Полонений Володимир: “Держава лишає на самоті тих, хто пережив полон”

Батька п’ятьох дітей Володимира Грибана із Житомирщини бойовики “Православної армії” захопили в полон 15 липня 2014 року. Чоловік віз у напрямку Щастя гуманітарну допомогу, засоби захисту, бронежилети, одяг для бійців АТО.  

Волонтер розповів Центру інформації про права людини, через які тортури йому довелось пройти і розчарований, що держава не допомагає жертвам тортур.  

“Це точно не було залякуванням чи імітацією страти” 

“Мене зупинили неподалік Донецька на блок-пості Моспіне. Люди, які мене зорієнтовували, самі не знали про сепаратистський блок-пост. Після того, як один бойовик попросив мої документи, він помітив в машині бронежилет і генератор на задньому сидінні. Відразу налетіло чоловік шість-сім, витягли з машини – обличчям в асфальт і почали бити, хто ногами, хто прикладом. Били хвилин двадцять.  

Коли намагався прикрити руками нирки, то один став на мою руку з однієї сторони, а інший – на другу. А згодом той, що зупинив мене, витяг бронежилет з машини і став кидати по голові. Вже з другого удару я втратив свідомість. Потім через місяць мого полону бойовики розповіли, що цей чоловік вийняв пластину з бронежилету і хотів відрубати голову. Його зупинили…    

У першу ж добу утримування мене допитували з часу ночі до ранку. Били жорстоко. Коли втрачав свідомість мені сказали: “Ти не хвилюйся, ти будеш відчувати всю цю біль до останньої краплі крові. Зараз прийде медик, вона зробить тобі пару укольчиків, і все буде нормально. Ти до останньої секунди свого життя будеш відчувати всю біль. Не думай, що ти “відійдеш” і все на цьому закінчиться”. 

І дійсно прийшла медсестра, дала мені чотири уколи, пару пігулок і я вже довго не втрачав свідомість. У мене з дитинства хворе серце, але організм боровся. Забивали і кулаками, і ногами, і прикладом і всім чим завгодно, що тільки потрапляло до рук. Все, що можна було придумати все було випробувано.  

Після допитів мені зав’язали руки і повели на розстріл. Один бойовик вже готовий був розстрілювати, але його зупинив інший, сказавши про наказ замість розстрілу вести полонених в штаб, який знаходився біля Будинку культури “Куйбишеве” в Донецьку.  

Вони хвилин десять сперечались. Я зрозумів, їм було б вигідно мене вбити, тому що тоді все моє майно лишилося б їм – машина, ноутбук, телефони, амуніція, одяг тощо. Це точно не було залякуванням чи імітацією страти. 

Коли перевозили мене в штаб, вивели з машини і випустили повний ріжок з автомату над вухом. “Что страшно?”, – каже бойовик, не знімаючи мішок з голови. Але чого тут дивуватись? Ці люди були колишніми в’язнями. Вони відсиджували по 10–15 років…  

61 день полону

Перші п’ять днів мене утримували в собачому вольєрі. Потім перевели у теплозберігаючий тамбур двоповерхової будівлі, де була скажена спека і не було чим дихати.  

Двері тамбуру відкривались, коли приносили їжу або виводили когось в туалет. Це були єдині моменти, коли можна було вдихнути свіже повітря. Перший місяць там не було електричної лампочки. Потім вкрутили і нам дозволяли її включати.  

61 день я провів у полоні. Я вийшов 16 вересня 2014 року зі зламаним ребром та повністю розбитим обличчям. Але із серйозних наслідків була втрата пам’яті. Один бойовик приходив регулярно вночі і бив людей електрошокером. Сміявся: “Смотри, как его бросает!”.

…Як минув рік у мене почали дуже сильно “крутити” суглоби, плечі. Мені лікар призначив масажі, але я вже нікуди не поїхав. Ми нікому не потрібні. У людей, які побували в полоні, немає жодного статусу. Коли я страждав від втрати пам’яті і свідомості, то щоб зробити томографію голови у мене вимагали понад тисячу гривень.  

Відомості про злочин внесені в єдиний реєстр досудових розслідувань. СБУ також відкрило кримінальне провадження. Але ці справи жодним чином не просуваються.  

Сьогодні я досі допомагаю українській армії. Але через пережите я не їжджу в АТО. П’ятеро дітей – це те, що тримає мене вдома”.