Саша. “Градус допомоги може бути різним”
Саша – одна з тих волонтерок, хто перші почали надавати допомогу переселенцям з Криму та сходу України. Дівчина немає диплома, який би їй давав “дозвіл” допомагати людям. Та чи потрібен “диплом”, щоб бути корисним ближньому?
Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.
Я завжди почуваю себе незручно, є таке почуття “самозванки”, тому що де в мене є грамота, що мені дозволено займатись переселенцями? Я дивуюсь, що нікому цього не потрібно. Це дуже круто, тому що #для мене це завжди про чесність, перед тими, кого я прошу про допомогу.
Ресурсний центр – це мережа різних організацій та ініціатив, які на момент його виникнення – осінь минулого року – вже займались допомогою тим, хто приїхав і продовжував приїздити зі Сходу або з Криму. #Це була відповідь на те, що люди вимушені ходити по колу, щоб в одному місці спитати: “Чи є у Вас штани?”, а в іншому місці спитати: “Чи можу я знайти роботу?”.
Я не пам’ятаю, хто це кричав: “Шеф, все пропало!”. Це така внутрішня сторона, її бачать ті, хто працює біля мене. ЇЇ не бачать люди, котрі пропонують свою допомогу або звертаються по допомогу. Дуже часто виникає відчуття, що заселяти нема куди або людей стає все більше, якісь варіанти згодом знаходяться. Гадаю, з боку ми виглядаємо як “Чип и Дейл спешат на помощь!”, але, #на щастя для самих себе, можна не носити 24 години корону з написом “Спаситель”. Є таке роздвоєння – спокійний внутрішній образ і часте відчуття дива – всі ініціативи досі хоч якось можуть впоратись.
Ми відкрито говоримо, що у Ресурсному центрі працюють люди з різних регіонів та країн. Для мене це важливо робити, в тому числі символічно. Градус перенесення відповідальності з, умовно кажучи, російської влади, військових, олігархів на Росію, у якій живе величезна кількість людей, – цей градус стає дуже високим. І чим би зараз не закінчилась або не продовжилась війна на Сході, зрозуміло, що ксенофобське ставлення в Росії до умовної України, а в Україні до умовної Росії буде тривати ще дуже довго. У людей, які працюють з нами, є #бажання підтримки один одного, почуття, вміння, навички, знання – те, що не залежить від громадянства людини, це залежить від якихось зовсім інших речей.
#З моменту, як вимушені переселенці були вимушені стати такими, минуло багато часу, але саму систему допомоги так і не побудовано, щоб вони могли приїхати і відчути, що прибули у безпечній простір і справді отримують підтримку. Нещодавно ми намагались знайти перші свої тексти про те, що потрібно робити, аби допомогти вимушеним переселенцям, не тільки нам, а й державі та держорганам. Ми писали їх у березні 2014 року, частина з них не виконана досі, а частина цього виконання забрала більш ніж півроку.
Це люди такі ж, як і я. Вони дуже по-різному реагують на те, що доводиться їхати, #хтось не може спати без таблеток, хтось виглядає дуже впевнено, у якоїсь дитини проблеми в школі, у іншої дитини такого немає, хтось хоче знайти роботу і шукає, хтось перебуває у прострації і намагається пересидіти вже майже рік. І усвідомлення, що всі люди різні, – це найважливіша штука, яка завжди повертається до мене, як тільки я починаю з ними розмовляти.
Нам допомагають різні люди з різних міст і різних країн. Ми не завжди знаємо, хто це, і ще рідше знаємо, чому вони захотіли допомогти або як вони це зробили. Але дізнаватись особисті історії – це завжди несподіванка, це робить сам процес допомоги дуже людяним. Допомагати можна дуже по-різному, градус допомоги може бути дуже різним. Якщо у вас є бажання підтримувати якусь сім’ю якось постійно, це не означає, що ця сім’я оселиться у вас вдома, буде їсти ваш борщ і ви від неї нікуди не подінетесь. Це можуть бути літні люди, які не можуть платити триста гривен щомісяця за ліки. Дуже важливою є готовність узяти на себе відповідальність за локальну частинку світу: я готовий робити це так довго, як можу. І #немає жодних правил, як правильно допомагати. Допомагати – добре. Допомагати, а не завдавати болю.
Історія Саші представлена в рамках виставки “Моє місце”, організованої Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото із сімейного архіву.
