацію або ще проходить процедуру її отримання.
Війна в Боснії та Герцеговині закінчилася 27 років тому, але процес подолання її наслідків триває і досі. Він затягнутий та складний для потерпілих.
У жовтні в Сараєві відбувся обмін досвідом між правозахисницями Боснії і Герцеговини та України щодо посилення захисту дівчат і жінок та реагування на насильство щодо них, організований ОБСЄ. З боснійського боку участь у заході брали саме ті люди, які працювали на місцях, розробляли та втілювали практики роботи з потерпілими з нуля, адже уваги до питання на той момент було неприпустимо мало. Це робить досвід, отриманий під час заходу, особливо цінним.
Під час спілкування учасниці та учасники виокремили низку важливих аспектів, над втіленням яких Україні потрібно думати вже зараз, щоб потерпілі не почувалися забутими та покинутими майже три декади після завершення війни.
Ілюстрація: Тетяна ГущінаВ умовах окупації немає поняття добровільної згоди
Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, недарма виділяється в окрему категорію злочинів сексуального насильства. Адже ці злочини вчиняються в дуже специфічному контексті, ігнорувати який не можна. Це контекст збройного конфлікту, загальної атмосфери насильства та примусу.
В умовах окупації немає поняття добровільної згоди: реальність охоплює фізичний та психологічний примус, сексуальну експлуатацію як засіб виживання – для того щоб не вбили, щоб отримати їжу, ліки.
Тож у провадженнях щодо сексуального насильства під час обох трибуналів (Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, Міжнародний трибунал щодо Руанди) та в розгляді справ Міжнародного кримінального суду застосовувалися стандарти, які враховували цей специфічний контекст. А саме:
- в умовах масового насильства, позбавлення волі, погроз та примусу вільна згода в принципі неможлива;
- примус вважається невіддільним в умовах несвободи, збройного конфлікту або військової присутності чи у випадках скоєння злочину щодо особи, яка неспроможна надати вільну згоду, наприклад щодо дитини чи особи з порушеннями інтелектуального розвитку;
- за умови надання достатніх доказів наявності умов примусу, які зробили згоду неможливою, немає потреби надання конкретних доказів з боку потерпілих щодо відсутності згоди, наприклад доказів спротиву;
- згідно з практикою, немає зобов’язання додаткового підтвердження слів потерпілих у випадках сексуального насильства. Це означає, що за умови, що свідчення постраждалої особи є переконливими та достовірними, їх досить як доказів, навіть якщо відсутні додаткові підтвердження від свідків, документальні докази, медичні звіти, фото чи інші докази.
Ці стандарти зараз вважаються загальними й внесені до всіх переліків стандартів щодо розгляду справ стосовно сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, зокрема до Міжнародного протоколу з документування та розслідування сексуального насильства під час конфлікту. Тож мають застосовуватись і під час розслідування згаданих злочинів в Україні.
Якими є форми сексуального насильства під час війни
Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, – це не лише зґвалтування.
У своєму рішенні в справі Фурунджія 1998 року Палата Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії заявила, що норми міжнародного кримінального права визначають покарання не лише за зґвалтування, але й інші серйозні акти сексуального насильства, які не охоплюють проникнення. Заборона, отже, охоплює всі акти сексуального насильства, що зазіхають на особисту недоторканність шляхом примусу, погрози силою чи залякування в такий спосіб, що принижує гідність особи.
У справі Жана-Поля Акаєсу (Міжнародний трибунал щодо Руанди) сексуальне насильство було визначене як таке, що не обмежується фізичним зазіханням на тіло особи й може охоплювати акти, відмінні від проникнення чи навіть фізичного контакту загалом, включно з примусовим оголенням.
Те, що спектр видів сексуального насильства широкий, потрібно розуміти й комунікувати. Адже багато потерпілих можуть не знати, що те, що з ними вчинили, наприклад змусили роздягнутися на блокпості, є злочином.
Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, не може кваліфікуватися як загальнокримінальний злочин. Така кваліфікація є порушенням прав потерпілих на правду і справедливість. Внаслідок цього потерпілі можуть бути позбавлені права на відшкодування, яке передбачене тільки для тієї категорії осіб, яких визнано постраждалими від злочинів, пов’язаних зі збройним конфліктом, у судовому порядку.
Крім того, на відміну від загальнокримінальних злочинів воєнні злочини та злочини проти людяності не мають строків давності. І в цьому контексті Україні дуже важливо внести зміни до свого кримінального законодавства, тому що стаття 438 Кримінального кодексу, за якою в нас розслідують воєнні злочини, є обмеженою, вона узагальнено перелічує декілька порушень, не враховуючи особливостей окремих злочинів, і встановлює для таких злочинів строки давності.
Про роль і обов’язки держави
Важливим питанням є роль та зобов’язання держави щодо запобігання та реагування на випадки сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом.
Під час заходу в Сараєві правозахисники з Боснії і Герцеговини наголошували, що окремою формою насильства може бути насильство власної держави, яка ігнорує, не визнає скоєних злочинів або нічого не робить для відновлення справедливості та відшкодування потерпілим.
Зобов’язання держави в цьому питанні – тема широка, але наведемо найкритичніші аспекти.
Перше. Для того щоб будь-які подальші дії були ефективними, необхідна офіційна рамка – закріплена політика держави, підсилена правовим забезпеченням, що охоплюватиме чітко прописану категорію постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом: визнання та статус, а також критерії отримання такого статусу, програми відшкодування, на які потерпілі можуть розраховувати.
Друге. Влада має співпрацювати з громадянським суспільством у питаннях сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, адже потерпілі часто більш охоче звертаються до представників громадських організацій. Водночас має бути баланс – держава не може повністю перекласти цю функцію на громадянське суспільство, адже воно не має всіх інструментів, необхідних для повного забезпечення потерпілих, а влада має відповідні зобов’язання.
Третє. Політика держави щодо потерпілих має обов’язково охоплювати програми реабілітації, зокрема психологічної. Реабілітація потрібна як військовослужбовцям, що повертаються із зони бойових дій, так і особам, постраждалим від сексуального насильства. Програми мають враховувати як травматизацію згаданих категорій, так і можливу травматизацію тих людей, з якими вони найближче контактують. Такі програми повинні бути доступними, а інформація про них ефективно поширена.
Четверте. Держава має забезпечити ефективну підтримку тих органів, які працюють з постраждалими від сексуального насильства. Це додаткове навчання, юридична допомога, а також і психологічна допомога, адже працівники таких органів можуть зазнати вторинної травматизації через роботу з випадками сексуального насильства.
Правозахисниці з України також назвали окремим викликом обмежені спроможності державних органів в умовах збройного конфлікту. Цю проблему ми спостерігаємо в нашій країні зараз. Адже правоохоронні органи та їхні працівники так чи інакше залучені до бойових дій. Крім того, значно збільшився обсяг справ, які вони розглядають. Водночас на тимчасово окупованих територіях узагалі відсутні правоохоронні органи, а для відновлення їхньої роботи на деокупованих територіях знадобиться час.
Перевантажені також і соціальні служби, які в межах наявних раніше ресурсів змушені давати раду зі значно більшою кількістю внутрішньо переміщених осіб. Все це потрібно враховувати під час розроблення політик і програм щодо постраждалих від сексуального насильства.
Як запобігти повторному травмуванню потерпілих
Крім всеохопної державної політики, важлива наявність цілісної системи, в якій всі органи обмінюються інформацією. Боснія і Герцеговина свого часу наробила помилок: потерпілі в певний момент відмовлялися продовжувати спілкуватися з будь-якими представниками держорганів чи громадських організацій через численні повторні допити.
Тому цілісна система має охоплювати правоохоронні органи, органи охорони здоров’я та соціальні служби. Всі вони повинні мати алгоритми переспрямування потерпілих одна до одної залежно від потреб самих постраждалих. Між цими структурами також повинна бути робоча система обміну інформацією, отриманою від потерпілих, щоб не травмувати їх щоразу повторно.
Ці системи мають будуватися на конфіденційності інформації щодо потерпілих та отриманні від них згоди щодо кожного етапу проходження через систему.
Так, наприклад, у Боснії і Герцеговині запровадили схему, коли судовим органам, зокрема міжнародним, передавалась інформація про випадки сексуального насильства не задокументована цілком, а лише анонімні свідчення.
Якщо представники судового органу вирішували, що в справи є потенціал для розгляду, вони зверталися щодо конкретної справи до відповідального органу, який сповіщав про це потерпілу та питав, чи погоджується вона на розгляд її справи.
Головний принцип допомоги – не зашкодити
Інформаційний баланс – дуже сенситивна тема, з якою Україна вже також зіткнулася. Спочатку на державному рівні говорили про це забагато, і подекуди подавалися непідтверджені факти, зараз – майже нічого.
Важливо розуміти, що історії потерпілих – це не суспільна інформація, не амуніція проти Росії, а їхній власний вибір. Вони можуть хотіти поділитися своєю історією для того, щоб повернути собі контроль над ситуацією, щоб притягнути винного до відповідальності, щоб отримати відшкодування, доступ до програм реабілітації. Мотивація може стосуватися однієї з цих причин або кількох з них.
Інші потерпілі можуть хотіти забути свою історію, щоб про них не дізнався ніхто. І це теж їхній вибір, який потрібно поважати.
Обережно заохочувати потерпілих розповідати свою історію варто лише тоді, коли це піде на користь їм самим. Усі інші причини безвідповідальні, тому що стигматизація в суспільстві нікуди не зникла.
Ті, хто працює з потерпілими, повинні розуміти, що лише самі постраждалі мають визначати, що їм потрібно. А ті, хто з ними працює, є лише підтримкою і засобом отримання потрібного.
До відкриття проваджень і судового розгляду справ потрібно підходити відповідально. Правозахисники мають повідомляти безпосередньо потерпілим, чи є в справи шанси в суді, адже судовий розгляд – це додаткова травматизація. З постраждалими потрібно бути відвертими: казати, які шанси в справи на розгляд загалом і які на успішний розгляд, наскільки тривалою може бути процедура, повідомляти, що судове провадження не єдиний шлях і не є обов’язковим.
Те, що кримінальне провадження не єдиний можливий спосіб відшкодування, має враховуватись і державною політикою. Працюючи з випадками сексуального насильства, не потрібно тиснути на потерпілу, щоб вона давала свідчення. Адже покарання для злочинця ніколи не має відбуватися з використанням добробуту постраждалої.
В роботі з випадками сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, не можна оминати важких та неприємних тем. Це і стигматизація потерпілих з боку суспільства, толерування державою такого ставлення, а також ігнорування, замовчування та невизнання випадків сексуального насильства, вчинених не збройними силами ворожої держави, а представниками власних збройних сил, зокрема всередині збройних сил, адже цивільні особи не єдині, хто може постраждати від сексуального насильства.
Принцип “не нашкодь” має бути всеохопним і пронизувати всі аспекти, згадані вище. На жаль, бажання допомогти також може призвести до жахливих наслідків.
Правозахисники з Боснії і Герцеговини поділились однією з історій, яка сталася в їхній країні.
Потерпіла наважилася повідомити державним органам про випадок сексуального насильства, щоб отримати відшкодування, незважаючи на паралізуючий страх, що хтось із рідних чи знайомих дізнається. Вона нікому не розповідала нічого і не хотіла робити цю інформацію публічною. Але одного дня отримала на своє ім’я конверт кольору та форми, стандартних для конвертів, що розсилаються державним органом, відповідальним за роботу з постраждалими від сексуального насильства. В конверті було визнання її статусу як потерпілої і повідомлення про виділення відшкодування. Але ні визнання, ні відшкодування їй уже не були потрібні, тому що біль і приниження, яке вона відчула від того, що оточення дізналося її історію, якою вона не хотіла ділитися, призвели до її самогубства.
Тому не має жодного важливішого принципу в роботі з постраждалими від сексуального насильства, ніж “не нашкодь”.
Єдиного рецепта розв’язання проблеми немає. Український контекст відрізняється від боснійського, у нас інші ресурси та інструменти, зокрема Стамбульська конвенція і План виконання резолюції 1325. Важливо використовувати весь їхній потенціал.
Найважливіше, однак, врахувати помилки Боснії та Герцеговини в роботі всіх акторів з питанням сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, щоб потерпілі в Україні не почувалися забутими та покинутими майже три декади після завершення війни.
