Лебідь, рак та щука. Або як влада забиває на доступність до суду
Українські реалії. З війни повертаються хлопці й дівчата, на жаль, багато хто з інвалідністю. Через події на сході збільшується кількість людей з інвалідністю і серед цивільного населення. Держава не дає точної статистки, оскільки кожне міністерство і відомство веде свої підрахунки.
Однак сумніву в тому немає – людей з інвалідністю побільшає. Сподіваюсь, чимало з них захоче захисти свої права в суді. Та чи потраплять вони до суду?
Доступність суду – архітектурна, інформаційна – одна з моїх журналістських тем. Долучившись у минулому році до Всеукраїнської кампанії “Правосуддя без бар’єрів”, я не можу спокійно пройти повз чергових бордюрів, сходів, турнікетів, рамок металошукачів у суді.
Так, за результатами моніторингу 72 судів у 2013 року картинка доступності суду виявилася “сумною”.
Зокрема, тільки 29 судів обладнані пандусами, із них – 12 відповідають вимогам Державних будівельних норм (ДБН), в 46 судах встановлені рами металошукачів та турнікети, 69 будівель суду неодноповерхові, із них – 65 не обладнані ні ліфтами, ні підйомниками, звичне для українських судів – завузькі двері, у 46 судах двірні пройми менші встановлених норм, завузькі коридори, найчастіше – з порогами та перепадами, недоступні канцелярії судів, у 60 судах санвузли не позначені, дуже часто доступ відвідувачів до вбиралень обмежений…
Звісно, якщо “інвалід” (“бажано” на інвалідному візку) прийде до суду – охоронець або працівники суду почнуть вибачатися, пропонувати “послуги” занесення людини на руках у приміщення, приймати документи на вулиці, радити, щоб у суд ходили представники, в крайньому випадку – шукати старі двері в комірчині й вимощувати імпровізовані пандуси на вході.
Усе це мені доводилося спостерігати не один раз.
Зокрема, відвідуючи судові засідання по справі Олександра Стадніченка – киянина, який судився із піцерією за недоступність у недоступному суді Дарницького району міста Києва. Заздалегідь скажу, справа із піцерією завершилася мировою угодою.
А от справа із “недоступністю Дарницького суду” набирає обертів.
Байка. Нещодавно я стала свідком майже театральної вистави (режисери, дарую ідею для водевілю), як депутат Верховної Ради, розмахуючи своїм депутатським посвідченням, бігав коридорами суду, шукаючи голову суду. За депутатом – два оператори із включеними відеокамерами. За ними – журналістка телеканалу і я, сподіваючись застати голову суду в кабінеті (у нього був приймальний день і приймальні години).
Сам Олександр Стадніченко, який пересувається на візку, вимушений був чекати при вході в коридорі.
Коли я потрапила в приймальню голови суду й помітила, як “там ведеться розмова” депутата із секретаркою, зрозуміла, що тут мені робити нічого. Про питання доступності мова зовсім не йшлася. У криках я чула щось там про корупцію, “не стій, як на панелі”, “какое вы имеете право врываться в кабинет”…
З півгодини ми чекали на голову суду. Пізніше він пояснив, Дарницький районний суд має три приміщення, тож він здійснював прийом громадян в іншому приміщенні. Голова суду нас повів до службового входу, де мали б облаштувати доступний вхід для маломобільних груп населення.
(Цікаво, а службовий вхід завжди буде відкритим для людей з інвалідністю, людей похилого віку, яким важко пересуватися сходами, батьків з дитячими візками – адже все це є представники маломобільних груп населення? Чи там поставлять турнікет і рамку металошукача – чи в “інвалідів” не питають паспорт на вході? Чому людина з інвалідністю мають користуватися службовим входом?)
Голова суду показав збільшений прохід – там плануються поставити ширші двері, які відповідають Державним будівельним нормам (ДБН). Пандусу обладнано не було. Мовляв, коштів немає.
Державна судова адміністрація (ДСА) є розпорядником коштів, а, отже, саме вона закладає гроші на ремонт і облаштування доступності суду (до слова, відповідно до розпорядження № 61 Ради суддів загальних судів від 24 липня 2013 року, державній судовій адміністрації рекомендовано вжити заходи на пристосування приміщень місцевих та апеляційних загальних судів під потреби маломобільних груп населення).
На моє питання, чи керівництво суду зверталося до ДСА, яких коштів і на які потреби необхідно зокрема, для Дарницького суду, голова суду відповів, що ні. Начебто комісія з ДСА сама визначає ці потреби.
Пізніше я перевірила: в Україні кількість тільки загальних судів першої інстанції близько 660. Як дізнатися про потреби кожного працівникам всього 27 територіальним управлінням ДСА – я мало уявляю. Та чи ведеться діалог між головою суду та його командою із представниками ДСА щодо покращення доступності – мені голова суду так і не відповів.
Можливо, я б і дізналася, якби не “активність” і “неконструктивність” депутата. Апелюючи до совісті й незнання державної мови, “душевно” поклавши руку на плече Стадніченка, мовляв, ця “нещасна людина” не може потрапити в суд, – усі наші з Олександром потуги говорити про “доступність” зливалися у сварці двох представників влади – законодавчої та судової.
– Якщо я запитаю звичайного перехожого, чи довіряєте ви суду? Як думаєте, що вони скажуть, – гукав до голови суду депутат.
– А Верховній Раді довіряють? – відбивав атаку голова суду.
– От скажіть чесно, чи ви особисто не брали хабарі… – напосідав депутат.
Зрештою, втомившись від сварки, голова суду втомлено кинув: через тиждень буде вам пандус. Почувши це, депутат пообіцяв перевірити і майже одразу зник. Ніхто нікому не сказав “до побачення”.
Відверто, я почувалася використаним дешевим, даруйте, презервативом (потім Стадніченко зізнався, що його відчуття такі ж). По суті, мало хто цікавився – як буде вирішуватися проблема, швидше доводили – в кого більший… статус і зроблених “добрих” справ.
Я дала кілька коментарів телеканалу і разів три попросила монтувати відео виважено. Не хотілось би бачити в ефірі тільки сварку.
…Я не сумніваюся в добрих намірах Дарницького районного суду з облаштування суду для маломобільних груп населення.
Придбані лавки при вході, вмонтовані кнопки виклику, відремонтований туалет (відкритий для відвідувачів!), чемність охоронця на вході – це все можна зарахувати до добрих справ.
До слова, у 2013 році саме Дарницький районний суд, за результатами моніторингу“Правосуддя без бар’єрів”, потрапив до списку найкращих за доступністю для маломобільних груп населення… поки не зробив ремонт. Замість обшарпаних стін, суд тепер радує око. Однак на пандус, очевидно, грошей не вистачило.
Мораль. Пандус – лише верхівка айсбергу про те, як представники влади не вміють чути один одного, не вміють домовлятися, ба, не хочуть. Мені гірко, що зустрілися справді впливові посадові особи, яким нічого не вартувало, з’ясувати, чому від ДСА не надходять кошти, чому суд має за свої гроші робити ремонт. При чому суд півроку “обіцяв” пандус, однак досі обіцянки не виконав. Більше того – до побажань Олександра Стадніченка, як зробити приміщення доступним, не прислухався.
Тільки під тиском представник судової влади сказав, що буде пандус. Але я побоююсь, що вмонтують дві недолугі рейки чи якусь “дошку” без дотримання норм ДБН – аби лиш відчепилися, чи відзвітувати.
Недавно ДСА мені відповіла, що у 2014 році був запланований поточний ремонт приміщення Дарницького районного суду міста Києва на загальну суму 60 431,90 грн. Крім інших поточних робіт, передбачалося встановлення металоконструкції пандуса для маломобільних груп населення.
Однак у зв’язку з непроведенням Головним управлінням Державної казначейської служби України в місті Києві платежів, зазначені роботи наразі не виконані. Тож роботи з поточного ремонту приміщення Дарницького районного суду будуть виконані у 2015 році.
Я живу недалеко від Дарницького суду, перевірю… А поки готую листи в казначейство.
