Монологи ваг()ни, або активістки проти насильства
Камерна сцена. Усього лиш три кольори – чорний, червоний та колір тіла. Трохи світла із софітів та з блиску очей. На сцені – одинадцять жінок. Різних. За віком, зростом, вагою, статурою тіла, кольором волосся. Різні за освітою та професійною діяльністю. Різні за смаками, бажаннями, різні за любов’ю до чоловіка чи жінки.Однак усі ці жінки – через особисті історії – розповідають про жіноче тіло, жіночу сексуальність, особисту свободу чи несвободу, про прагнення бути захищеною від насильства.
На початку грудня в Києві в рамках міжнародної акції “16 днів проти насильства” відбулася благодійна вистава “Монологи вагіни” за ініціативи Всеукраїнської благодійної організації “Позитивні жінки”.
Табу на жінку
Із самого початку вистави занурюєшся у веселі та сумні історії жінок, впізнаєш у їхньому досвіді свій особистий досвід. Про трагічне тут розповідають просто, з начебто “непристойних” речей знімають табу – і нарешті чуєш голос жінки. А від епатажності не лишається нічого – слово “вагіна” звучить природно, навіть… буденно. Вражає більше – неопоетизовані життєві історії пригнічених жінок, які чи не вперше зважилися розповісти про себе.
“У виставі багато монологів, хоч і не про трагічну жертву, утім, так чи інакше вони стосуються історії насильства. Інша проблема – у нашому суспільстві існують табу на такі теми, як жіноча тілесність, жіноча сексуальність. Здавалося б, це різні речі, але вони міцно пов’язані: говорити про жіночу сексуальність і не сприймати жіночу тілесність в повній мірі – це значить не говорити про проблему насильства повноцінно”, – розповідає кураторка вистави Леся Пагуліч.
Готуючи виставу спільно з режисерками Галиною Ярмановою та Галиною Джикаєвою, кураторка запросила не професійних акторок, а “звичайних” жінок. Жінок із спільноти ВІЛ-позитивних, соціальних працівниць, феміністок, волонтерок і просто жінок, які відгукнулися на оголошення зіграти у виставі.
“Найперше, ми давали почитати сценарій. Жінки його читали, і потім ще двічі передзвонювали і просилися у виставу: “Ми непрофесійні актриси, але нам надзвичайно цікаво, і ми хотіли б грати”, – говорили вони”, – пригадує Леся.
Уже згодом в акторок змінювалося розуміння цих історій. Як розповіла кураторка, репетиції супроводжувалися обговореннями, самі жінки ділилися досвідом. З’ясовувалося, що ті проблеми, із якими стикалися вони у повсякденні, не були суто їхніми проблемами. Однак чи про це говорять у публічному просторі?
Чимало тем в Україні зазвучали чи не вперше.
Так, монолог боснійської жінки був написаний після війни в Югославії.
…”Від двадцяти до сімдесяти тисяч боснійських жінок були зґвалтовані посеред Європи. Військові зґвалтування були й залишаються систематичною тактикою ведення військових дій. Вражає те, як мало було зроблено, щоб це зупинити”, – лунає зі сцени.
З’являється дві дівчини (акторки – Люда Гавриш та Оксана Косенко) – ззовні дуже схожі. Пізніше розумієш, що це одна й та ж людина – тільки із досвідом До і Після зґвалтування. З життєрадісної жартівливої дівчинки – до втомленої, одразу постарілої жінки, яка прагне назавжди забути про біль, приниження і про свою жіночність. Про своє естетство зґвалтована жінка говорить як про дохлого звіра, який розкладається і тхне.
Після війни в Югославії ООН зробила доповнення до протоколів, в яких визнала, що сексуальне насильство є інструментом війни, коли жінка розглядається як нагорода воєнному, чи як покарання, коли чоловік “через жінку” може покарати ворога. Також сексуальне насильство під час війни визнано як військовий злочин.
“На жаль, в Україні це вже також є. Однак для нас ця тема абсолютно нова та незнайома. Ми не знаємо, як працювати із постраждалими”, – каже Леся Пагуліч.
Активістка додає, що під час військових дій незрозуміло: як документувати факти, як гарантувати безпеку цим жінкам, відкритим лишається і доступу до правосуддя на території воєнного конфлікту.
“Жінки навряд чи будуть говорити про це прямо. З іншого боку, ця тема політизована, і на ній часто спекулюють, щоб дегуманізувати, демонізувати ворога, а до розслідування справжніх випадків справа не доходить. Це трапляється вкрай рідко”, – каже активістка.
Ми живемо в культурі зґвалтування
Уривок з вистави “Монологи вагіни”. Факти взяті з робіт американської дослідниці та блогерки Шейксвіль.
“Ми живемо в культурі зґвалтування, де жінки постійно відчувають загрозу насильства – від небажаних сексуалізованих зауважень, доторків та домагань до безпосередньо зґвалтування.
Жінки та чоловіки приймають зґвалтування як повсякденний факт – неминучий, як смерть чи податки.
Зґвалтування трактується як комплімент, прояв нестримної пристрасті, яку приваблива жінка пробуджує у здоровому чоловікові, так що він не може протистояти бажанню зірвати з неї одяг, потягнути за волосся, штовхнути на ліжко чи втілити один із мільйонів образів сексуальної боротьби, які так часто транслюються в кіно, телепередачах та на обкладинках любовних романів.
Кожна шоста жінка за своє життя зазнає сексуального насильства, при цьому рідко згадується, що багато жінок зазнають насильства більше ніж один раз. У культурі зґвалтування популярний образ ґвалтівника-незнайомця, але за статистикою найпоширеніший тип зґвалтування – це так зване “зґвалтування на побаченні”. Жінок втричі частіше ґвалтують знайомі чоловіки, аніж незнайомці, і в дев’ять разів імовірніше, що насильство відбувається в оселі жінки, її знайомих або де завгодно, але не на вулиці.
В культурі зґвалтування: якщо тебе зґвалтували – сама винна; значить, ти спровокувала чи навіть заслужила зґвалтування своєю поведінкою, репутацією чи стилем життя.
Зґвалтування замовчуються по всій країні, в тому числі і в сім’ях потерпілих. У культурі зґвалтування вважається, що пережите насильство – це щось, чого потрібно соромитися…”.
“Це могло статися зі мною…”
Мар’яна – одна з акторок, яка своїм виступом тримала в напруженні зал до кінця свого монологу. Зал то вибухав сміхом, то обурювався, то стишував свій гнів, то знову сміявся, а потім провів акторку за куліси з оваціями.
Поза сценою Мар’яна – архітекторка. “Від театру я взагалі далека”, – каже моя співрозмовниця.
Виступ в ролі грузинської дівчинки, яка постійно відчувала тиск з боку матері за своє бажання пізнавати свою жіночу сутність, став для неї дебютом на сцені. З-поміж інших акторок її виділяє грузинський акцент. Як потім з’ясувалося, Мар’яна має грузинське коріння. Приїхала разом з батьками на початку дев’яностих з Грузії, коли там розпочалася війна.
“Спочатку в мене не дуже добре виходило грати… А потім я почала уявляти цю історію, як свою. Адже це могла бути і моя історія, це могло трапитися і зі мною. Наприклад, у мене дуже багато родичок грузинок, у яких чимало таємних історій…”, – ділиться зі мною Мар’яна і додає:
“Термін “культура зґвалтування” не популярний у нашому суспільстві. Це щось з розряду тих речей, про які неприємно говорити, а тому не варто. Мовляв, навіщо витягувати ці проблеми назовні?”, – пояснює свою участь у виставі Мар’яна.
Дівчина просить записати її як архітекторку і як феміністку, каже, що для неї це важливо: “Фемінізм – це для мене як особисте звільнення, як розширення моїх прав і моїх можливостей…”.
Прийшов підтримати подругу, а змінив ставлення до жінок
Глядачі на виставу реагували по-різному. Спочатку до слова “вагіна” просто звикали. Надто незвичне й ріже вухо. З огляду на дружній шум у залі відчувалося – поступово прийняли й занурилися в історії жінок. Дехто щоправда не витримав. Попереду мене сидів чоловік середнього віку. Йому, очевидно, було дуже незручно бути тут – він весь час щось шепотів своїм двом знайомим (дружині й сестрі?). Після діалогу четвертої жінки й промовлених у сотий раз слова “вагіна”, він вирішив піти. За ним покірно поспішили його супутниці.
Загалом же зал прийняв виставу тепло. А на монолог Лесі Оникієнко про милозвучність “цих” слів – взагалі вибухнув оплесками. Дівчата-акторки зуміли достукатися до глядача.
“Я прийшов на виставу, щоб підтримати свою подругу Людочку Гавриш… Але дуже сильні враження від вистави. Я звернув увагу на проблему гендерної нерівності, сексизму і всіх цих речей… Я на простих прикладах зрозумів: що чоловік проявляє своє начало – це розповсюджено, про це вільно говорять. І зовсім не прийнято, щоб так себе поводила жінка. Можливо, це неправильно. А я за рівність”, – каже Дмитро.
“Моя подруга спочатку радила почитати текст. Назва така кричуща. Думаєш: як таке… на афіші прямо… це вульгарщина, здається в перший момент. Але потім починаєш слухати цих людей, що в них відбувалося у житті, і розумієш, що таке ставлення до жінки – справді велика проблема. Багато хто це в собі закриває, або не хоче це озвучувати”, – ділиться враженнями Марія.
“Спочатку я сміявся як школяр. І кожний раз, коли говорили слово “вагіна” ми з другом жартома ударяли в кулаки. А потім наші руки почали боліти. Під час перегляду вистави були моменти істеричного сміху, істеричного суму, і я усвідомив, що жінки – це істоти, яких я абсолютно не знаю. І можливо, я не правильно себе з ними поводжу. Кожна жінка, як говорили сьогодні, це фіалка, квітка тощо… Супер просто. Ну і поспішати у ліжку я точно вже не буду”, – коментує Іван.
“Треба дивитися, в першу чергу, на саму себе. І… не боятися подивитися собі між ноги”, – кидає мені Оля.
…Кошти, зібрані під час вистави “Монологи вагіни”, а це понад 18 тисяч гривень, будуть спрямовані на підтримку кризового центру для жінок на базі неурядової організації “Клуб Світанок” у Донецьку. Цей центр був обраний невипадково. Тут знаходять притулок для мам із дітьми, вимушених переселенок, домівки яких зруйновані.
“Воєнний конфлікт став для них, як і для багатьох жінок, неочікуваним… Однак будівля, де діє кризовий центр, вціліла, і навіть там є бомбосховище. Нині Донбас – зона, де найбільше трапляється випадків насильства і де найбільше є потреба в ресурсах і підтримці. Соціальні працівниці центру не виїхали звідти, вони там лишилися і допомагають іншим…”, – пояснює вибір центру Леся Пагуліч.
ДОВІДКА
Згідно з даними ООН, 70% жінок у всьому світі протягом свого життя зазнають фізичного чи сексуального насильства, причому найчастіше їх і звинувачують у тому, що сталося.
Домашнє насильство є однією з найпоширеніших форм насильства над жінками – в Україні щороку фіксується понад 100 тисяч випадків насильства в родинах. У міліцію за 2013 рік надійшло більше 145 тисяч заяв про скоєння насильства в сім’ї. У 95 % випадках страждають жінки. У більше ніж половині випадків рішенням суду є штраф, що, як правило, лягає тягарем на сімейний бюджет або навіть на плечі тієї ж жінки.
Жінки, які постраждали від сексуального насильства, зазнають великої стигми, звинувачення з боку оточення та навіть залякування, коли намагаються притягнути ґвалтівника до відповідальності. Тільки кричущі випадки набувають публічного резонансу, хоча сексуальне насильство над жінками відбувається щоденно та проходить непоміченим.
Текст вистави “Монологи вагіни” сотворився із серії інтерв’ю з понад 200 різними жінками 16 років тому в Сполучених Штатах Америки. Авторка Ів Енцлер згодом ініціювала міжнародну кампанію V-День на захист жінок проти насильства, який згодом переріс у глобальний рух.
Текст вистави з кожним роком змінюється: доповнюється новими історіями жінок, новою статистикою злочинів або ж відкриттям у “сфері жіноцтва”. За 16 років свого існування ця кампанія допомогла зібрати кошти на підтримку місцевих кризових центрів для жінок у понад 140 країнах світу й звернути увагу мільйонів людей на проблему насильства над жінками.
