Криптовалюта Іри. Історія волонтерки, яка ризикувала своєю квартирою, щоб купити бронежилети військовим

Ірина Тишко – активістка із захисту прав жінок та жіночого лідерства, ініціаторка кампанії “Відчинимо правду про насильство” на підтримку ратифікації Стамбульської конвенції. Та з початком повномасштабного вторгнення Ірина разом з друзями почала допомагати військовим. Нині її волонтерська команда завдяки збору коштів в Україні та за кордоном купила необхідні для армії речі вже на кілька мільйонів гривень.

Одного разу для пришвидшення доставки партії бронежилетів та касок виробник попросив оплату у криптовалюті. Втрачені на біржі крипти гроші могли б коштувати Ірині квартири під Києвом, але вона пішла на цей ризик.

Про те, чим закінчилась ця історія, а також про феміністичний фокус на передовій, значення ухвалення Стамбульської конвенції саме зараз та питання видимості жінок у цій війні Ірина Тишко розказала в інтерв’ю, яке продовжує серію матеріалів “Одна в полі воїнка“.

Фото: Фейсбук Ірини Тишко

Першою покупкою було взуття для брата моєї подруги, який йшов до київської терооборони

Іро, для всіх нас в Україні 24 лютого залишиться закарбованим у пам’яті. Яким воно було для тебе?

Як і більшість українців, я і мій чоловік Геннадій прокинулися рано від вибухів. Вибухало десь дуже поряд. Було кілька ударів, мабуть п’ять чи шість… Згодом з’ясувалося, що біля нашого дому є військові об’єкти, які забезпечують захист неба над Києвом. От по них почали прилітати ракети. Це було важко усвідомити. Першими звучали питання: “Повномасштабна війна? Хіба це можливо?”. Не розпач, не крики, не жаль. А самі тільки питання.

Ми з чоловіком кинулися читати стрічку новин… Пригадую тодішній страшенний головний біль. Від напруження зводило щелепи.

Я повертаюся до цього дня й розумію: найпершим і найважчим завданням було опанувати себе, почути свій здоровий глузд і дати відповідь – як діяти?

У той же день нам почали телефонувати друзі з Харкова, вони евакуювалися в Полтаву й просили допомоги. Ми поїхали за ними. Рухалися обережно. Країна ще не була мобілізована, ми відчували паніку довкола.

До друзів дісталися без пригод. Але евакуйовувати довелося більше людей ніж ми очікували. І наша машина вперше помістила в себе позаду п’ять людей, а попереду сиділо двоє ще кіт і собака.

Ми поверталися затемна, а по дорозі помічали нашу розбиту техніку, наш “Бук”… Ця темрява, дорога не освітлювалася, тільки полум’я від згорілої техніки. Таке бачили хіба що у фільмах про апокаліпсис… Було моторошно. Ми, не дихаючи, проїхали погорілу техніку, діставшись Білої Церкви, попрощалися з друзями й повернулися додому.

Розумію, який був довгий для тебе день. Що було далі?

Майже одразу близькі почали вмовляти, що я і Гена маємо їхати з країни, бо ситуація, за їхніми словами, загострюватиметься: росіяни братимуть Київ, а наш дім якраз у них на шляху (по Бориспільській трасі. – Ред.). Ці слова змушували нас панікувати, попри те, що ми всіляко докладали зусиль, аби зберігати спокій.

І знову треба було щось вирішувати. Ми на якусь мить були готові їхати за кордон… Щоб зібратися думками, вийшли на вулицю. І мене осяйнуло: а чому б нам не залишитися? Чому не боротися? Якщо б ми опинилися в окупації, ми точно не вижили б. Як згодом показала Буча.

Ми цілком серйозно обговорили плани відходу на випадок окупації рашистами нашого населеного пункту й окупації всієї країни, але з тією умовою, що у кожному із цих планів чинитимемо опір.

Ми залишилися вдома, і вважаю, що це було непростим, але правильним рішенням. Неподалік від нас працювало відділення “Нової пошти”, тож там, де ми є, волонтерити було дуже зручно. А офіційні звіти Генштабу та Британської розвідки допомагали нам ретельно відслідковувати безпекову ситуацію в країні, особливо просування ворожих військ поблизу. Від такого рішення навіть відчули під ногами землю.

Ми вже мали досвід волонтерства. Наша сім’я з 2014 року товаришувала з кількома військовими підрозділами, зустрічалася з бійцями і бійчинями, не один раз ми бували на Сході. До прикладу, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення збирали кошти на зимові шини для автомобілів наших бійців. Тож ми зателефонували всім і запропонували свою допомогу. Першим запитом стало взуття для брата моєї подруги, а згодом членкині нашої волонтерської команди Марії Шувалової. Хлопець ішов до київської тероборони. З того все й почалося.

Розкажи механіку: звідки отримуєш запити, як обираєш, кому допомагати, як збираєш кошти?

Як на мене, наша волонтерська команда опанувала ефективну тактику допомоги: спочатку повністю забезпечити одного бійця. Наприклад, серед ваших знайомих – чоловіків чи жінок – є ті, хто йде у військо, і треба максимально їх зібрати. Спочатку ми допомагали нашим родичам, друзям. Далі виходили на вищий рівень – говорили вже про підрозділ, в якому ці родичі перебувають. Ми думали всього про кілька, можливо, 3–4 підрозділи. Нас у волонтерській групі 5–7 осіб, тож не могли взяти багато. Та й не вистачило б фізичних можливостей. І направду – всіх не забезпечиш, і це треба прийняти.

Фото: фейсбук Ірини Тишко

Але згодом через друзів-знайомих за кордоном, зокрема з Данії, Німеччини, знайшлися люди, які сказали, що готові нам передати 1160 турнікетів. А ми мали б їх всі розподілити серед військових. Відтак під нашою опікою з’явилося близько 20 підрозділів у різних батальйонах. А потім я вже й перестала їх рахувати.

Я писала звіти на своїй фейсбук-сторінці про передачу обладнання, скажімо, бронежилетів, касок, коліматорних прицілів, тепловізорів, рацій… Після цього почали мені писати люди напряму, просили допомоги, цікавилися, де діставала і як обирала все необхідне. Можу сказати, що я дуже прискіплива і сама сідала й ретельно розбиралася у якості того, що закуповували. Також консультувалася з експертами, обирала перевірених постачальників і виробників. Але часом думаю, що цей досвід не буде мені потрібний у мирний час. Хочу, щоб так було…

Ще вчора ми були активістками та викладачками, а сьогодні – учасниці криптобіржі

Яким був твій найбільший виклик під час волонтерства?

Розповім про неординарний виклик. Ми вирішили оперативно купити велику партію бронежилетів і касок. Це було ще на початку березня. Я знайшла українського виробника, бо в команді відповідаю за це. Але, щоб пришвидшити доставку, ми мали заплатити… в криптовалюті. При цьому партія мала складати не менше сотні одиниць. Тож до нашого замовлення приєдналося ще п’ятеро людей. Усі разом вирішили швидко купити криптовалюту на суму вартості однокімнатної квартири в Києві.

Тобто ще вчора ми були громадськими активістками (до слова, Марія – викладачка в Києво-Могилянській академії), а сьогодні — учасниці криптобіржі. І найбільш вражаюче те, що із цими п’ятьма людьми ми були майже не знайомі. Тобто вони довірили нам свої кошти, за які ми три дні купували крипту. І реально на четвертий день нарешті оплатили наше замовлення…

Це насправді був великий ризик, я погано спала, думала: скільки коштує наша квартира у разі, якщо щось піде не так? Тоді вже починалися валютні обмеження, зокрема і крипти. Наші гаманці на біржі були щойно зареєстровані, і через це також могли виникнути серйозні проблеми. Адже ми купували значну суму і швидко конвертували гривні в долари, а долари – в крипту.

Я думала: “Пожили трохи в цій квартирі… Людям гроші віддамо, раптом що…”

Стресовий момент, але це було наше рішення, і ми йшли до кінця. Як не прикро, ця партія прийшла, мабуть, через два місяці після того, як ми її замовили, тобто криптовалюта нас не врятувала…

Фото: фейсбук Ірини Тишко

Сьогодні ми працюємо напряму з військовими. Маємо кілька основних підрозділів, які дислокуються на різних напрямках. Ми першочергово закриваємо їхні потреби – збираємо на це кошти, закуповуємо все необхідне. Також ми опікуємося підрозділом аеророзвідки. До слова, ця бригада теж в пріоритеті, бо там воюють жінки.

Розкажи про своїх посестер? Ти згадала про викладачку Могилянки Марію Шувалову, хто ще пліч-о-пліч з тобою?

У нас в команді здебільшого дівчата. Це Лана Фаріна з ІТ-сфери, Вікторія Орешко — художниця, Ольга Полюхович – теж викладачка Києво-Могилянської академії, інженер Роман Фесюнов та мій партнер Геннадій Агарков, а ще добрі друзі-волонтери Женя Кравченко та Денис Цуцаєв… Але тих, хто допомагає нам постачати все необхідне, кілька десятків за кордоном і в Україні, а ще кілька сотень тих, хто постійно донатить і поширює інформацію про збір коштів. Вони всі – теж частина нашої команди.

Фото: фейсбук Ірини Тишко

Направду в нас подруги по всьому світу, які постійно відгукуються. З Норвегії, Швеції, Німеччини, Словаччини, Туреччини… Окрім того, що вони самі жертвують свої кошти, ще й активно розповідають про наші збори. І це нас дуже рятує. Окрім фандрейзингових кампаній, ми покладаємося на них і щодо питань доставки необхідних речей за кордоном.

Було чимало охочих допомогти, але ми зрозуміли одне єдине правило, яке працює у волонтерстві. Не можна когось заагітувати бути волонтером. Якщо хочеш допомогти, ти маєш взяти на себе відповідальність і діяти. Якщо людина приходить з потребою і каже: “Хлопці-дівчата, ви — волонтерська група, допоможіть мені зібрати на автомобіль для знайомого бійця”. То перше питання: “Які в тебе є можливості для того, щоб зібрати на автомобіль?”. Ми збираємо на щось максимально “гаряче” всі разом, і саме цим допомагаємо один одному. Водночас кожен із нас є автономною одиницею зі своїми соціальними зв’язками, які ми всі об’єднуємо.

Якось наш колега сказав: “Мені соромно збирати кошти, давайте ви будете збирати”. Але тут це не працює. У тебе так само є своє коло знайомих, яким ти телефонуєш, пишеш, просиш поширити інформацію, публічно, приватно. Та як завгодно! Аби ти тільки зміг закрити цю потребу для бійців.

Водночас ми не беремося за амбітні “проєкти”, такі як байрактари. Але важливо зрозуміти: для нашої армії кожний внесок корисний – чи то 10 грн, чи то 1000 доларів. Зараз наше майбутнє виборює саме армія, і ми маємо їй у цьому допомогти.

 Ратифікація Стамбулки – важливий сигнал для світу про те, що ми боремося за цінності

Іро, в нашій розмові не можу не пригадати і Стамбульської конвенції, до ратифікації якої ти активно долучилася. Що це для тебе означає в умовах війни?

Громадська адвокаційна кампанія задля ратифікації Стамбульської конвенції була тривала і виснажлива. Наша спільна акція під Офісом президента “Відчинимо правду про насильство” — це найприємніші і найбільш надихаючі спогади з довоєнного життя. Стільки пристрасті, стільки життя в тому, що ми робили. Стільки свободи. Як ми носилися по кабінетах, форумах, заходах з нашими непереможними переконаннями.

Коли я почула про день ратифікації, то дуже переймалася, адже пам’ятала про перший провал голосування за Стамбулку. А тут ще й немає трансляції з Верховної Ради, ніде не можемо перевірити, що відбувається. Мене непокоїло, що закон про Стамбульську конвенцію приймають ось так… під час війни.

Водночас це важливий сигнал для світу, що Україна у цій війні бореться за свої цінності, за рівність, за права людини. Це показує нашу величезну відмінність від тієї країни, з якою ми воюємо, для якої людина і її права нічого не варті.

Бійчиням потрібна польова форма, білизна, анатомічні бронежиленти, але вони скромно про це мовчать

Як, на твою думку, про які проблеми жінки на війні варто говорити публічно вже зараз?

Стамбульська конвенція не перестає діяти в умовах війни, більше того – вона посилює кримінальне міжнародне право. Росія веде проти нас геноцидальну війну, використовуючи сексуальне насильство. Це важливе питання, про яке слід говорити, але особисто я в цьому дуже обережна. Такі випадки мають фіксувати фахові люди, слідчі. Це і робота з постраждалими, і зі збору доказів, і нерозголошення приватної інформації. Це все має бути виважено, правильно в правовому сенсі, щоб потім можна було захистити потерпілих жінок і загалом права жінок в окремому міжнародному трибуналі. І я дуже сподіваюся, що трибунал таки буде створено.

На мою думку, через війну питання імплементації Конвенції стоятимуть на паузі. Ситуацію на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях неможливо відслідкувати, й домашнє насильство не зникло на вільній території. Але наш обов’язок не мовчати про це, а поліції – відповідно реагувати. Загалом війна поглибила незахищеність жінок, поставила у вразливе становище і тих жінок, які залишили країну, шукаючи безпеки за кордоном.

Крім того, мій феміністський фокус дозволяє побачити більше у моїй волонтерській діяльності. Йдеться про забезпечення військовослужбовиць. В одній із поїздок на Схід я спілкувалася з бійчинями. І з їхнього боку помічаю обережну комунікацію про свої потреби. Очевидно через те, що вони в маскулінному середовищі, і потреби меншості там вважаються не такими важливими. Вони скромно висловлюються, хоча в них немає польової форми, їх не забезпечують білизною, бронежилети зазвичай їм не підходять, бо для їхньої будови тіла вони страшенно важкі. Наприклад, для тієї ж аеророзвідки, коли бійчині мають бути максимально мобільними, набагато зручніше анатомічні бронежилети. Але це вже спеціальна конструкція, і такі броніки коштують дорожче.

Мені б хотілося, щоб бійчині гучніше говорили про свої потреби. І я закликаю своїх друзів з волонтерського середовища не соромитися питати про потреби жінок.

Скажи, чи змінилося, на твою думку, ставлення до жінок в армії тепер? Пригадую всі ці скептичні коментарі про гендерну рівність: “От буде війна – побачимо, хто піде служити”…

За останні роки ми стали свідками активістського низового руху та кроків держави до гендерної рівності в збройних силах. Ми бачимо, як стрімко зросла кількість жінок в армії з 2014 року. Нині, як мені відомо, у ЗСУ – понад 50 тисяч жінок. Попри це варто розуміти, що зміни в цій системі не настануть швидко. Очевидно, скасування заборонених посад в армії відкрило жінкам можливості обирати і бути там, де вони є максимально корисними. І це найперше досягнення.

Водночас я більш ніж переконана, що в жінок в армії два фронти — один, де вони воюють проти окупантів, а інший — де вони мусять боротися з сексизмом. Пригадую випадок, про який мені розповіли військові. Керівник підрозділу розпорядився забрати жінок з передової, тому що був переконаний, що їх можуть взяти в полон, а завдання чоловіків – оберігати жінок, навіть тих, хто без мобілізації пішов на фронт. І мене це непокоїть. І от чому: якщо жінка вже на передовій, то це її рішення. Чи потрібний зараз цей патерналізм, коли вона сама вирішила бути тут і на рівних боротися з ворогом? Зауважу, сьогодні понад 5 тисяч бійчинь воюють на передовій у різних підрозділах.

Із власного досвіду: коли я записувалася в місцеве ДФТГ (добровольче формування територіальної громади. – Ред.), то повідомила, що вмію користуватися зброєю, натомість мене питають: чи маю я медичний досвід, чи піду на кухню?

Я більш ніж впевнена, що іншим жінкам теж щось подібне закидають, особливо тим, які є новоприбулими, які прийшли з ТрО одразу в ЗСУ, підписали контракт, хоча ще вчора були журналістками, вчительками, інших цивільних професій. Але вони тут, бо вирішили йти захищати свою Батьківщину. Та їх все одно запитують про кухню…

Єдине, що я хотіла би зберегти, це справді не створювати для жінок окремих підрозділів чи якихось гетто навчальних закладів, де навчаються виключно жінки. Важливо, щоб залишилося право вибору відносно своїх можливостей та навичок.

Сподіваюсь, після перемоги жінки не дозволять знецінити свій досвід

Що нам всім треба зробити, щоб коли війна закінчиться, не сказали: “Жінки, дякуємо, молодці, захищали тили, готували борщ”?

Найперше, це говорити про різні досвіди жінок, про їхній лідерський потенціал. Зараз праця і внесок кожного і кожної просто неймовірно важливі. Треба говорити про цінність того, що роблять всі – як жінки, так і чоловіки. Український феномен полягає в тому, що ми наполегливо боронимося — якби ми всі не давали такої відсічі, навряд би чи нам світ допомагав. Але важливо сказати і про жінок, які виїхали заради безпеки дітей, і про жінок, які пішли на передову, і про жінок-волонтерок… Уся їхня робота має бути визнана, тоді й українська історія буде повною.

Мені хочеться вірити, що жінки цінують свободу власного вибору.

У нас немає такого критичного розподілу гендерних ролей, коли чоловіки суто воюють, а жінки – суто опікуються домашніми справами. У сучасній Україні жінки завдяки жіночому руху, зокрема феміністських жіночих організацій, отримали більше можливостей для вибору своєї ролі навіть у цей непростий час. Після перемоги, я сподіваюся, жінки не здаватимуть своїх позицій, не дозволять приймати рішення для них без них, не дозволять знецінити їхній досвід. І зараз ми намагаємося працювати з жінками – громадськими діячками, активістками, волонтерками у своєму проєкті #політикаБЕЗсексизму для того, щоб їх готувати до активних дій, до сприйняття себе в лідерських ролях.

Що для тебе – бути сильною в цих ненормальних обставинах?

Для мене це про послідовність, принциповість, хоробрість. І все це підлаштовується під відчуття, що я на своєму місці і що роблю щось більше, ніж на завтра, більше ніж на післязавтра.

Я тепер можу розказати, де яка класна броня, де вона виготовлена і чому краще брати не кераміку, а залізо і яким воно має бути. Для кого шоломи з “вухами” і без них…

Фото: фейсбук Ірини Тишко

Волонтерство – це один зі способів врятуватися від паніки, від болю, від емоційних гойдалок. І чудовий спосіб боротися зі стресом. А ще важливе почуття гумору, тому не слід забувати жартувати, це дуже підтримує.

Як кажуть, з кожної трагедії ми виходимо іншими. Я би додала – з усвідомленням інших цінностей. До прикладу, я сьогодні надзвичайно ціную ось такі розмови. Раніше, здається, навіть більше поспішала. Коли їжджу на Схід, мені хочеться з усіма обійматися. Ціна довіри сьогодні неймовірно висока. У мільйон разів дорожче за криптовалюту.

А ще хочу, щоб ми пішли на Хрещатик і поїли там морозива всі разом…

Це неодмінно станеться!

Нам усім потрібно готуватися до марафону… Хоча я дуже боюся затяжної війни. Поки Росія сплавляє сюди свою радянську техніку, всі свої запаси, своїх бійців, і для них це нічого не вартує. То в нас все настільки цінне, виплекане, викохане. Усі ці вицілувані діти… Для ворога люди – ніщо, а для нас кожна втрата — це велика трагедія.

Хотілося б, щоб якомога швидше надходило важке озброєння, яке б допомогло нам контратакувати, стати більш впливовими на полі бою, і ми таки дійшли до Криму. Щоб наступного року ми поїхали туди відпочивати.

Через Скадовськ…

Звісно!

***

Якщо ви хочете фінансово допомогти волонтерській команді, це можна зробити за реквізитами:

Приватбанк

Марія Шувалова

5168 7520 0284 5504

PayPal

mareverborum@gmail.com

Матеріал створено за підтримки проєкту “Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7”, який реалізує Американська Асоціація юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальною за зміст інформації є авторка. Подана інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.