Хто розкаже про Крим: як Україні підтримати незалежну журналістику на півострові
Чи не найпершим, за що взялася Російська Федерація після окупації Криму у 2014 році, було знищення незалежної журналістики на півострові. Йдеться як про українські ЗМІ, так і закордонні, які мали намір неупереджено висвітлювати події на цій території.
Сьогодні, у 2021 році, традиційних українських ЗМІ тут уже немає. Їхнє місце зайняли представники громадянської журналістики, яким доводиться працювати під потужним тиском окупаційної влади. За надуманими приводами їх затримують, судять, ув’язнюють.
Серед незаконно затриманих – Осман Аріфмеметов, Марлен Асанов, Ремзі Бекіров, Тимур Ібрагімов, Сервер Мустафаєв, Сейран Салієв, Амет Сулейманов, Руслан Сулейманов, Рустем Шейхалієв та інші. Їхнього звільнення від окупаційної влади півострова вимагає Євросоюз, проте попри реакцію демократичного світу Росія не припиняє репресій проти незгодних. Ба більше – посилює методи тиску та залякування. Яскравий приклад – затримання позаштатного співробітника “Радіо Свобода” Владислава Єсипенка нібито за збір інформації “в інтересах спецслужб України”.
Про те, як витискали з Криму українську пресу, з чим доводиться стикатися тим незалежним журналістам, хто все ж намагається там працювати, де дізнаватись актуальну правду про Крим і що може зробити Україна, щоб неупереджена інформація про окупований півострів поширювалась у світі, читайте в матеріалі.
Як знищували незалежну журналістику в Криму
Журналіст Микола Семена наразі живе в Києві, а на момент окупації півострова росіянами, у 2014-му, був власкором газети “День”. Про те, щоб поїхати, навіть не думав.
“Усі події того часу були сконцентровані в Криму. Ну як міг власкор покинути місце, де він редакції потрібен найбільше?” – каже він.
Майже одразу після “приєднання півострова до РФ” ФСБ за допомогою зрадників склала перелік “нелояльних” до окупантів журналістів. За ними встановили стеження, контролювали електронну пошту. Серед таких був і Семена:
“У мене відімкнули інтернет, я зателефонував провайдеру. Там сказали, що треба викликати майстра додому. Я спочатку не погоджувався, бо розумів, що щось із цим не те, але ж треба працювати. Тож викликав майстра, приїхали аж двоє. Один роздивлявся, другий копирсався в комп’ютері”.
Потім з’ясувалося – вони встановили шпигунську програму, що перехоплювала всю інформацію, яку Семена передавав газеті “День” і “Радіо Свобода” (“Крим.Реалії”).
Микола Семена. Джерело: suspilne.mediaНаступним кроком знищення незалежних журналістів у Криму була заборона “Ради міністрів Криму” керівникам підприємств, закладів, організацій, установ надавати будь-яку інформацію чи коментарі медійникам та ЗМІ, що потрапили до списку “нелояльних”. Тож працювати доводилося дуже обережно.
“Озброївся псевдонімами, публікувався в газеті “День”, також на “Крим.Реалії”. Щомісяця виходило 20–25 статей”, – згадує Микола Семена.
Журналіста швидко вираховували за стилем, який важко змінити, тож він постійно змінював псевдоніми – до обшуку і суду назбиралося більше ніж 20. Пізніше всі публікації автора ввійшли до книги “Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму 2014–2016 рр.” – усього 450 репортажів.
Поширювати українські ЗМІ на півострові окупанти заборонили майже одразу. Аналогічно перекрили сигнал українському ТБ та радіо, заблокували українські мережі, зв’язок, інтернет.
Згодом почали переслідувати незалежних журналістів – на них заводили кримінальні справи. А у квітні 2016-го окупаційна влада взялася за ліквідацію всієї мережі українських журналістів, які працювали на “Радіо Свобода”.
“Проти мене проти та семи журналістів відкрили кримінальну справу. Я обвинувачуваний – вони свідки. 19 квітня в нас провели обшуки, вилучили комп’ютери, магнітні носії інформації”, – згадує Семена.
У вересні 2017 року окупаційна влада засудила його до двох з половиною років ув’язнення умовно з випробувальним терміном три роки за звинуваченням у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації з використанням інтернету. На цей же термін йому заборонили вести публічну діяльність. Під тиском міжнародної спільноти журналіста звільнили достроково, і 18 лютого 2020 року він виїхав на материкову частину України.
Згодом українським журналістам працювати в Криму стало взагалі неможливо: окупанти вимагали акредитації через МЗС Росії. Але ж оформити її фактично означало визнати анексію півострова, впевнений Семена.
Були випадки, коли українські журналісти брали посвідчення російських засобів інформації, щоб працювати в Криму. Але в окупантів виникало питання, чому вони заїжджають до Криму через Чонгар з території України, а не Керченським мостом?
Тих же, хто намагався працювати на свій страх і ризик, росіяни відстежували й забороняли в’їзд. Серед таких – Тарас Ібрагімов, Аліна Смутко, Анастасія Рінгіс, Альона Савчук.
“В’їзд заборонено”
Журналіст “Крим.Реалії” Тарас Ібрагімов окупацію Криму не висвітлював, писати про події на півострові почав у 2016 році в межах журналістського проєкту правозахисної організації “Крим.SOS”.
“Уперше приїхав сюди в грудні 2015 року, після громадянської блокади півострова. Вже після цього почав їздити систематично. На початку 2016-го потрапив на перше засідання в справі Ахтема Чийгоза – 26 лютого, саме відтоді рахую свою правозахисну журналістику. Тоді я дуже чітко зрозумів для себе: це те, чим треба займатися, що довше – то краще”, – розповів він.
Протягом майже п’яти років Тарас висвітлював десятки судових процесів проти громадянських активістів і журналістів у Криму. Кілька разів його затримували співробітники Центру протидії екстремізму і місцева поліція.
У травні 2019-го, після суду в адмінсправі проти кримськотатарських активісток Лутфіє Зудієвої та Муміне Салієвої щодо начебто публікації екстремістських матеріалів у соцмережах, його затримали, доставили у відділок поліції, заявили, що він веде “нелегальну трудову діяльність”, і виписали штраф у 2 тисячі рублів – такий собі “тролінг” від російських силовиків.
Тарас Ібрагімов. Джерело: фейсбук-сторінка журналістаА вже на початку 2020-го на адмінмежі Криму з Херсонщиною росіяни вручили йому заборону на в’їзд до РФ до кінця травня 2054 року, тобто на 34 роки. Без виразного пояснення причин.
“Звісно, я пов’язую це безпосередньо зі своєю журналістською діяльністю з висвітлення судів над кримськими татарами в РФ та окупованому Криму”, – коментує Ібрагімов.
Хоча такий тривалий термін заборони здивував навіть його: “Мабуть, через особисту неприязнь ФСБ до мене, інакше не можу це пояснити”.
Наразі Тарас продовжує працювати з кримською тематикою, висвітлює судові процеси над активістами, хоча робити це віддалено набагато складніше.
Нещодавно вони разом із журналісткою Оленою Савчук, якій також заборонили в’їзд до РФ та Криму, але на 10 років, запустили новий проєкт про політв’язнів Криму. Це подкаст “Справа 25” – про процес над другою сімферопольською групою в справі “Хізб ут-Тахрір”, де на лаві підсудних перебувають одразу 25 кримськотатарських активістів.
Своя історія з Кримом і в журналістки Аліни Смутко, яка, зокрема, робила фоторепортажі для “Радіо Свобода” про сім’ї політв’язнів у Криму. Документ про заборону на в’їзд на окупований півострів до 2028 року їй вручили російські прикордонники на пункті пропуску Джанкой у Чонгарі в лютому 2019-го.
Аліна Смутко. Джерело: фейсбук-сторінка журналістки“Формальна причина – “загроза національній безпеці”. Неформальну ми, журналісти, розуміємо як перешкоджання журналістській діяльності, проте якось довести це майже неможливо”, – каже Аліна.
Це не було для неї несподіванкою, оскільки практика заборони на в’їзд для колег-журналістів з України на той час уже широко використовувалась окупантами – питання було лише в тому, коли це станеться з іншими.
Чому окупанти бояться українських журналістів
“Складно сказати. З одного боку, ми не дуже становимо інтерес для росіян, і боятися, що адекватна збалансована преса зможе похитнути їхню пропагандистську машину, наївно. Тим паче що ця преса здебільшого не російськомовна”, – вважає Аліна Смутко.
Але, з іншого боку, читачі-кримчани не дорівнює читачі-росіяни: вони володіють українською, десятками років споживали українське телебачення і газети. І тому за бажання можуть читати про Крим на українських ресурсах та піддавати сумніву те, що публікує про Крим Росія.
“Мені видається, що бажання витіснити українських журналістів з півострова – це спроба показати, хто в домі господар. Якщо журналісти не хочуть визнавати російську владу в Криму і просити в неї дозвіл на роботу, то їх не має бути в Криму зовсім”, – сказала Аліна.
На жаль, ті поодинокі українські журналісти, які ще працюють у Криму, не отримують належної підтримки чи захисту, сказала вона.
“Частково через те, що вони працюють у “підпільних умовах”, і якось вступитися за журналіста можна лише після того, як його вже депортували чи затримали органи так званого місцевого кримського правопорядку. Тоді в гру вступає держава, але, як-то кажуть, уже пізно. І ми маємо справу не з проблемами журналістів на півострові, а маємо повноцінних політв’язнів, як у випадку з Миколою Семеною чи Владиславом Єсипенком”, – уточнила журналістка.
Водночас Тарас Ібрагімов переконаний, що треба шукати якісь засоби для того, щоб зробити діяльність українських журналістів на окупованому півострові захищенішою:
“Парадокс у тому, що стратегічно Україна мала б якось лобіювати історію з роботою журналістів у Криму, вести якусь комунікацію на рівні міністерств закордонних справ”.
На думку Тараса, український журналіст, який висвітлює ситуацію в Криму об’єктивно, краще, ніж той, який не може туди їздити й щось висвітлювати.
“Звісно, росіяни не зацікавлені в українських журналістах, але, якби в мене були офіційні підстави там перебувати, вони б вимушені були мене терпіти. А так я просто ходив “тонким льодом” до отримання заборони”, – пояснив він свою думку.
На зміну незалежним медіа прийшли громадянські журналісти
Як не прикро, зараз українські журналісти якщо й бувають у Криму, то це якійсь поодинокі, точкові заходи. Але є рух “Кримська солідарність” – потужне явище громадської активності, джерело інформації про те, що чинять окупанти на півострові.
На сайті та в соцмережах вони висвітлюють судові процеси над незгодними, пишуть про утиски кримських татар, висловлюють підтримку, публікують інформацію про акції…
Їх називають громадянськими журналістами. І хоча не всі погоджуються з тим, що така журналістика може повноцінно замінити традиційну, їхні робота й відданість справедливості викликають захоплення та повагу.
“Окупанти переслідують таких людей жорсткіше, ніж колись нас: вони отримують уже не умовні вироки, а цілком реальні, нібито за шпигунство, участь у терористичних організаціях. Їм дуже складно працювати, їх залякують, переслідують… Фактично громадянські журналісти працюють під ковпаком ФСБ, але попри все роблять свою справу”, – вважає Микола Семена.
Водночас Тарас Ібрагімов вважає, що цих людей можна називати журналістами без додатка “громадянські”:
“Для мене це просто журналісти, які виконують свої функції часом чи не краще за фахових спеціалістів. Їхня місія, роль, місце в журналістиці Криму неоціненні. Вони висвітлюють фактично всі політично вмотивовані процеси, зуміли самоорганізуватися, створити “Кримську солідарність”, сайт, фейсбук-сторінку. Так, вони навчаються, можуть робити помилки, але… Це українські журналісти – частина української спільноти, й заслуговують на більшу увагу та захист, ніж мають зараз”.
Журналіст “Кримської солідарності” Енвер Алімов розповів, що окупаційна влада Криму використовує весь спектр засобів залякування активістів – від попереджень до ув’язнень. Під машину репресій уже потрапили журналіст “Ґрат” та “Кримської солідарності” Ремзі Бекіров, координатор “Кримської солідарності” Сервер Мустафаєв та інші. Їх звинуватили в межах другої сімферопольської справи “Хізб ут-Тахрір”.
“Дуже зручний привід для обвинувачення та ув’язнення людини, щоб замовкла”, – сказав журналіст.
Енвер Алімов тримає фото кримськотатарського активіста, політв’язня Енвера Сейтосманова, засудженого в РФ за участь у діяльності організації “Хізб ут-Тахрір”. Джерело: фейсбук-сторінка АлімоваАле коли репресивна машина окупантів почала працювати на повну силу, це спрацювало неочікувано для них самих. Люди не могли спокійно дивитися, що роблять з їхнім народом, тож що сильнішим ставав тиск, то більшою – активність кримських татар у громадянському русі.
“Нам вистачить сил протидіяти режиму Путіна й надалі, бо на заміну старшим приходить молодь, яка теж не може просто спостерігати за репресіями в Криму. Несправедливість того, що відбувається, зачіпає дуже багатьох людей, і вони стають громадянськими журналістами, активістами”, – впевнений Енвер Алімов.
Що може зробити Україна для поширення об’єктивної інформації про Крим
Джерелом для тих, хто хоче знати правду про ситуацію в окупованому Криму, була й залишається громадянська журналістика – “Кримська солідарність”, окремі активісти, представники Меджлісу, такі як Наріман Джелялов, Заїр Смедляєв, Климент – митрополит Сімферопольський і Кримський Православної церкви України.
Продовжують висвітлювати тему Криму “Ґрати“, “Радіо Свобода”, “Крим.Реалії”, ВВС News, інші видання.
“Так чи інакше, ми намагаємось отримувати інформацію, інколи ціною власкорів, як це, на жаль, сталося з Владиславом Єсипенком. Головне, щоб сама редакція займала об’єктивну позицію і надавала слово незалежним журналістам з об’єктивною аналітикою”, – наголосив Семена.
Ще одним джерелом правди для України та світу про окупований Крим могли б стати іноземні журналісти. Так, протягом останнього року переміщення журналістів були дуже обмеженими через пандемію коронавірусу, але кордони потроху відкриваються.
За інформацією ДМС, за чотири місяці нинішнього року вже оформлено 33 спецдозволи щодо в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду із неї у зв’язку з необхідністю провадження журналістської діяльності. Зокрема, їх отримали по одному громадянину Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Польщі, по два – Болгарії, Молдови та Узбекистану, одна особа без громадянства й аж 22 росіянина.
Тож тема окупації Криму знов має з’явитись у світовій пресі. Принаймні в цьому має бути зацікавлена сама Україна. Але процедура, яку представники іноземних ЗМІ мають пройти, щоб легально потрапити на півострів, доволі складна.
Росіянин, головред видання судової журналістики “Ґрати” Антон Наумлюк з початку агресії РФ проти нашої країни працював військовим кореспондентом на Донбасі, а коли в окупованому Сімферополі заарештували українського письменника та режисера Олега Сенцова – перейшов у судову журналістику. Вже три роки постійно живе в Україні. Висвітлював процеси над українцями в РФ і кримчанами на окупованому півострові, тож про складнощі процедури знає напевне.
“Коли я мав намір потрапити до Криму, то їхав у Мінкульт (наразі цим питанням опікується Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. – Ред.), писав заяву, її певний час розглядали, потім давали мені рекомендацію. Далі з цією рекомендацією і пакетом документів, перекладених українською, я їхав до міграційної служби, подавався там. Документи знову якийсь час розглядались, а вже потім давали мені спецдозвіл на в’їзд”, – розповів він.
Це могло займати від двох днів до тижня чи навіть більше.
Джерело: ua.krymr.comТобто журналісту, приміром, із Британії треба в Києві чекати на рішення доволі тривалий час. Це витратно, й не кожна редакція згодиться на таке, сказав Наумлюк.
До того ж той сам пакет документів щоразу треба надавати заново для кожної окремої поїздки.
“Перекладів паспорта українською я одразу замовляв штук десять. Чомусь особиста справа журналіста не формується, а це було б добре”, – уточнив він.
У Мінреінтеграції у відповідь на запит ZMINA пояснили, що як такої процедури акредитації іноземних журналістів для журналістської діяльності на території тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя не існує.
“Чинним законодавством урегульовано лише порядок перетину адміністративної межі. Зокрема, однією з підстав для перетину адміністративної межі для іноземців є ведення журналістської діяльності”, – уточнили у відомстві.
Водночас ч. 7 ст. 25 Закону України “Про інформацію” встановлено, що права та обов’язки журналіста, працівника засобу масової інформації, визначені цим документом, поширюються на іноземних журналістів, працівників іноземних ЗМІ, які працюють в Україні. Відповідно, акредитація визначена ст. 26 вищезазначеного Закону України та стосується суб’єктів владних повноважень.
Для отримання клопотання або погодження від Мінреінтеграції журналіст має подати звернення щодо в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї із зазначенням:
- назви ЗМІ, представником якого є іноземний журналіст;
- прізвища, імені та по батькові українською мовою та мовою відповідно до паспортного документа;
- громадянства, дати, місяця та року народження іноземного журналіста;
- номера паспортного документа, дати видавання та до якого моменту він чинний;
- контактного телефону та електронної пошти;
- мети візиту;
- назви територіального органу Державної міграційної служби України;
- згоди на оброблення персональних даних відповідно до вимог Закону України “Про захист персональних даних”.
Водночас іноземний журналіст має підтвердити документально, що є журналістом. Для цього він подає оригінал та копію документа, що підтверджує статус журналіста або його належність до ЗМІ – редакційне або службове посвідчення, лист від ЗМІ, редакційне доручення, інші документи, видані ЗМІ або професійною чи творчою спілкою журналістів (оригінал після надання повертається).
Наразі для отримання клопотання або погодження на перетин адмінмежі з окупованим Кримом журналіст має можливість заздалегідь надіслати скан-копію звернення на офіційну електронну адресу міністерства – info@mtot.gov.ua. Після його опрацювання готується клопотання або погодження, яке надалі той має показати працівникам Державної міграційної служби для отримання спецдозволу. Далі вже вони погоджують або ні перетин кордону, і на це потрібен час.
Раніше експерти та правозахисники вже порушували питання спрощення доступу іноземних журналістів до тимчасово окупованих Росією територій, зокрема до Криму та Севастополя.
За словами голови Центру прав людини ZMINA Тетяни Печончик, у міру того, як обмеження, запроваджені через пандемію Covid-19, послаблюватимуться та зніматимуться бар’єри на міжнародні поїздки, питання спрощення в’їзду іноземних журналістів до окупованого Криму знову набуватиме актуальності.
Вона нагадала, що у 2018 році в межах Універсального періодичного огляду ООН уряд України затвердив рекомендацію щодо полегшення доступу міжнародних спостерігачів, правозахисників та журналістів до окупованого півострова. Час на виконання – до 2022 року.
“Ми закликаємо уряд встановити повідомний, а не дозвільний принцип порядку в’їзду іноземних журналістів до Криму. Іншими словами, якщо іноземному громадянину, який є журналістом, не заборонено в’їзду на територію України, він може їхати до Криму, додатково повідомивши про це уряд України за встановленою формою. Це може бути онлайн-система (онлайн-форма) чи система повідомлень щодо мети поїздки, які можна передати ДПС або в електронному вигляді, або в день перетину пункту пропуску адміністративного кордону з окупованим Кримом”, – сказала Печончик.
Водночас вона додала, що варто передбачити можливість журналістам з інших країн подавати документи щодо наміру в’їхати до Криму іншою мовою, крім української, як це є зараз, наприклад англійською чи російською. А також, якщо влада вирішить запровадити дозвільну систему, видавати багаторазові пропуски, щоб журналісти іноземних медіа, які їздять до окупованого півострова періодично, не були змушені щоразу оббивати бюрократичні пороги й на кожен новий в’їзд отримувати новий папірець.
