Микола Семена: Кожен незгодний у Криму відчуває на собі “принади” шовіністичної поліцейської держави

Дата: 06 Березня 2020 Автор: Юрій Луканов
A+ A- Підписатися

Український журналіст Микола Семена нещодавно виїхав з окупованого Криму до України. 22 вересня 2017 року підконтрольний окупаційній владі Залізничний районний суд Сімферополя призначив журналістові покарання у вигляді двох з половиною років умовно і трьох років заборони вести публічну діяльність. Окупаційна влада звинуватила Семену в публічних закликах до порушення територіальної цілісності Криму. Підставою стали його статті під псевдонімом на сайті проєкту Радіо Свобода “Крим. Реалії”. Докладно про це розповідається в книзі “Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму”.

14 січня цього року суд задовольнив клопотання адвоката Олександра Попкова про дострокове припинення випробувального терміну і зняття судимості з Миколи Семени. Журналіст зміг виїхати на материкову Україну.

Про своє життя після вироку та про те, як Росія планомірно перетворює Крим на свою вотчину, щоб унеможливити його повернення, Микола Семена розповів журналістові Юрію Луканову.

Діяв так, ніби залишався в чорному списку

Коли я наближався до пропускного пункту “Чонгар”, то дуже хвилювався. Адже після відкриття проти мене кримінальної справи я був занесений до списку такої структури, як Росфінмоніторинг. Туди потрапляють люди, звинувачені за статтями про тероризм або, як я, за заклики до порушення територіальної цілісності Росії.

У списку опиняються ті, на кого вкаже прокуратура після порушення кримінальної справи. А це означає, що рахунком у банку користуватися не можна. Кордон теж перетинати не можна.

Мій адвокат Олександр Попков дискутував про це з прокуратурою, адже порушення кримінальної справи не означає визнання людини винною. Таке могло б бути після рішення суду. Однак у Росії на це не зважають.

Коли суд ухвалив рішення про моє умовно-дострокове звільнення, я все одно діяв так, ніби залишався в тому чорному списку. Бо не було жодних гарантій, що мене звідти вилучили. Адже купівля квитків на автобус означала б, що фірма, яка продає квитки, мала б негайно повідомити про це ФСБ Росії. Відповідно, вони б відстежували пересування. І хто їх знає, які вказівки вони мали б дати, наприклад, прикордонникам.

Тому я домовився з деким зі знайомих, і мене до пропускного пункту підвезли машиною. У мене в речах були два комп’ютери і три фотоапарати. Адже я виїздив ґрунтовно. І могли виникнути питання.

Але на пропускному пункті сиділо двоє дівчат. Камери і телефони я розтикав у різні сумки. Вони їх просвітили через спеціальне обладнання. Питань не виникло.

І ви собі не можете уявити мої відчуття, коли я прийшов на наш бік, де майорів український прапор. Про перетин наші були попереджені. Мене зустріли й переговорили зі мною працівники СБУ.

Заступниця голови Генічеської РДА Херсонської області Гюльнара Бекірова підібрала мене машиною. Вона дружина Едема Бекірова, який донедавна був політв’язнем. Тому, мабуть, добре розуміла мій стан. Привезла в адміністрацію. Перезнайомила з усіма там. Там також був її чоловік. Ми з ним поспілкувалися. Вони допомогли мені взяти квиток на потяг до Києва.

А в Києві на вокзалі мене зустріли друзі й колеги. Я знову вдихнув повітря свободи. Ходжу містом і не боюся, що за мною стежать. Коли це є, то люди цього не помічають. Відсутність свободи стає помітною, коли її відбирають.

Формально я не був у в’язниці

Після вироку я формально не був у в’язниці, але і волею це назвати складно. Вони мені заборонили публічну діяльність. А це формулювання дуже розмите: у нього за бажання можна вкласти будь-який зміст. Наприклад, виступ у бібліотеці під час обговорення якоїсь книжки – це публічна діяльність чи ні? Або писання у фб навіть не на політичну, а на нейтральну тематику – це публічна діяльність чи ні? Чи можна фотографувати, наприклад, весілля і публікувати ці фото?

Адвокат Олександр Попков звернувся до судді, яка ухвалила мені вирок, з проханням розтлумачити, що це значить. Вона відписала, що з вироку все зрозуміло. Насправді – ні.

Адже присуджені два з половиною роки умовно означали, що якби я порушив закон, то мене б заперли на ці два з половиною роки реального терміну, плюс іще покарання за нове порушення.

Тому я мусив бути дуже обережним, щоб до мене не присікалися і не запроторили до в’язниці. Написав прощальний пост на фейсбуку, повідомивши, що не буду більше постити і пояснив причини.

Психологічно ви можете собі уявити, що це таке. Ти ніби на волі, але мусиш себе постійно обмежувати. А для журналіста, який за своєю професією і природою є публічною особою, це особливо тяжко.

Зі мною тричі проводили бесіду про шкідливість алкоголізму

Після обшуку в мене вдома 19 квітня 2016 року були пропозиції від дружніх мені людей втекти звідти. Дехто так і чинив. Наприклад, їхали до Росії, потім заїжджали до Білорусі і звідти до України. Або до Калінінграда, куди потяг іде через Литву. У Вільнюсі вийти і просити притулку. Але росіяни швидко примусили білорусів використовувати базу ФСБ. Були інші способи, але росіяни їх також перекрили.

Також можна було фурою в картоплі. Але на той час шлях до Криму для фур уже було перекрито. Тож я був приречений сидіти в Криму.

Після суду з мене нібито зняли зовнішнє спостереження. Але все одно я його помічав. Приїздив до мене друг із Києва. Ми з ним сидимо десь у кафе. А він каже, що за моєю спиною за нами стежать. Я озираюсь і бачу, що нас фотографує якийсь чоловік.

Мої телефони і комп’ютер продовжували залишатися на контролі в ФСБ. В інтернеті я знайшов коди, які давали можливість визначити, чи дублюються дзвінки з мого телефона на інший номер. Я їх завів і виявив, що так – переадресовуються на певний номер. І номер цей був не кримський, а якийсь інший, російський.

Там були також коди, які нібито дозволяли уникнути переадресації дзвінків. Я намагався їх застосувати, але це не допомагало. Себто ФСБ передбачила такі спроби і змогла їх заблокувати.

Я двічі на місяць мусив ходити до Федеральної служби виконання покарань, російська абревіатура – ФСІН. Умовно засуджений своєю особистою присутністю має засвідчувати, що він не втік.  

Щоразу я заповнював анкету про стосунки в сім’ї, із сусідами, джерела існування, ставлення до алкоголю і наркотиків тощо. А також там мають проводити виховну бесіду. Зі мною тричі поспіль проводили бесіду про шкоду алкоголізму.

Коли хотіли провести вчетверте, я вже не зміг цього терпіти і сказав:

– Ви ж справу дивитеся. Мені вирізали жовчний міхур. Лікарі категорично заборонили пити. Тому ваші лекції повз касу.

Вони відповідають, що ми ж маємо вас перевиховувати. Але, бачите, перевиховували вони не розмовами про Конституцію і право на свободу висловлювань. Там об це витерли ноги. А просто формально, для галочки, казали про те, що до мене жодного стосунку не має.

Десь під кінець терміну я попросив подивитися свої справи. Я виявив, що за умовно засудженими має стежити дільничний. Раз на квартал він має відвідувати умовно засуджених. Проводити бесіди вдома, з домашніми, із сусідами. Так ось, щоразу вони писали, що дільничний інспектор приходив і на дзвінок не відповіли.

Коли я перед судом, який мав розглядати мою апеляцію, прийшов до дільничного інспектора за характеристикою, то назвав свою адресу. А він питає:

– А що, у нас є така вулиця?

Тож оцей ледь не цілодобовий контроль з боку ФСБ поєднується із суто формальним виконанням своїх обов’язків з боку пенітенціарної служби або й узагалі ігноруванням їх. Можливо, це пов’язане з тим, що виконавці дивляться на людину: не алкаш, не наркоман, то чого до нього чіплятися? А політичні всі ці аспекти їм байдужі.

У кінцевому підсумку ФСІН і дільничні інспектори видали мені позитивні характеристики для суду.

Росія не довіряє місцевим

Проблема не лише в моїй персональній справі. У Криму відбувається переселення росіян. Там до окупації було 58 % етнічних росіян. Зараз стало понад 70 %. І не тільки тому, що незгодні представники інших національностей виїхали, а ще й тому, що проводиться цілеспрямована політика заселення людьми з Росії.

У процесі анексії місцеві прихильники Москви і її політики раділи, що нарешті вони возз’єднаються з братами із великої Росії. Уявляли, що настане епоха добра і справедливості.

Тим часом, виявилося, що не все так чудово, як вони про це мріяли. Росія не довіряє місцевим. Вона намагається весь керівний склад замінити на вихідців з Росії. Роботяги можуть бути ким завгодно, але виконроб має бути з Росії.

До анексії населення Сімферополя становило 350 тисяч. Нині близько 600. Це все наїхали з території Російської Федерації. І вони не в гості приїхали, а ходять тут господарями.

Телевізор розповідає про те, які чудові будинки споруджуються для кримчан. І справді, там зводяться цілі житлові комплекси – вони розташовуються цілими мікрорайонами, а всередині там магазини, школи, дитячі садки та інша інфраструктура.

Але ці будови не для кримчан. Там пільгові ціни для тих, хто переїжджає з Росії. Якщо кримчанин захоче купити квартиру в такому будинку, то він може це зробити. Але без пільг. А ті, хто прибув з Росії, користуються пільгами і в ціні, і у відсотках на іпотеку.  

У такий спосіб Москва заохочує заселення півострова бути лояльним до себе населенням. Ви можете не сумніватися, що вони тепер завжди голосуватимуть так, “як треба”.

Насамперед переїздить бюрократія. Посадовець приїздить, для нього є  робоче місце. А з ним ще й дружина, можуть бути дорослі діти. Їм же теж треба робочі місця. Звідки вони візьмуться? Звільнять когось із місцевих. Певна річ, що це породжує напружені стосунки. Виявляється, що кримчани, порівняно з “правильними” росіянами, є людьми другого ґатунку. Ну, за що боролись…

І це мова про місцевих етнічних росіян. Я вже не кажу про українців або кримських татар. Вони взагалі на третьому плані.

До цього ще додається той факт, що шкіл і дитячих садків стало хронічно бракувати. Тому, наприклад, школи працюють у дві зміни.

Я пам’ятаю історію, коли старша жінка, пенсіонерка, в маршрутці казала, що за таку пенсію від Росії вона сама візьме автомат і піде воювати з “бандерівською” Україною.

Від України вона отримувала 1,5 тисячі гривень. А коли прийшла Росія, то вони автоматично провели індексацію: збільшили пенсію згідно з курсом рубля до гривні, ну і, щоб зовсім порадувати, збільшили пенсії вдвічі. Пенсіонерка стала отримувати 15 тисяч рублів.

На неї суто психологічно вплинула така собі магія цифр – півтори тисячі і п’ятнадцять тисяч. Крім того, пенсія справді виросла порівняно з українською. Але потім ціни стрибнули так, що за вдвічі збільшену російську пенсію тепер можна купити менше, ніж у 2013 році на звичайну українську. Хотів би я її тепер зустріти й запитати, чи не передумала вона воювати з Україною.

До того ж удвічі підняли пенсію тим, хто до анексії отримував українську пенсію. А ті, хто оформив уже російську пенсію, отримують по 5–8 тисяч рублів без жодних збільшень. Це теж спричиняє невдоволення.

Замість української церкви – житло для ФСБ

Але соціальна напруга поєднується з тиском на представників інших національностей. Ось вам разючий факт. Архієрей православної церкви України архієпископ Климент ще за України отримав землю під соборну українську церкву, він освятив місце, де мала бути українська церква. Там цілі урочистості відбувалися. Хода хресна була.

Окупаційна влада на тому місці збудувала два житлові будинки. І не просто будинки, а для співробітників ФСБ.

Климента всіляко намагаються вижити з наданого ще Україною храму Рівноапостольних князів Ольги і Володимира. Він орендує приміщення. Він не мовчить, робить заяви, скаржиться. Влада відповідає, що “ми ж його не виживаємо”. Але оренду намагаються встановити непідйомну.

Пам’ятник Тарасу Шевченку не зняли. Але в день народження поета  біля нього виростають “казаки” з нагайками. Вони загалом патрулюють вулиці в Сімферополі, що є незаконним. А цього дня з’являються біля пам’ятника. Якщо ти йдеш до нього з квітами, то вони можуть запитати для чого. Людину сфотографують і занесуть до неформальних списків неблагонадійних. Потім вона може мати проблеми.

Окупаційна влада створила псевдоукраїнську організацію, яку очолює така собі Ольга Грідчина, котра навіть української мови не знає. Вона буває за кордоном, на міжнародних конференціях і розповідає там, як вільно живуть українці в Криму.

Там залишилися якісь активісти. Вони якщо збираються, то не розголошують де і коли. Така вимушена конспірація. Наприклад, вирішують провести день вишивки. Збираються вишивати в якомусь кафе. На сайті “Кримська весна” їх оголошують екстремістами. 

Отож можете собі уявити атмосферу, в якій живуть ті, хто був проти анексії. Вона просто нестерпна. Тому вони продовжують виїздити звідти. Півострів  поступово перетворюється на російський з усіма “принадами” шовіністичної поліцейської держави, які кожен незгодний відчуває на собі.  

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: