Контрпропаганда нашвидкуруч: чи варто забороняти російські книжки в Україні?

У липні цього року Держкомтелерадіо звернувся до Державної фіскальної служби України з проханням включити до Переліку товарів, заборонених до ввезення на митну територію України, книжкові видання антиукраїнського змісту.

Кореспонденти Центру інформації про права людини дізнавалися, наскільки це виправдано в умовах бойових дій на сході України.

“Чорний список” книжок

Перший заступник Голови Держкомтелерадіо Богдан Червак на офіційному сайті прокоментував це рішення так: “Ці заходи продиктовані необхідністю запобігти застосуванню Російською Федерацією проти громадян України методів інформаційної війни та дезінформації, розповсюдженню ідеології людиноненависництва, фашизму, ксенофобії і сепаратизму”.

За словами посадовця, після аналізу книжкового ринку, продукції, яка потрапляє або може потрапити в українську торговельну мережу з Російської Федерації, складено список книг антиукраїнського спрямування.

У ньому зараз – 38 назв видань таких “одіозних” персонажів, відомих українофобів, як Едуард Лимонов, Сергій Доренко, сповідувача праворадикальних, екстремістських, імперських ідей Олександра Дугіна та інших. Переважно назви цих книжок кажуть самі за себе (мовою оригіналу): “Вперед в СССР”, “Сверхчеловек говорит по-русски”, “Независимая Украина: крах проекта”, “Киев капут”, “Поле боя – Украина. Сломанный трезубец”.

Один з авторів, Микола Старіков, чиї твори також потрапили до списку, навіть стверджує, що така заборона “покликана приховати від громадян правду про переворот в Україні та роль у ньому США”.

Цікаво, попри існування “чорного списку”, цю так звану “літературу” можна вільно придбати, наприклад, на книжковому ринку “Петрівка” у Києві – її навіть привозять за попереднім замовленням. Одну з таких книжок журналісти знайшли навіть у Національній бібліотеці ім. Вернадського.

Колізії законодавства

Медіа-юрист Інституту розвитку регіональної преси Олександр Бурмагін зазначає, що фактично посадовці Держкомтелерадіо нічого не заборонили: “Як свідчить текст листа, вони звернулись до Державної фіскальної служби з проханням включити певні видання до переліку товарів заборонених до ввезення на митну територію України. Тобто, вони визначили на свій розсуд перелік видань антиукраїнського змісту і переклали відповідальність щодо застосування обмежень в їх поширенні на території України на фіскальну службу”.

Експерт вважає, що навряд чи фіскальна служба наважиться виконати це прохання.

Зокрема, статтею 28 Закону України “Про видавничу справу” передбачено обмеження використання видавничої діяльності з метою поширення закликів, спрямованих на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом,  порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства.

Але у статті – жодного слова про те, хто визначає, що продукція підпадає під обмеження, на підставі яких критеріїв, чиї це повноваження, яка процедура оскарження такого рішення.

Також експерт зазначає, що перелік товарів, заборонених до ввезення на митну територію України визначається згідно із законами України, обмеження при перевезенні визначаються постановою Кабінету Міністрів України, і… пропагандистських книжок там немає.

“Отже, маємо об’єктивну і нагальну необхідність боротьби з пропагандою сусіда, і з іншого – до сих пір не маємо системного, взагалі, будь-якого антипропагандистського законодавства у сфері видавничої діяльності”, – підсумовує Олександр Бурмагін.

У випадку запровадження таких обмежень фіскальною службою існує велика ймовірність того, що Україну визнають порушницею ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тому законодавство у сфері видавничої діяльності нагально потребує змін для ефективної і зрозумілої боротьби із пропагандою, впевнений експерт.

Обмеження як додатковий піар?

Правозахисник Максим Буткевич зазначив – питання в тому, для чого застосовувати обмеження: “Обмеження можливі, вони постійно застосовуються різними країнами з різною метою. Але якщо ми все-таки хочемо жити не в авторитарній державі, яка спирається на свавілля чиновників, а в чомусь справді демократичному і правовому, в кожного обмеження має бути розумна суспільно корисна мета, і воно має бути пропорційним. Крім того, воно має бути таким, щоб його можна було піддати критичному аналізу та за потреби оскаржити в справедливому, неупередженому суді”.

Також експерт зауважує, що подібні обмеження лише створюють додатковий піар, та відповідно, додатковий попит, при тому, що зазвичай йдеться про літературу сумнівної якості.

“При всій популярності деяких імен із цього списку, таких, як Дугін і Лимонов, більшість списку – це люди, які не мають ані популярності, ані поваги, і не тільки в нас, а й в Росії. Цю макулатуру читають зазвичай люди, які вже заздалегідь поділяють ці настрої. А ті, хто не поділяє і читає – їм якраз це корисно, тому що вони бачать, як працює пропагандистська, в даному разі паперова, “фабрика тролів”, – говорить Максим Буткевич.

Буткевич не є прибічником заборон, але якщо вже щось забороняти, то це треба робити, спираючись на чинне законодавство. І якщо за українськими законами можна було би заборонити друк таких книжок в Україні, то про заборону ввезення не йдеться.

До того ж, незрозуміло, чому у цьому списку саме така кількість книжок, чому є одні та немає багатьох інших такого ж змісту. А через те, що обмеження не були ухвалені через суд, хтось із авторів, який вважає, що його обмежили несправедливо, не матиме змоги оскаржити це рішення.

“Мова не про підтримку авторів. І не про те, що книжки гарні. Вони гидотні насправді. Мова про те, що в нас знов створюється прецедент, коли хтось посидів і зі своїх власних міркувань, маючи владні повноваження, фактично ними зловжив. Сьогодні це будуть оці російські шовіністичні автори, а завтра це може бути хтось з України, чиї погляди просто не поділяє даний чиновник. Недостатньо патріотичні. Або навпаки – занадто патріотичні”, – зауважує правозахисник.

Як такі заборони “діють” у Росії?

Олександр Верховський є директором російського інформаційно-аналітичного центру “Сова”, що спеціалізується на таких темах, як радикальний націоналізм, злочини ненависті, мова ворожнечі, заходи протидії проявам ксенофобії, свобода совісті, а також зловживання у сфері “протидії екстремізму”. Верховський зауважив, що заборона видання у Росії не означає пряму заборону розповсюдження в інтернеті: “Це останнє породило в Росії потужну індустрію блокувань доступу до тих чи інших сайтів. Але якщо за книгою (або іншим матеріалом) стоїть навіть невелика група наполегливих активістів, вони будуть поширювати ці тексти в інтернеті швидше, ніж їх блокуватимуть”.

Експерт підкреслює, що у російському законодавстві визначення екстремізму є нечітким, але чіткого визначення дати неможливо. І додає, що заборона тих чи інших текстів – вкрай невдалий засіб обмеження свободи вираження поглядів, оскільки не перешкоджає їх поширенню, а навпаки – сприяє цьому.

“Купа проблем, що вже помічені при реалізації цього підходу в Росії, показує, що не дарма така річ, як список заборонених екстремістських матеріалів, існує лише в Росії і в низці країн СНД, які скопіювали цей підхід у Росії. У країнах, де серйозніше ставляться до права, цим механізмом не користуються”, – говорить Верховський.

При цьому він зазначає, що неефективність подібних заборон не підштовхує владу до того, аби від них відмовитись, а навпаки, призводить до ще більшого розкручування цього механізму.

Експерт побоюється, що подібне може статися і в Україні, якщо посадовців не зупинити вчасно.