На північ від “ДНР”. Як виживає Майорськ
Сірі і вологі сутінки опускаються на околиці Майорська. Хоча й саме північне передмістя Горлівки сіре й подзьобане снарядами. Тут більше приватних будинків, аніж багатоквартирних. Вулички прямими лініями відходять від дороги. Майорськ – підконтрольний Україні. Горлівка – окупована бійцями так званої “ДНР”. Коли надворі вечоріє, перебувати в Майорську стає не зовсім безпечно: з боку “ДНР” відкривають вогонь зі стрілецької зброї, часто прилітають міни обох калібрів.
Нещодавно одна впала біля п’ятиповерхівки на околиці Майорська. Вирву від снаряда показує перший заступник начальника відділу “Бахмут” Держприкордонслужби Артем Рожков. Будинок із сірої цегли до війни виглядав не новим і не сучасним, але цілком придатним до життя. Коли почалися бойові дії, звідси втекли більшість мешканців. Залишилися ті, хто не має куди їхати.
“ЖИТТЯ В МАЙОРСЬКУ НАЗИВАЄ ВИЖИВАННЯМ…”
Троє жінок похилого віку сидять біля одного з парадних. Вони розмовляють про життя та останні новини. До журналістів за останні два з половиною роки звикли. Так само, як і до обстрілів. Від них нікуди тікати. Тож між ліжками постійно лежить кілька ковдр. Коли бойовики починають “насипати”, мешканці будинку падають на ці ковдри і закривають голову руками.
Про це мені розповідає Наталя. Вона – найжвавіша серед подруг. Жінка вдягнена в сіру шапку, синій пуховик, фіолетові рукавиці та теплі короткі черевики, що нагадують валянки. Життя в Майорську називає виживанням. Хоча додає, що без гуманітарної допомоги від Червоного Хреста та сухпайків українських армійців було б сутужно.
Стіни будинку подзьобані осколками від снарядів. Замість більшості вікон – фанера або дошки, якщо не на повну раму, то щоб закрити дірки від осколків, від яких сонячними променями розходяться тріщини. Тут давно немає тепла.
Світло і водогін українська сторона полагодила кілька місяців тому. До цього доводилося користуватися свічками та носити відрами воду зі свердловини.
Прийдешні холоди лякають мешканців дому, але Наталя ховає його за жартами:
– На улице теплей, чем в хате (стинає плечима – авт.). Оце мы греемся. Та наоборот хорошо, мы ж проживем много, мы ж как в ледниковый период, мы ж сохраняемся хорошо.
Жінки запрошують нас приїжджати ще.
ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ – Ситуація на Донбасі по той бік конфлікту
Ми розвертаємося, щоб іти, коли з вікна другого поверху в гості кличе чоловік віком близько 35 років. Ми піднімаємося. За дверима квартири штора, щоб менше виходило тепло. Прохолодно, але не зимно. Із коридору видно кухню. На столі стоїть півпляшки горілки та кілька чарок. Чоловік виправдовується: грівся, та й друга чекає в гості. Він одразу веде на балкон, де показує, як у вікно влучили осколки. Охоче демонструє й інші кімнати. Раніше тут жила його мати. Зараз вона в дочки на Кіровоградщині. У квартирі недорогий, але нормальний ремонт, досить чисто.
Чоловік худий і невисокий. Він коротко стрижений, ніс дещо викривлений в один бік. Від нього відчутно пахне алкоголем. Чоловік декілька разів повторює, що раніше не пив, почав, бо війна.
До літа 2014 жив у Горлівці. Мав судимість. За що, не каже, а я не розпитую. Коли почалися бойові дії, змінив із десяток міст, намагаючись знайти роботу:
– Я монтажник-висотник. Занимаюсь ремонтами и электричеством.
Зрештою, перебрався в Майорськ. Ніде не працює, перебивається тимчасовими підробітками, “шабашками”, як каже сам. Чоловік не представляється, але в розмові стає зрозуміло, що його звуть Роман. Ми зупиняємось у його спальні. Тут тепло – працює електричний обігрівач. Біля нього на килимі лежить білий кіт із сірими вухами та хвостом. Схоже, Мітя, така кличка в тварини, почувається у цій квартирі, та й в усьому Майорську, господарем. Він повернув голову у наш бік і примружено та ніби зверхньо й зневажливо, розглядає ноги. Здається, Мітя не тільки все розуміє, а й має власну думку про ситуацію, проте не хоче говорити її двоногим істотам.
Роман розповідає, що за електроенергію минулого місяця довелося заплатити близько двох тисяч гривень. Проте незрозуміло, хто платив: він чи власниця квартири, бо частота слова “мама” у кількох фразах збиває з пантелику.
На запитання, чому поїхав із Горлівки, відповідає:
– Рядом упало несколько мин. Я не могу говорить, сейчас заплачу (притуляє ліву долоню до очей – авт.). На меня почти упала бетонная стена.
Після цієї фрази Роман виходить із кімнати, і у вітальні, вже цілком спокійний, каже:
– Передайте на Киев, чтоб Порошенко был нормальным мужиком. Был у нас Янукович, но он нас бросил.
Чоловік кілька разів вимагає не показувати його обличчя ніде і просить номер телефону. Я відмовляю та йдемо з квартири.
“У ЦЕНТРІ ДОНЕЦЬКА ТИХО, НА ОКОЛИЦЯХ – СТРІЛЯЮТЬ…”
…Ідемо до контрольного пункту на в’їзд та виїзд “Майорськ”. Раніше він був за кілька кілометрів звідси, у селищі Зайцевому. У Майорськ КПВВ (контрольний пункт в’їзду-виїзду – авт.) перенесли, щоб прискорити його роботу – за рахунок більшої площі та більшого штату прикордонників, які тут працюють. Пункт працює на новому місці два тижні, за цей час його кілька разів закривали – через обстріли бойовиків. Обабіч дороги стоять знаки “Обережно, міни!”. Також тут облаштовані вбиральні, стоїть намет для обігріву та медпункт. Уздовж дороги – кіоски з шоколадними батончиками, пиріжками та чаєм.
Артем Рожков розповідає, що тримають їх місцеві. Такий бізнес для них – чи не єдина можливість заробити.
За день через КПВВ проходять близько десяти тисяч пішоходів та проїжджає майже тисяча автомобілів. У зимовий час пункт пропуску працює до 17 години, бо пізніше – небезпечно. Але фактично – до останньої людини. Охочих пройти на підконтрольну Україні чи окуповану територію перевіряють швидко: до хвилини на пішохода, до п’яти – на машину. Найголовніше – мати паспорт та пропуск. Оформити заявку на нього можна через Інтернет. Пропуск дійсний протягом року.
ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ – Левон Азізян: “Користь від перепусткової системи на лінії зіткнення є сумнівною…”
Деякі люди у натовпі ремствують на повільну роботу прикордонників, на відсутність убиралень та лікарів. Особливо обурюється жінка, запнута картатою хусткою із рюкзаком за плечима. Від камери обличчя ховає. Жінка скаржиться на те, що немає пункту обігріву, хоча він від неї – за 5 метрів. Більшість людей у натовпі – мовчазні і покірно чекають свого автобуса. Автобуси ходять досить часто – до Бахмута, Краматорська. Та все одно не забирають усіх охочих пасажирів.
– Прикордонники встигають оформлювати всіх осіб. Не встигає інфраструктура міста доставляти сюди автобуси. До лінії зіткнення кілометр, до Бахмута – 23. Поки автобус зробить (рейс) туди й назад, проходить більше години, – говорить Рожков.
Чоловік розповідає про те, що іноді знаходять під час обшуку автомобілів, що їдуть в окуповану Горлівку, поки йдемо до пункту обігріву:
– Щодня затримуються партії контрабандних товарів. Часто прихованими в автомобілях перевозять десятки тисяч гривень, комп’ютерні комплектуючі та косметику. На в’їзд в Україну здебільшого намагаються переправити зброю та наркотики.
Порушників прикордонники затримують і передають поліції.
Пункт обігріву – великий армійський намет. Тут тепло від гарячої буржуйки, що стоїть посередині. Біля неї – великий пластиковий бак із краном. У ньому – питна вода. Тут також можна попити чай. Його для всіх охочих роблять працівники Державної служби з надзвичайних ситуацій.
Кілька ліжок із ковдрами та подушками – для тих, хто не встиг пройти перевірку на вхід чи в’їзд на територію самопроголошеної “ДНР”. Люди ночують тут, бо пропускати їх за межі КПВВ немає сенсу: після 17 бойовики закривають свій пункт пропуску. Тож між ночівлею у полі і в теплому наметі люди обирають останнє. Хоча в кожного на обличчі цілий спектр почуттів, переважно розчарування, втома та злість. Із журналістами воліють не розмовляти.
Розговорити мені пощастило тільки Валентину Сергіївну. Інтелігентного вигляду жінка в чорній шапці та чорному пуховику стояла біля пункту обігріву і чекала на автобус до Краматорська. Голосно обурювалась, що люди напихаються у нього, як риба в консервну бляшанку. Невдовзі мав приїхати інший автобус.
Валентина Сергіївна – росіянка, живе в Донецьку. Сюди вийшла заміж. Каже, що переїжджати в Росію немає сенсу.
– В России нужно жить три года без всякого содержания, я уже узнавала. Да я там и не доживу. Квартплата в России стоит 8–10 тысяч (3107–3884 грн – авт.). Там зарплаты такой нет. В России тоже не везде зарплата большая. Там тоже есть и 7 тысяч рублей, уборщица получает, и 10 тысяч. А квартиру чтобы снять, 10 тысяч.
– То якщо там такі ціни, то чому ті, хто живуть у так званих “ДНР” і “ЛНР”, хочуть у Росію?
– У них какая-то работа есть или средства на это. Или кто-то. Просто так простой человек не выживет.
У Краматорськ Валентина їздить кілька разів на рік – намагається зняти депозит у банку, адже з початком бойових дій вклад перевели з окупованого Донецька туди. Жінка на пенсії. Їй у самопроголошеній республіці платять у рублях.
Раніше Валентина Сергіївна отримувала 1200 грн, нині – 2400 рублів. Це трохи більше, ніж 900 грн. Виплат ні на що не вистачає, хіба на те, щоб не померти з голоду, бо ціни – російські: кілограм цукру – 46 рублів (майже 18 грн), упаковка вершкового масла – 70 рублів (27 грн). Комунальні послуги – як в Україні до подорожчання.
– Я одеться не могу, обуться не могу, то что доношу и все. Как можно на 2,5 тысячи купить, если обувь 2 тысячи?
Валентина Сергіївна показує рукою на чорні зимові черевики, у які взута.
– Как можно жить? – бідкається пенсіонерка.
На запитання, чи тихо в Донецьку, каже, що в центрі міста, де живе, тихо. На околицях стріляють.
– Со стороны Путиловки (мікрорайон Донецька) и Макеевки (тимчасово окупована – авт.). Со стороны Горловки слышно, если тяжелые орудия.
Під’їжджає останній рейс до Бахмута, і пенсіонерка разом з іншими людьми заходить в автобус. Завтра вона спробує зняти депозит, щоб купити зимове взуття і якихось смаколиків. Або повернеться в Донецьк без грошей, якщо вклад подовжили на новий термін…
Анастасія Федченко, спеціально для Центру інформації про права людини
Фото – Євген Тур
