Найскладніше – отримувати правдиву інформацію з окупованих чи тоталітарних територій: як працюють редакції в екзилі
Опозиційні медіа зазвичай працюють у більш стресових умовах, ніж лояльні до влади. Але найскладніше доводиться тим ЗМІ, які вимушено стали так званими “медіа в екзилі”, бо виїхали за кордон через переслідування та тиск влади або загрозу окупації.
Як таким редакціям досягати своїх аудиторій і уникати блокування, де брати перевірену інформацію з тоталітарних та окупованих територій, як забезпечити існування редакцій фінансово?
Досвідом з вирішення цих питань поділились під час RightsCon — провідного світового саміту з прав людини в цифровому вимірі – представники чотирьох редакцій з Білорусі, Азербайджану та України, які вимушені працювати поза межами своєї первинної локації.
Ми були “маленькими монстрами” на Півдні України
Центр журналістських розслідувань (ЦЖР), медіапроєкт Кримської медіаорганізації “Інформаційний пресцентр”, до 2014 року був найбільшим хабом для журналістів Півдня та Сходу України, Криму та Севастополя зокрема.
Організація, яку з 2003 року очолює Валентина Самар, була створена задля сприяння професійному росту журналістів, тож тут проводили тренінги, інші медіазаходи. Коли на її базі запрацював Центр, тут вже не просто допомагали медійникам ставати професіоналами високого ґатунку, але й почали виробляти власний мультимедійний контент.
Валентина Самар“Спочатку телепрограма на місцевому телебаченні, потім сайт, потім ми створили свою студію продакш і виробляли телевізійний контент для регіональних компаній. Спеціалізувалися на антикорупційних розслідуваннях, тож більшість програм була саме на цю тематику”, — розповіла редакторка.
Також були програми про захист прав людини, прав репатріантів, здебільшого кримських татар, які повернулися на півострів після сталінської депортації.
“Ми були маленькими монстрами на Півдні України. Мали шість медіацентрів у Криму: Сімферополь, Ялта, Феодосія, Джанкой, Євпаторія, Севастополь. Кожний з них — майданчик для суспільного діалогу, плюс це були свої власні локальні медіапроєкти”, — сказала Самар.
Водночас ЦЖР був базою для тренінгів з журналістських розслідувань для південного сходу України і для білоруських журналістів.
Саме в такому стані Центр зустрів російську окупацію 2014 року, до цього дивом встигнувши зареєструватися як інформаційне агентство — повноцінне ЗМІ. 1 березня 2014 року він став першим невійськовим, недержавним об’єктом, що був атакований “зеленими чоловічками” разом із колаборантами, які захопили медіацентр організації у Сімферополі. Журналістів обіцяли “добре годувати й платити гроші”, якщо вони правильно писатимуть про “нову владу”.
Згодом завдяки великому резонансу медіацентр звільнили, його журналісти працювали у прямих ефірах до 1 серпня 2014-го. Тоді обладнання Центру разом із технікою “Чорноморської телерадіокомпанії”, на якій виходили програми, захопили окупанти. Редакції довелося дочекатися, поки всі їхні комп’ютери передивляться, а потім почалося вже кримінальне переслідування медійників за законодавством РФ.
На питання, як Центру вдалося так довго протриматися у прямих ефірах попри те, що там називали речі своїми іменами, Самар відповіла так: “Наш рецепт виживання в окупації дуже простий — ми були дуже помітними, відомими”.
У квітні того року разом із лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим представників Центру запросили для участі у засіданні Ради безпеки ООН, де його головна редакторка розповідала про порушення прав людини, зокрема свободи слова, переслідування журналістів, як українських, так і закордонних, в Криму. Лише за березень 2014-го Центр задокументував понад сто подій, пов’язаних з медіазлочинами проти всіх видань, як вітчизняних, так і світових.
Щодня в окупації редакції доводилося ухвалювати рішення: що робити, як діяти, що знімати, що ні. Це було надважливим, оскільки ситуація змінювалася дуже швидко.
Кримські медійники намагалися об’єднатися з журналістами закордонних ЗМІ, й замість того, щоб покинути захоплений медіацентр, створили на його базі коворкінг для роботи іноземних журналістів, щоб вони могли працювати, передавати свої матеріали.
Із серпня члени редакції почали поступово евакуюватися з огляду на загрози для кожного окремого журналіста. Весь час своєї діяльності в окупації Центр переживав “набіги” російських військових, перевірки та стеження ФСБ, його працівників забирала “на розмову” так звана самооборона Криму, їх били, катували.
Тож Центр евакуювався до Києва та відновив роботу. Замість Криму медіацентри відкрились у Генічеську та Херсоні. Але цього року ЦЖР пережив “дежавю”, бо ці міста також опинилися під російською окупацією. Журналістів довелося евакуювати вдруге. Зараз медіаорганізація працює в Києві, продукує мультимедійний контент для багатьох платформ.
“Звісно, тематика наших розслідувань дуже змінилася — корупція лишилася головною темою, але тепер ми спеціалізуємося й на розслідуванні воєнних злочинів. Допомагаємо правозахисним організаціям, правоохоронним органам документувати їх, ідентифікувати воєнних злочинців, колаборантів. Документуємо за допомогою OSINT-розвідки через доступ до відкритих баз даних. Це дуже серйозна праця, це десятки, якщо не сотні відкритих кримінальних проваджень в Україні, кейси для Міжнародного кримінального суду. Всім цим ми ділимося із нашими колегами”, — розповіла Валентина Самар.
У Донецьку ми зараз — дуже небажані персони
Сайт “Новини Донбасу” — відомий медіабренд, заснований в Донецьку в середині нульових. Вже кілька років він працює в екзилі, висвітлює ситуацію на окупованих Росією територіях.
Медіа завжди було в опозиції до місцевих регіональних еліт. Ситуація на Донбасі багато років була керована проросійською “Партією регіонів”, яка намагалася контролювати й ЗМІ.
“Сайт був опозиційним виданням, яке проводило журналістські розслідування. Намагалися привносити нові формати у місцеву журналістику, зокрема відео. Це тривало до 2014 року, поки не прийшла “русская весна”. Донецьк до літа був вже захоплений росіянами. Це змусило наш колектив переміститися на підконтрольну Україні територію”, — розповів шеф-редактор сайту Богдан Каркачов.
Богдан КаркачовВін уточнив, що на той момент ще не працював у “Новинах Донбасу”, але знав засновника видання Олексія Мацуку. До команди ЗМІ доєднався у вересні 2014 року. Як і журналісти з Криму, за час окупації журналісти на Донбасі піддавалися арештам, їм погрожували, порушували “кримінальні провадження”. Частині редакційної команди довелося евакуюватися до Києва, інші поїхали до підконтрольних Україні Слов’янська та Краматорська.
Восени 2021 року стало зрозуміло, що війна буде, згадує журналіст. Редакція почала готуватися до такого перебігу подій, хоча до кінця ніхто не вірив, що це буде повномасштабне вторгнення. Думали, обмежиться великою війною на Донбасі. Але, коли Путін 21 лютого визнав так звані “ЛНР” і “ДНР”, більша частина колективу, що базувалася на Донеччині, переїхала спочатку до Києва, потім на Захід України разом із відеотехнікою, щоб була можливість працювати далі. Декілька журналістів також виїхали з Києва, згодом частина повернулася.
Сам Богдан зараз живе в Ірпені, де мешкав з 2019 року й повернувся після деокупації. Певна частина журналістів “Новин Донбасу” досі на Заході країни. Видання продовжує діяльність, створює різноманітний контент.
Десять років розповідаємо правду про Білорусь з Варшави
Наталія Радіна, шеф-редакторка білоруського видання “Хартія 97”, переконана, що активним чином громадянське суспільство в Білорусі останніми роками не діє.
Наталія РадінаЗнищувати свободу слова в Білорусі почали одразу ж 1994 року, коли до влади прийшов Олександр Лукашенко, наголосила вона. Найперше він захопив телебачення, закрив всі незалежні телеканали, встановив жорсткий контроль над ТБ-контентом. Потім в країні почали знищувати незалежні радіостанції, а на початку 2000-х — незалежні газети.
“З п’яти незалежних видань, де я працювала з 97 року, до 2003-го були закриті чотири. З 2001 року перейшла на роботу в інтернет, розуміючи, що в газетах, на телебаченні, телеканалах працювати незалежним журналістом неможливо. З того часу працюю редактором сайту “Хартія 97”, — розповіла журналістка.
2010 року влада Білорусі дійшла висновку, що треба контролювати також й інтернет. Якщо раніше журналістів затримували за участь в акціях протесту, вони не могли працювати легально, а працювали з дому, напівпідпільно, на орендованих квартирах, то у 2010-му почалися справжні репресії проти цифрових медіа. “Хартії 97” як найпопулярнішому незалежному ресурсу, принципово критично налаштованому до чинної влади, оголосили війну на знищення, розповіла Радіна.
Спочатку одну за одною порушували кримінальні справи — за публікацію статей і навіть за коментарі читачів. Сама журналістка була вимушена постійно ходити на допити до силовиків, редакцію кілька разів обшукували, конфісковували всю техніку.
У вересні 2010 року вбили засновника сайту Олега Бебеніна. На переконання Наталії Радіної, це було вбивство, замасковане під самогубство. Сталося це буквально за три місяці до президентських виборів у Білорусі.
“19 грудня 2010 року мене заарештували, вчергове розгромили наш офіс. До кількох кримінальних справ за публікації на сайті “Хартії 97” додалася ще одна — за “організацію масових заворушень”. Насправді за те, що ми висвітлювали виборчу кампанію незалежних кандидатів і давали інформацію про акції протесту на вулицях”, — згадала шеф-редакторка.
Вона нагадала, що тоді на вулиці Мінська вийшли від 50 до 70 тисяч людей, які протестували проти фальсифікацій результатів виборів президента.
Наталія провела два місяці у в’язниці КДБ у жорстких умовах, до неї застосовували тортури. Згодом звільнили під підписку про невиїзд, але кримінальну справу лишили, їй загрожувало до 15 років позбавлення волі.
“Під підпискою я перебувала ще два місяці. Постійно отримувала погрози з боку працівників КДБ, які здійснювали наді мною нагляд. Мені прямим текстом говорили, що працювати журналісткою в Білорусі я зможу лише на умовах співпраці зі спецслужбами. Тобто я маю зустрічатися зі співробітниками КДБ і спілкуватися з ними за “чашкою кави”, — говорить Радіна.
Тоді вона зрозуміла, що працювати журналістом у Білорусі не зможе. Або буде таким собі “журналістом на короткому повідці”. Стало зрозуміло, що треба виїжджати за кордон, якщо хочеш говорити те, що вважаєш за потрібне, і не приміряти до публікацій всі статті Кримінального кодексу.
Наталія вимушено залишила Білорусь. Це було складно, але їй вдалося виїхати на Захід і відновити роботу редакції спочатку в Литві, потім у Польщі.
“Хартія 97” вже десять років працює з Варшави. Аудиторія сайту за кордоном збільшилася одразу в десять разів. Журналістка пояснює це тим, що сайт не боїться говорити правду.
Робота видання й у Білорусі, й в екзилі будується таким чином, що журналісти просто збирають інформацію від своїх джерел.
Наталія підкреслила: 2020-й показав — виїхати з Білорусі було правильним рішенням, бо навіть ті нечисленні незалежні ЗМІ в країні, які намагалися обережно подавати інформацію, все одно були знищені, їхні співробітники опинилися в тюрмах.
Практично всі медіа, що лишилися, працюють з Литви, Польщі. До цього працювали в Україні, але через війну вимушені виїхати. Робота журналістів всередині Білорусі сьогодні практично неможлива. Єдиним засобом є збір інформації з абсолютно різних джерел.
“Верифікувати цю інформацію складно, але кожна з них — на вагу золота. У будь-якому випадку ми намагаємося доносити до білорусів інформацію, не боїмося називати речі своїми іменами, і мені це здається найважливішим”, — переконана Наталія.
Вона наголосила на тому, що роль білоруських незалежних медіа дуже важлива навіть у нинішніх умовах війни, яка ведеться також з території Білорусі. Якщо порівняти білорусів і росіян, то це зовсім різний ступінь інформування щодо ситуації в Україні: росіяни у більшості одурманені жахливою пропагандою, а білоруси піддались їй значно менше, сказала шеф-редакторка “Хартії 97”.
Головне те, що білоруські незалежні медіа попри вимушену роботу у вигнанні, репресії та постійні намагання влади блокувати їх на території країни, доносять інформацію, вважає Радіна.
Влада переслідує нас і за кордоном
Фікрат Гусейнов, нині редактор незалежного азербайджанського видання Time TV Media Group, залишив Азербайджан через тиск влади 15 років тому. Й досі не мав можливості повернутися.
Фікрат Гусейнов“Чинна влада думає, що ми виїхали, й все по тому. Але ми продовжуємо роботу, бо це наша мета — це демократія, свобода слова. Тож влада переслідує нас і за кордоном. Наприклад, ми хотіли відкрити офіс в Києві, щоб допомагати нашим колегам. Про це дізналися в Азербайджані, мене одразу оголосили в міжнародний розшук, і почався тиск. Багато азербайджанських агентів КДБ, прокуратури, міліції хочуть помститися нам або завербувати”, — розповів він.
Завдяки українським правозахисникам Фікрату Гусейнову вдалося виїхати з України до Європи. Зараз він живе в Нідерландах, разом із колегами в лютому 2020 року відкрив Time TV.
“У нас немає жодної політичної мети або партії, лише інформація. Але мене знов оголосили в розшук, добре, що не через Інтерпол. Кожний мій крок контролюється азербайджанською владою”, — каже він.
Зараз в Азербайджані немає жодного вільного медіа, лише пропаганда, підкреслив журналіст. А більшість азербайджанських незалежних журналістів живе в Європі як біженці, за його словами, їх близько ста.
У країні є блогери, які також працюють з Time TV, хоча доступ до самого медіа у країні постійно блокують.
“Складно добувати інформацію, бо якщо хтось дасть її нам — згодом у людини починаються проблеми”, — сказав журналіст.
Зараз найболючіше питання для всіх незалежних азербайджанських журналістів — війна в Україні. На його переконання, треба доносити суспільству багато інформації, тому що проросійська пропаганда в країні досить потужна: працюють такі прокремлівські ЗМІ, як “Спутник” тощо. 150 тисяч школярів навчаються російською мовою, це також дає простір для пропаганди РФ.
“З цим треба серйозно боротися. Треба доносити правду. Треба допомагати Україні. Це буде наша спільна перемога. Якщо Путіна не стане, Лукашенко та інші диктатори теж не зможуть чинити тиск на свободу”, — переконаний він.
Робота в екзилі: головне — цифрова безпека
Валентина Самар переконана, що перше правило роботи редакції в екзилі — цифрова безпека.
“Є рекомендації Держспецзв’язку, консультантів з цифрової безпеки, як захиститися в мережі. Також ми ведемо комунікацію за зашифрованими каналами зв’язку, спілкуємося у Signal, інформацію переносимо у хмарні сховища. Взагалі намагаємося звузити комунікацію простими незашифрованими каналами“, — розповіла вона.
Наталія Радіна додала, що листування краще вести через Proton.mail, і нагадала: щоб читати новини на заблокованих сайтах, користувачам треба мати анонімайзер і VPN.
“Зараз у Білорусі та Росії VPN також намагаються блокувати, але завжди можна знайти додаткові варіанти”, — сказала вона.
За словами Богдана Каркачова, їхньому ресурсу став у нагоді сервіс Cloudslayer, який допомагає боротися з DDOS-атаками.
“На початку повномасштабного наступу у перші дні нас багато разів атакували, і спеціалісти швидко впоралися з проблемами, оскільки на сайті це було вже передбачено”, — уточнив він.
Як досягати своїх аудиторій і де шукати інформацію?
Головна редакторка Центру журналістських розслідувань Валентина Самар каже, що для спілкування зі своєю аудиторією раз по раз доводиться шукати нові доступні майданчики.
“На окупованій Херсонщині зв’язку зараз немає. Тобто треба шукати, як передавати інформацію туди. Щоразу це виходить по-різному. Інше питання, що ми не протидіємо пропаганді, ми просто даємо максимально зрозуміло ті речі, які люди не можуть отримати з інших джерел — так звана роз’яснювальна журналістика”, — каже вона.
На думку Самар, головна проблема навіть не пропаганда, а відсутність комунікацій з окупованими територіями, неможливість зрозуміти, що відбувається на непідконтрольній Україні території.
“Є пропаганда, а є фактажна журналістика. На жаль, її дуже мало зараз у будь-яких країнах. Якщо у людини є доступ до потрібної інформації, вона не піддаватиметься дії пропаганди”, — переконана журналістка.
Найскладніше, за словами всіх представників редакцій в екзилі, які взяли участь у розмові, — це отримувати правдиву інформацію з окупованих територій чи зсередини країн з диктаторськими режимами.
“Звісно, більшість інформації отримуємо від людей на окупованих територіях. Але її, звичайно, треба переперевіряти”, — каже він.
Російська пропаганда дуже потужна. Проте багато людей беруть інформацію з інтернету. Завдання журналіста — надати їм новини про те, що відбувається, наприклад, у Донецьку, щоб конкурувати з місцевими сепаратистськими та російськими ЗМІ, переконаний шеф-редактор “Новин Донбасу”.
Складнощі з отриманням інформації з Білорусі були й у редакції “Хартії 97”. Частина журналістів лишилася в країні, працювали підпільно. Але якщо хтось писав для “Хартії” під своїм ім’ям, його одразу ж затримували, “запрошували” на бесіду до КДБ.
Через це брати інтерв’ю на території країни у людей стало неможливим, каже Радіна. Бо навіть якщо журналіст не називав себе, його можна було легко вирахувати по тому, з ким він говорив. Тому майже всі інтерв’ю з Білорусі журналісти робили, фізично перебуваючи у Варшаві, благо сучасні засоби зв’язку це дозволяють.
Досягти своїх аудиторій в умовах диктатури ЗМІ також допомагають технологічні платформи.
“Ми можемо розміщати інформацію не лише на сайті, але й на фейсбуку, інстаграмі, телеграмі, який показав, що його неможливо заблокувати. Це рятівні речі, що дозволяють незалежним журналістам лишатися на плаву. І гугл не виключення, бо в нього є засоби, які дозволяють обходити блокування”, — розповідає Радіна.
Зокрема, “Хартія 97” наразі існує у вигляді трьох редакцій: сайт, соцмережі, здебільшого телеграм і ютуб. Це дозволяє охопити досить велику аудиторію.
Там, де не працюють традиційні медіа, майданчики для розвертання додаткових, соціальних медіа – це шлях до розв’язання всіх проблем в умовах, коли держава може впливати на ресурси, погоджується з нею Валентина Самар.
“Будь-яка держава не може контролювати фейсбук, гугл, хоча Росія й намагалася. Ми використовуємо всі майданчики, які тільки можливо, для просування нашого контенту, бо щоранку не знаєш, що російська влада вигадає для його блокування”, — уточнила вона.
Де брати гроші?
Фінансова стабільність — дуже непросте питання для редакцій в екзилі.
“До 2020 року, коли я зверталася до фондів, мета яких – підтримувати незалежні медіа в Білорусі, нам відмовляли із формулюванням, що допомагають виданням, які працюють всередині країни. “Ви працюєте за кордоном, так що даруйте”. Доволі часто стикалися з таким”, — розповіла Наталія Радіна.
Видання свого часу змогло продовжити працювати завдяки підтримці уряду Польщі, зокрема польського МЗС. На жаль, з часом вона зменшується й зараз перебуває не на необхідному рівні, хоча й забезпечує частину потреб “Хартії 97”.
Також редакція працює з різноманітними фондами, час від часу отримує підтримку від них. Але казати про якусь фінансову стабільність не можна.
“Дуже складно зробити так, щоб схвалили твою заявку, тобто ти ніколи не знаєш, чи зможеш закрити фінансово хоча б річний період роботи. Звісно, хотілося б інституціональної підтримки: не на проєкти час від часу, а на стабільну щоденну роботу редакції. Поки що цього немає”, — сказала шеф-редакторка.
Основне джерело фінансування “Новин Донбасу” — це ґранти, розповів Богдан Каркачов. Редакція намагалася диверсифікувати це, розвивала рекламний напрямок, працювали рекламні менеджери, були прямі розміщення від рекламодавців, публікації з позначкою “реклама”. Але війна зруйнувала український рекламний ринок, як у 2014-му — донецький.
“У нас залишилася лише банерна реклама, доходи впали. Тішить, що деякі донори через війну стали більш гнучкими, перевели програми фінансування на нові напрямки, пов’язані з війною. Зокрема, ми брали фінансування під той контент, що у нас був і так популярний, але ми намагалися зробити його ще кращим. Наприклад, про ситуацію на окупованих територіях, блокпостах тощо”, — уточнив він.
Лише на донорську підтримку розраховує і Центр журналістських розслідувань. Хоча 2014 року редакція була “безсоромно оптимістичною”, верстала бізнес-план на досить довгий період попри те, що їхня “фішка” — антикорупційні розслідування, і великих рекламних надходжень чекати не доводилося.
“Але не так сталося, як гадалося. Зараз ми виживаємо завдяки ґрантовим програмам, намагаємося людей підтримувати, тому що всі вони — переселенці, внутрішньо переміщені особи. Деякі з них у 50 років мали почати життя з нуля. Тож шукаємо всі можливі джерела фінансування, щоб підтримувати не лише той рівень, який був до цього, а й рухатися вперед”, — розповіла Валентина Самар.
Фікрат Гусейнов отримав громадянство Нідерландів.
“Мені кажуть: “Ти громадянин ЄС, ти сам можеш щось зробити”. Тому ми працюємо на інших роботах, відраховуємо частину грошей в загальний бюджет. Хто скільки може”, — сказав він.
За його словами, іншого виходу немає, якщо вони хочуть продовжувати займатися журналістикою. Є люди, які допомагають редакції, перераховуючи по 2, 50, 100 євро.
“Великий бюджет нам зараз не потрібний. Попри все ситуація складна, і як буде далі — велике питання. Сподіваємося, що перемога України дозволить повернутися ЗМІ України, Білорусі, Азербайджану та інших країн додому та працювати вільно”, — сказав він.
