Потерпіла від насильства чи наклепниця: 9 FAQ
З минулого тижня триває правозахисна дискусія навколо повідомлення в соціальній мережі Дар’ї Андрєєвої про випадки сексуального домагання, в якому авторка посту публічно називає імена трьох своїх кривдників. При чому двоє з них, за її словами, намагалися вступити з нею в інтимні стосунки без її згоди, коли дівчина була неповнолітньою.
Авторка пояснює, що минулого року написала аналогічний пост у рамках кампанії #яНеБоюсьСказати, але без прізвищ і зі зміненими деталями. Та цього року відчула потребу таки назвати ці прізвища, аби “допомогти собі”.
Резонанс викликало саме оприлюднення імен.
У коментарях під цьогорічною історією правозахисник, директор адвокаційного центру Української Гельсінської спілки з прав людини Борис Захаров назвав цей пост дифамаційним і припустив, що на авторку можуть подати в суд за наклеп і виграти його. Також зауважив, що слід звернутися “дівчинці – до психіатра”.
Громадська організація “Феміністична Майстерня” ініціювала заяву, у якій висловлює обурення коментарем Захарова, який є правозахисником. Автори заяви вважають реакцію Захарова неприйнятною.
“Ми стурбовані висловлюванням Бориса Захарова, яке незважаючи на прихованість у гілках тематичних обговорень та відсутність прямого висловлювання позиції щодо ґендерного насилля, свідчить про ставлення правозахисника та громадського діяча до проблеми, демонструє його упередженість та його небажання захищати права потерпілих у подібних справах, права дискримінованих груп, до якої він сам не належить”, – йдеться у заяві.
На згадану заяву відповіла і правозахисна організація Українська Гельсінська спілка з прав людини (далі – УГСПЛ).
УГСПЛ підтримала позицію Захарова в тому, що пост Андрєєвої є дифамаційним. Також у заяві УГСПЛ зазначено, що “оскільки Захаров коментував цю ситуацію не від імені спілки, а від свого імені, то за емоційне забарвлення певних фраз несе відповідальність він особисто”.
Водночас УГСПЛ заявляє, що “стурбована практикою деяких громадських активістів і організацій атакувати репутацію людей без достатніх, – а іноді і без жодних, – на те підстав”.
Окрім того, що дискусія навколо історії Дарії Андрєєвої мала резонанс в правозахисному середовищі, вона ще викрила купу проблем… Про деякі з них розповідають опитані експертки.
FAQ, 1. ПУБЛІЧНА ОСОБА РАДИТЬ ЗВЕРНУТИСЯ ДО ПСИХІАТРА
Лариса Денисенко, юристка, правозахисниця, письменниця
Що мене особисто найбільш зачепило – грайлива інтонація не тільки Бориса Захарова, а й достатньої кількості колег, яких я дуже поважаю. Вони дозволили собі дуже упереджено поставитися до цієї ситуації і до Дарії. Дівчина, якщо навіть і дозволила собі дифамаційну поведінку, не просила аналізувати її дії. На це право мали люди, котрих вона звинувачує.
Я не зовсім розумію, навіщо було так уїдливо коментувати? На мій погляд, не допустимо вести професійний дискурс про насильство в грайливому тоні. Це мене дуже збентежило.
Будучи професіоналом треба визнавати свою емоційну помилку. Вміти вибачатися. Бо такі коментарі чіпляють не тільки Дарію, а й всіх потерпілих від насильства, котрі… знов будуть мовчати.
FAQ, 2. БЕЗКАРНІСТЬ СЛІВ
Тамара Марценюк, доцентка кафедри соціології Києво-Могилянської академії
У керівництва УГСПЛ позиція така: базові засади, зокрема презумпція невинуватості, є основними. Я спілкувалася з Борисом, він пояснив, що його слова вирвали з контексту.
Читаючи коментарі, помітила, що багатьох людей образило слово “дівчинка”.
У нас в Україні і взагалі на пострадянському просторі мало хто задумується про те, що і яким чином говорити, і особливо в соціальних мережах. Треба реально бути обережними. З одного боку, ми всі живі люди і маємо емоції, з іншого боку – ці всі слова, особливо публічних людей, можуть бути використані по-різному.
До слова, я зараз не можу пригадати, коли за нетолерантні висловлювання людину, наприклад, оштрафували. Тож не маючи таких юридичних прецедентів, фактично люди можуть не турбуватися з приводу своєї репутації. Але подібні висловлювання справляють свій ефект.
Так, у нас депутати можуть дозволити собі сексистські висловлювання, і як я розумію, жодних санкцій. Я не чула, наприклад, щоб Антона Геращенка притягнули до відповідальності за коментар стосовно Надії Савченко. І навіть в етичних кодах депутатської етики це не дуже прописано.
УГСПЛ – це спілка. І багато хто з її членів пише різноманітні речі, тому УГСПЛ написала, що це приватна справа.
Я дуже підтримую “Феміністичну майстерню”. Але навіть у їхньому зверненні вони пишуть загалом про правозахисне середовище. Вони беруть один випадок Бориса Захарова і поширюють його на загал. Чи доречно? Тим більше – ті, хто підписався під зверненням “Феміністичної майстерні”, так само представляють правозахисне середовище.
FAQ, 3. ПРАКТИЧНО ВІДСУТНЯ СУДОВА ПРАКТИКА І… ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ (?) ПО СПРАВАХ СЕКСУАЛЬНИХ ДОМАГАНЬ
Олена Уварова, ґендерна експертка, кандидат юридичних наук, доцент кафедри теорії держави і права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.
У соціальних мережах і в ЗМІ не зовсім коректно вживають термін “сексуальні домагання”, оскільки згідно з чинним законодавством України сексуальні домагання – дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування.
У судовій практиці України під час моніторингу, який проводився у 2015-2016 роках ХОФ “Громадська Альтернатива” було виявлено поодинокі приклади, коли жінки в суді заявляли про факт сексуальних домагань, згідно із законом “Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків“.
Жодного разу в розглянутих рішеннях суд не визнав факту сексуальних домагань. Навпаки – жінки, які заявляли про такі факти, у подальшому ставали відповідачами у справах про спростування недостовірної інформації, захист честі й гідності, відшкодування моральної шкоди. Доволі часто суди такі позови з боку чоловіків до жінок задовольняють.
Так, в одній зі справ жінка вимагала поновлення на роботі, посилаючись на те, що під час роботи зазнавала сексуальних домагань, а єдиною підставою її звільнення стала відмова вступити із керівником в сексуальний зв’язок.
Вона, зокрема, повідомила, що “при зручних моментах, за відсутності колег, керівник підходив до неї і обнімав ззаду, пропонував вступити з ним у сексуальні відносини, однак вона не погоджувалася. Керівник занижував їй зарплатню через відмову вступити з ним у сексуальні стосунки, з цих причин вона була і звільнена. Після звільнення, до подачі позову скаргою повідомила керівництву компанії про сексуальні домагання з боку керівника. Це зазначала і в позовній заяві. Раніше про ці обставини не повідомляла з тих причин, що боялася втратити роботу після скарг на керівника. Звертаючись саме до керівництва компанії, керувалася Кодексом ділової поведінки компанії. До правоохоронних органів не зверталася, вважаючи, що не зможе довести викладені обставини“.
Допитані в суді свідки пояснили, що керівник дійсно проявляв інтерес до позивачки, на вечірках постійно з нею танцював, носив на руках. Однак жінку так і не було поновлено на роботі.
Натомість, керівником було подано позов про спростування недостовірної інформації і відшкодування нанесеної йому моральної шкоди. В задоволенні цього позову судом також було відмовлено. Про зроблену в суді заяву щодо факту сексуальних домагань суд повідомив правоохоронним органам.
Іншими словами, жінка зможе добитися поновлення своїх прав, порушених внаслідок сексуальних домагань до неї, тільки за умови, якщо факт сексуальних домагань буде встановлено правоохоронними органами в порядку, передбаченому процесуальним законодавством для розслідування злочинів.
Ситуація ускладнюється тим, що чинне законодавство України не передбачає складу такого злочину як сексуальні домагання. Ситуація може змінитися, якщо до чинного законодавства України будуть внесені необхідні зміни в межах підготовки до ратифікації Стамбульської конвенції (Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами – авт.).
Як бачимо, тягар доведення того факту, що порушення права відбулося саме через сексуальні домагання, покладається на жінку. В іншій справі той факт, що потерпіла не зверталася до правоохоронних органів з приводу фактів сексуальних домагань, було розцінено судом як доказ відсутності таких домагань.
FAQ, 4. БРАКУЄ ДОКАЗІВ
Христина Кіт, юристка Центру “Жіночі перспективи”
За практикою Європейського суду з прав людини і міжнародного законодавства сексуальні домагання мають стосуватися, в тому числі, і колег по роботі, які перебувають на одній лінії повноважень.
Подібні ситуації в Україні розглядаються лише відповідно до Кримінального кодексу. Зокрема, передбачена відповідальність за примушування до вступу в статевий зв’язок (стаття 154). (Тут може бути розглянута ситуація Дарії та її кривдників – авт.). Якщо більше – може бути кваліфіковано, як зґвалтування.
Утім, наше законодавство не створює належних механізмів захисту жінки, яка потерпіла від сексуального насильства. Вона може звернутися із заявою в поліцію чи до державного органу, який уповноважений приймати такі заяви, чи до керівника, якщо вчинене було це на роботі. Але жінка має навести докази цього.
І реально якось це довести вона не може, тому що, як правило, свідків при цьому немає.
Тамара Марценюк
Значення флешмобу #яНеБоюсьСказати в тому, якщо раніше акцент був на віктимній поведінці жінки (поведінка жертви – авт.), то наразі багато жінок з різних груп підтримують факт оприлюднення досвіду сексуального насильства. Також є багато чоловіків, які підтримують тенденцію говорити вголос про проблеми.
За останній рік про таку табуйовану тему, як сексуальне насильство, почали говорити все більше. Можна пригадати, як у Києво-Могилянській академії нещодавно були протести проти сексуальних домагань. Та ми намагалися знайти бодай один випадок підтвердження сексуального насильства, і просто не вдалося цього зробити: коли хтось би чітко засвідчив доказами, що відбулося сексуальне домагання, щоб потім подати до суду.
FAQ, 5. ЗАХИСТИТИСЯ В СУДІ ЧЕРЕЗ РОКІВ 10 НЕРЕАЛЬНО
Олена Уварова
Захистити себе від насильства через багато років, як описано в пості Дарії, неможливо – строки давності за описаними епізодами збігли.
Але якщо уявити, що події відбулися сьогодні, то, на жаль, із захистом прав жертви також були б проблеми.
По-перше, описані дії було б складно кваліфікувати як злочин (за винятком ситуації, коли йдеться про неповнолітню особу), і це ще один аргумент на користь необхідності ратифікації Стамбульської конвенції.
За вітчизняним законодавством ситуація з Дарією взагалі може розглядатися як… дрібне хуліганство.
По-друге, надзвичайно складно доводити, що відповідні дії мали місце, і ще й те, що вони мали місце за відсутності згоди особи, щодо якої вчинялися (знову-таки, якщо йдеться про повнолітніх осіб).
Правило за аналогією із дискримінацією, що тягар доведення лежить на особі, яка допустила дискримінаційне ставлення, тут не працює. І це правило, насправді, також не слід сприймати спрощено: йдеться не про те, що особі достатньо заявити про те, що її дискримінують, і далі той, щодо кого прозвучало обвинувачення, має доводити протилежне. Особа має навести достатні дані, які дають підстави вважати, що дискримінація дійсно має місце.
Христина Кіт
Наше законодавство передбачає перелік злочинів, які містять сексуальний характер проти статевої свободи і статевої недоторканості. І, як правило, усі вони потребують певних експертиз – у момент або через декілька днів після вчинення злочину.
У випадку Дарії можна говорити, що були вчинені дії, як передбачено Кримінальним кодексом, про розбещення неповнолітніх (стаття 156), які призвели до вчинення насильства і психологічно-соціальної шкоди дитини. Це може доказуватися виключно шляхом проведення декількох експертиз (медичні експертизи, психологічні експертизи).
Повторюся: це можна було встановити тільки тоді, коли це відбулося. Через 10 років це є нереально.
Ми чекаємо ратифікації Стамбульської конвенції, щоб органи держави мали більше повноважень до притягнення до відповідальності кривдників і потерпілі мали можливості захисту.
Але питання, як Україна виконуватиме взяті на себе повноваження? З точки зору повноважень поліції і можливостей винести тимчасові обмежувальні приписи – це добре. Та державі також необхідно створювати притулки для потерпілих, інші соціальні послуги, адже допомагати потерпілій особі потрібно в комплексі.
FAQ, 6. УКРАЇНСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО НЕ ЛОЯЛЬНЕ ДО ПІДЛІТКА
Лариса Денисенко
Допоки поліція розглядатиме насильство лиш як прямий контакт з потерпілою особою й не братиме до уваги інші наміри людину принизити, зґвалтувати, мацати, довести подібні злочини складно.
Коли факт насильства стався з неповнолітньою особою, тут ще можна якось цю справу покрутити. Та говорити про доведення таких речей все одно складно, оскільки неповнолітні в нас не захищені жодними програмами, не є лояльним до них і українське законодавство.
Так, як це забезпечувала б ювенальна юстиція – з позиції комфорту й безпеки дитини, яка зазнала цього насильства або думає, що зазнала.
Потерпілі від насильства, особливо підлітки, часто не розуміють, що відбувається. Коли вони не усвідомлюють, що відбувається, вони не можуть грамотно скласти скаргу. Навіть коли усвідомлюють, що відбувається, то бояться це зробити.
До прикладу, в Швеції діє так звана “зелена кімната”. Суть такого підходу полягає в тому, що система захисту працює, аби найменше травмувати і не стигматизувати потерпілу дитину від насильства. Як говорити з дитиною, щоб вона не поверталася в жахливі спогади, щоб один раз це провести.
У нас усе тільки починається. В Івано-Франківську є така “кімната”, але я не знаю, наскільки ці підходи практикуються. Бо відкрити кімнату, пофарбувати її в зелений колір – ще не означає надавати комплексну допомогу.
Ювенальна юстиція тільки цьогоріч починає стартувати в Україні. Це означає, що нам доведеться міняти весь спектр законодавства, що стосується неповнолітніх.
Ще один важливий момент. Судді, адвокати, які спеціалізуються на таких справах, – це один з кваліфікаційних кластерів, яких у нас бракує. Тобто людина має пройти ще психологічну підготовку, щоб бути, умовно кажучи, “дитячим авдокатом”. Це саме стосується поліції, прокурорів…
FAQ, 7. Є МІСЦЕ НАКЛЕПУ І ДИФАМАЦІЇ
Лариса Денисенко
Якщо стається ситуація сексуального насильства, найперше слід написати заяву в поліцію. І розповідь про це правоохоронцям – є повідомленням про злочин, ніяк не дифамацією.
Якщо потерпіла розповідає в рамках дружньої бесіди третім особам, що з нею сталося, – це теж ще не є дифамацією.
Дифамацією може називатись публічний допис, який можуть прочитати велика кількість людей і ідентифікувати особу, яку звинувачують. Тут може йтися і про дифамацію, і про захист персональних даних. Але це стосується виключно того кола людей, про кого поширюється ця інформація.
Якщо людина вважає, що на неї були зведені неправдиві свідчення, то вона має право подавати позов до суду.
З усім співчуттям, що називається, це дуже нелегка ситуація, в якій опинилася Дарія Андрєєва. Це дає підстави, відповідно до нашого чинного законодавства, людям, котрих дівчина позначила з вказанням прізвищ, почати проти неї дифамаційний цивільний процес. Це їхнє право.
Власне, як і право Дарії наполягати на тому, що вона права в своїх свідченнях.
FAQ, 8. РЕПУТАЦІЙНІ РИЗИКИ
Христина Кіт
У цій ситуації, яка склалася, це був єдиний вихід дівчини сказати, що насправді вона не має інших способів захисту. Її пост показує, наскільки наше законодавство робить жінок, які потерпілі від сексуальних домагань, заручницями ситуації без жодного захисту.
Ми також ведемо у Львові кілька справ, де у Фейсбуці колишні чоловіки пишуть повідомлення, в яких принижують своїх колишніх жінок, фотошоплять фотографії з різними нецензурними словами. Це шкодить діловій репутації жінок.
Але я би хотіла наголосити: ми часто ставимо питання про те, як оприлюднення імен може впливати на чоловіка, який міг учинити сексуальне насильство. І часто забуваємо про те, як почувається дівчина, з якою такі речі реально сталися.
FAQ, 9. КРИЗА ДОВІРИ
Лариса Денисенко
Окрім того, що не працює законодавство і не в належний спосіб здійснюється правозастосовча практика, є ще інша проблема – проблема довіри. Люди переважно думають, що людина може домінантно обмовити, або підставити іншу людину.
Чомусь ніхто не думає про те, що домінантним у цій історії може бути насильство? Оце мене непокоїть. Як юристка і людина, зрештою, вважаю, що кримінальний злочин (як то насильство) є домінуючим над цивільно-правовим (яким є дифамація).
