Політв’язень Андрій Захтей: “У мого діда кліщі для ремонту мотоцикла були кращі, ніж у тюремного стоматолога”
Бранець Кремля, кримчанин Андрій Захтей лише 7 червня повернувся до України після незаконного ув’язнення в місцях несвободи окупованого Криму та Росії. Співробітники ФСБ РФ затримали його 6 серпня 2016 року, публічно оголосивши про виявлення в районі кримського Армянська групи “українських диверсантів”, які нібито готували теракти на півострові.
Одним з них, за заявою окупантів, був Захтей. Російські спецслужби заявили, що він і затриманий у цій справі Євген Панов планували вчинити теракти на півострові.
Через тортури, яких Андрій Захтей зазнав під час затримання та слідства, він був вимушений підписати досудову угоду зі слідством. Російський суд засудив його до шести з половиною років колонії суворого режиму, а також штрафу в сумі 220 тисяч рублів (близько 105 тисяч гривень).
До 10 лютого 2023 року чоловік відбував незаконне покарання на території окупованого Криму в Сімферопольській колонії. Одразу після цього росіяни під конвоєм вивезли його на територію Ростовської області в установу тимчасового утримання іноземних громадян. Офіційно це робили, посилаючись на відсутність належних документів.
Лише 13 червня Захтею вдалося перетнути кордон Росії та Латвії, де його на прикордонному пункті “Убилинка” зустріли співробітники латвійського посольства і скерували до України.
За півтора місяця після повернення Андрій уже трохи звикся з думкою, що вільний, що перебуває поруч з найріднішими людьми – дружиною Оксаною та донькою Олександрою, якій зараз сім років. Коли батька відправили за ґрати, їй було лише сім місяців.
Водночас стало зрозуміло, наскільки погіршився в російській в’язниці стан його здоров’я. Після обстеження в Києві виявилося, що через постійний холод і перебування в бетонній камері в нього з’явилося кілька хронічних хвороб. Через вузли на кишківнику довелося зробити операцію, оскільки була загроза розвитку онкології. Ще одне оперативне втручання було через геморой.
У чоловіка – серйозні проблеми зі шлунково-кишковим трактом, діагностовано гастрит і панкреатит. До того ж у в’язниці він втратив майже всі зуби.
Зараз колишній політв’язень відновлюється після операцій і планує й далі займатися своїм здоров’ям. ZMINA поговорила з ним про те, як росіяни у в’язницях цілеспрямовано намагаються знищити не лише фізичне здоров’я, але й дух і силу волі бранців.
Пане Андрію, ви взагалі відчуваєте, що вже вдома?
Чесно?
Так.
Коли йду, постійно дивлюся навсібіч, весь час напружений, по хаті ходжу, як по камері. Подивимося, як буде далі, бо я вдома лише трохи більш ніж місяць.
Скажіть, а до ув’язнення у вас були якісь проблеми зі здоров’ям?
Ні, переважно болячок нахапався там. Де б я на волі взяв той гепатит чи панкреатит? А зараз так, як моя дружина каже: “Зверху наче картинка нормальна, а зробили аналізи і прозріли”. Скільки всього начіплялося на тому бетоні, у постійній вологості в камерах, підвалах СІЗО та колонії, від тортур.
Найлегше, що зі мною робили, якщо так можна сказати, – глушили током. От вам і геморой. Хто тебе там лікуватиме, коли з ліків там лише анальгін від усіх хвороб. Якщо взагалі тобі його дадуть.
Зі шлунком у мене були проблеми й до арешту, оперував виразку. Але в ув’язненні хвороба загострилася, ще й додався панкреатит через погане харчування.
Маю проблеми з кровообігом, руки німіють, бо перебиті сухожилля під час тортур.
Маю великі проблеми із зубами. Здорових майже не лишилося після тюрми. Пам’ятаю, коли ще мене тримали в “Лефортові”, я відвідував лікаря, бо зуб розболівся. Жіночка, яка робила знімок, спитала мене: “По тобі що, пускали струм?” Кажу, так.
Вона розповіла, що по всіх верхніх зубах пішли мікротріщини. Сказала, що я їх втрачу, лише дай строк. Але дала пораду зберігати їх до останнього, щоб залишилися хоча б корені для майбутнього протезування.
Та в колонії дійшло до того, що не допомагало жодне знеболювальне, так болів зуб. Прийшов до лікаря, він відкрив радянську іржаву мікрохвильовку. А там – такі самі іржаві плоскогубці, він на них спиртом попшикав, ще й вологою серветкою протер. І потім тобі в рот лізе. У мого діда кращі кліщі були, якими він свій мотоцикл ремонтував. Після цього “лікування” я ще й гепатит С отримав.
Коли повернувся додому і обстежився в Києві, мені ще сім зубів видалили. Необхідно поставити десять зубів, навіть не уявляю, яка то купа грошей.
Але я радий, що найголовніше на сьогодні ми зробили: операції та видалення зубів, які не можна врятувати. Тепер треба час, щоб ясна загоїлися, а далі будемо займатися протезуванням. Це основне, оскільки без зубів ні говорити, ні їсти нормально не можеш.
Наскільки я знаю, є гарантована законом виплата від держави після звільнення політв’язнів з російських вʼязниць – 100 тисяч гривень…
Так, 100 тисяч ми отримали, але цього дуже мало для того, щоб розв’язати всі проблеми зі здоров’ям. Моїй дружині навіть порадили організувати якийсь збір, бо самі ми не подужаємо таку суму. Лише на зуби сотні тисяч піде. Оксана відкрила збір. І так, ми сподіваємося на допомогу.
А коли ви відчули в ув’язненні, що стан здоров’я дуже погіршується?
Певно, під кінець строку. Ну от дивіться: спочатку в “Лефортові” – нічого не розумію, бо постійні тортури, допити. Яку там хворобу можна відчути в цьому пеклі?
Після СІЗО – колонія. Як на верхах перебуваєш, не в підвалі, ті умови можна більш-менш назвати нормальними на контрасті. А вже коли мене відправили донизу, звідки я два роки майже не виходив до світла, там я вже почав відчувати то одне, то інше. Кровотечі, шлунок, голова, тиск, зуби… Здоров’я почало сипатися: свіжого повітря немає, постійно то холод, то спека.
Наверху-внизу? Поясніть, будь ласка.
Наверху – то на зоні, де всі ув’язнені. Внизу – то єдині приміщення камерного типу (ЄПКТ), в них можна сидіти до року. А мене там тримали майже два. Туди звозять так званих порушників правил внутрішнього розпорядку (ПВР) зі всього Криму, з різних таборів, в’язниць.
Тобто там тримають таких, як я. Для тюремників я був злісним порушником режиму.
А коли стало зрозуміло, що отримати будь-яку меддопомогу буде дуже складно?
Там, у колонії, одразу все зрозуміло. Найпростіші ліки й ті треба, щоб хтось привіз. Ну є там, у в’язниці, якісь медикаменти, але повірте моєму гіркому досвіду, ти їх не побачиш. Мусиш просити, щоб передавали з волі. Але ж не всі мають таку можливість.
До того ж, коли посилка чи медична передача надходить, вона потрапляє в санчастину. В них там теж специфічний підхід. Колись давніше – 2016-го, 2017-го, навіть 2018 року, було так: тобі принесли посилку, її забрав медбрат. Ти прийшов у санчастину й отримав, далі тримаєш її в себе. Потім вирішили, що ув’язнені не мають права зберігати ліки, тож зараз їх тримають у санчастині. Ну хто то проконтролює? Ніхто.
Зникне щось, покричать на якогось крайнього зека, це в ліпшому разі, скажуть йому “ай-яй-яй”. Той руки підніме – “та я не брав”. Може, на якогось Івана покаже чи Петра, який уже звільнився. Ото й усе.
Я так розумію, свіжого повітря ви також не бачили.
Виводили лише на годину. Щоб ви розуміли, ПКТ (приміщення камерного типу, що дають за серйозніші порушення або систему порушень, ніж ШІЗО, термін може бути до шести місяців) – це той самий тюремний режим. Просто ти перебуваєш у дещо інакших умовах. Наприклад, я сидів у камері 16 квадратів, 4х4, чотири нари на стіні, умивальник, туалет, якійсь залізний ящик, продукти, бачок з водою, все.
Спочатку нас було в камері троє, потім двоє, наприкінці строку я сидів сам – три місяці.
Мене закрили в одиночку за те, що я відмовився підкоритись адміністрації.
Пане Андрію, скажіть, будь ласка, чи можна говорити про вибіркове ставлення до ув’язнених? Хтось отримував допомогу, а комусь її навмисно не надавали?
Загалом таке є. Але не можу сказати, що таке ставлення до українців чи до політв’язнів. Просто якщо, на думку адміністрації, ти перетнув “червону лінію”, то все. Повірте, там знайдуть тисячі причин для того, щоб запакувати тебе в підвал, щоб тебе наверху й видно не було.
А що для них “червоні лінії”? От у випадку з вами, наприклад.
Відмова підписати співробітництво з адміністрацією колонії. Таке постійно було зі мною. Це був основний аргумент тюремників проти мене.
А так… Ґудзик не там зашпилив, не так привітався. Наприклад, ув’язнених примушують, якщо йде представник тюремної адміністрації, знімати шапку, казати: “Здрастуйте, громадянине начальнику” – і далі цілий реп читати: хто ти, що ти, за що сидиш, коли маєш вийти тощо.
А в колонії можна всяких побачити. Ось іде хлопчина, припустимо, з Кавказу, який російською знає три слова. Він не відрекомендується так, як воно треба за ПВР. Все, то 100% порушення.
У тому сенсі, щоб когось “з’їсти”, в адміністрації все налагоджено, жодного труда не потребує.
І про медицину в колонії – змиришся з тим, що є. А що робити? Платити, щоб начальник колонії дав добро, щоб приїхав лікар зі свободи, щоб його пустили через конвой… То купа всього, ліпше й не починати. Той лікар буде золотим разом з тим зубом.
До речі, якщо треба анестезію під час лікування в стоматолога – купи собі сам. Ув’язнені один одному допомагають. Мене виручав татарин, на ім’я Рустем. Він сам медик, хірург, у нього завжди ліки були. Я в нього купував.
А якщо в людини немає можливості купити?
Ну то її проблеми, терпи. Тобто, звісно, тобі мають давати ліки. Але відповідь в адміністрації одна: “Що ти від нас хочеш? Тобі треба, то звертайся в управу”. Відкривають тумбочку, показують, кажуть: “Де я тобі маю взяти? Чи мені за свої гроші купити?”
Тобто медицина там…
На нулі від слова “нуль”. Усі хвороби лікуєш сам. Хоч той самий коронавірус, хоч інше. До речі, вакцинувати нас пропонували своїм “Спутніком”, експериментували. Я відмовився та ще інші відмовилися. Мене могли відправити в карцер за відмову, але пощастило. Відмовників, хто відмовлявся пізніше, саджали.
Ви казали про тортури, це було в СІЗО чи вже в ув’язненні?
Коли в тебе є вирок, тебе ніхто не чіпатиме. Ти вже нецікавий. Будеш цікавий лише в тому разі, щоб спровокувати тебе й накинути строк. У таборі зробити з тебе екстреміста – це те саме, що кухоль води випити. Знайдуть дві-три голови, які скажуть – він підтримує київський режим. Потім якийсь росіянин з тих, кого відправлять на УДЗ у Магадан додому, підтвердить, що я говорив… Усе, що завгодно. От тобі 282-га стаття (стаття 282 КК РФ “Розпалювання ненависті чи ворожнечі, що дорівнює приниженню людської гідності”. – Ред.), частина така-то, тримай п’ять років зверху.
Найбільше я нервував за рік до кінця строку. Чекав, або розкрутять мене на новий строк, або ні. Коли залишилося три місяці, зрозумів, що не буде, бо, якби хотіли, вже давно б зробили.
Попри все ви примудрилися зберегти почуття гумору в колонії.
Що поробиш, як така правда. Намагався тримати себе в руках. Хіба краще опустити ті руки й плакати? Я мав про кого думати: донька, дружина.
Оксанка мене дуже підтримувала, мій брат Юрко. Коли мене звільнили, вони всі разом до мене приїхали.
Я вдячний багатьом, хто допоміг мені вирватися з ув’язнення в Україну. Бо казали, що сидітиму в Росії до кінця війни. Дмитро Лубінець (Уповноважений Верховної Ради з прав людини. – Ред.) включився з командою, щоб я міг проїхати через Латвію. Інші служби, адвокати, брат з дружиною – все зробили по максимуму. Якби дійсно лишився в Росії до кінця війни, не знаю, наскільки б того здоров’я вистачило.
Можна сказати, що головне завдання в російській в’язниці – гідно дожити до звільнення?
Так, не зламатися, не прогнутися й не дати їм приводу, щоб вони тебе розкрутили на новий строк. Це основне. Тому що даси привід, перейдеш комусь дорогу, він тебе візьме в кліщі й робитиме все, щоб тебе притиснути. Ще й медальку заробити: дивіться, я екстреміста на зоні виявив.
Був у нас один такий, ходив і провокував. Вдарить людину, коли реєстратор не може то зафіксувати. А ув’язнений на емоціях зривається, б’є його чи штовхає, а то вже реєстратор фіксує. Ось вам і напад на тюремну адміністрацію. Пам’ятаю не менш ніж п’ять людей, кого він так підставив.
Можуть Коран чи Біблію кинути на підлогу чи розірвати фотографію рідних. Ви ж розумієте, яка буде реакція ув’язненого?
А ти в клітці, ти в них, ти від них повністю залежиш.
То що у вас у найближчих планах?
Здоров’я, а найперше – протезування зубів. Бо мені на люди йти, працювати. А далі будемо дивитися.
Як згадано в інтерв’ю, дружина Андрія Захтея Оксана наразі проводить збір коштів на лікування та протезування зубів чоловіка. Ті, хто бажає підтримати лікування колишнього бранця Кремля, можуть зробити це за посиланням.
Статтю написано в межах проєкту “Список Гафарова-Ширінга: порятунок кримських політв’язнів, які перебувають під загрозою”. Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах Transition Promotion Program.
Погляди, викладені в цьому матеріалі, належать авторам і не відбивають офіційної позиції МЗС Чеської Республіки.
