“Коли люди вийшли з підвалу церкви, почався обстріл”: мешканка Циркунів про те, як росіяни влаштували показову “евакуацію” українців
За декілька кілометрів від Харкова розташоване село Циркуни. Два з половиною місяці село перебувало в окупації. Без світла, без зв’язку, але зі щоденними обстрілами та залякуванням. Виїхати із села до самої деокупації в травні можна було лише до Росії. В Україну окупанти не пускали.
Мешканка Циркунів Наталія Момот розповіла ZMINA, як росіяни організували показову “евакуацію” під камери пропагандистських ЗМІ та наполегливо пропонували їхати.
Наталія Момот. Фото: Олеся ЛанцманВ одному будинку в Циркунах мешкало декілька поколінь з родини Момотів: батьки – Наталя та Володимир, старший син Віталій з дружиною Тетяною та дітьми – Дарією та Кирилом, молодший син Сергій з донькою Настею. Вони вирощували та продавали квіти. Напередодні війни, в січні, закупили цибулини тюльпанів: планували продаж до 8 березня. Війни ніхто не чекав.
“Близько 5-ї години я прокинулася, все як звичайно, слідом за мною чоловік встає. Поставила чайник, і тут погасло світло, почалися постріли. Ми були зовсім не готові до війни. Чогось вірили, що цього не станеться. І, коли вранці це трапилося, ми зовсім не були готові, вся сім’я”, – згадує початок війни Наталія Момот.
Спочатку всі хотіли їхати із села, але потім батьки вирішили, щоб їхали тільки діти з онуками.
“Діти зібралися, сіли в машину, поїхали. Доїхали до окружної. І повернулися. Не наважилися”, – каже Наталія.
За словами жінки, у перші два-три дні можна було виїжджати та заїжджати. Тож вони подумали, що так воно й буде, і вирішили залишитися:
“І таких обстрілів ще дуже великих не було. А може, я не пам’ятаю. Ми вважали, що це можна пережити отут, удома. А потім почалися обстріли. Діти були дуже налякані”.
Першу ніч старший син Віталій з родиною ночували у своєму будинку:
“Ми йому купили будиночок і реставрували його, але вони поки в нас жили. Однак дім майже в перші дні розбило. І вони вирішили там у погребі перебувати, адже в нас тут немає погреба, бо близько ґрунтові води. А в них там на горі й глибокий хороший погріб”.
Через деякий час вони повернулися до батьків: у погребі було дуже холодно, діти померзли. Під хатою був ще один підвал, ніби тепліший.
“Тож Віталій з Тетяною та дітьми вирішили спробувати там: зробили намости, перевезли туди ковдри, подушки, перини, все, що можна було туди перевезти. І в цей час їм запропонував приятель, чоловік Таніної сестри двоюрідної, перейти у церкву”, – розповідає Наталія.
Свято-Миколаївська церква ПЦУ, в якій переховувалися від снарядів циркунівці. Фото: Аркадія ЮрченкоЗа її словами, під будинком батюшки гарний підвал і під церквою трапезна повністю в підвальному приміщенні.
Потім і Наталія з донькою молодшого сина Настею теж вирішили там ночувати.
“Ми з Настею бігали з церкви кожного ранку, ми бігали додому, працювали, а ввечері йшли ночувати. Адже вірили, що це все за два-три дні закінчиться і ми на 8 березня поїдемо працювати”, – розповідає жінка.
За її словами, у церкві перебувало багато людей, найбільше було 60 осіб. Спали хто як: на підлозі, на стільцях.
“Однак ми могли там поспати, а вдома через постійні обстріли – ні”, – згадує жінка.
На початку березня, числа 6-го, в будинок родини Момотів потрапив снаряд. Чоловік і молодший син Наталії були тоді вдома, але не в будинку, а в теплиці. Що їх і врятувало.
“Це було вранці. Я ж приходжу раненько. І, коли я прийшла, уже все сталося. Я кричала на всі Циркуни. А коли побачила, що хлопці живі, заспокоїлася”.
Відтоді в підвалі церкви вже ночувала вся родина. Через постійні обстріли дуже страждала інша онука Наталії – Дарина.
“Даша внучка наче доросла – 18 років, але боялася на вулицю виходити, і Таня не витримала, ослухалася Віталіка, він проти був їхати через Росію, і сказала, що виїде заради дітей. Тому що Даша боїться”, – каже Наталія Момот.
Вивозили людей коли раз на тиждень, коли раз на два тижні.
За словами жінки, щодня в підвал церкви до людей приходив комендант, розповідав якісь новини й казав, коли буде автобус до Росії. Приходили й російські військові й також наполегливо радили їхати.
“А якось прийшли, дітвору – підлітків – вигнали всіх на вулицю. Пороздягали їх – дівчат не до гола, а хлопців до спідньої білизни – і оглядали: шукали татуювання”.
Тож того дня, коли їхала невістка Наталії, повиїжджало багато родин з дітьми.
Під час так званої “евакуації” разом з військовими були й пропагандистські ЗМІ. Жінка вважає, що й журналісти, й військові знали, що буде обстріл, – виїзди були й раніше, а журналісти були тільки тоді.
“Коли люди вийшли з підвалу церкви, почався обстріл. Снаряд потрапив у двоповерхові будинки, які були біля церкви. Слава Богу, не зачепило нікого. Розбило дах, добряче розбило будинок, а люди всі залишилися”.
За словами Наталії та її молодшого сина Сергія, стріляли саме росіяни, щоб і людей налякати, й дискредитувати ЗСУ.
“Люди злякалися, забігли назад у підвал, оці всі кореспонденти зйомку ведуть, а військові в цій метушні: “Бігом, бігом”, і люди забігли в автобуси, хто в машини свої. Як худобу везли, стоячи. А потім, люди казали, на своїх каналах це показували”, – згадує жінка.
Уривок відео одного з пропагандистських ЗМІ, які показували в Росії, щоб продемонструвати так звану евакуацію українців.
Тетяна з дітьми своєю машиною, але разом з “евакуаційною” колоною доїхала до митниці з Росією.
“Перевіряли документи, забрали в Даші телефон. А потім їх у Білгороді в школу якусь поселили. Типу гуртожитку. Вони переночували й зразу поїхали до Фінляндії”, – розповідає Наталія.
У травні вона проводжала вже іншу онуку – Настю:
“Ми боялися її відпускати. А потім вона в підвалі церкви познайомилася з хлопцем – їй 18, а йому 29. Спочатку дружили, а потім роман у них стався. А потім Олена, мама Насті – вона виїхала ще до війни, – каже, що зв’язалася з волонтерами й ті зустрінуть онуку коло Білгорода і супроводять її аж до Балтики, тоді вже якось ми наважились. Ну і потім цей Женька”.
Це вивезення окупантами було останнє, напередодні деокупації.
“Буквально, мабуть, за тиждень. День народження Настюші 30 квітня – вона була ще в церкві, а 6 травня прийшли наші. В оцей проміжок і виїхали”.
Їхали теж старим автобусом.
“Автобус був напівпорожній, вони (росіяни. – Ред.) казали, що далі людей візьмуть, у Тишках, і ще далі – будуть заповняти”, – згадує Наталія.
Так велику родину Момотів через напад росіян розкидало світом: батьки із синами в Україні, невістка Тетяна з онуками – 18-річною Дашею та 8-річним Кирилом – у Фінляндії, а ще одна онука – 18-річна Настя – в Італії в другої бабусі.
Однак Момоти вірять, що зустрінуться: дочекалися ЗСУ, дочекаються й дітей-онуків.
“Росіяни так тікали, що ми навіть не чули! Вони за ніч вийшли звідсіля. І ми вранці прокинулися: нема ніде нікого. А вже під вечір сидимо біля церкви, а вони – наші – тихенько, навіть мотори не ревіли. По-моєму, два бронетранспортери, і вони їдуть потихеньку. Жіночки кажуть: “Солдати їдуть!” А тоді, як глянули, – “Наші!”.
Як відрізнити евакуацію від насильницького переміщення або депортації, читайте в матеріалі ZMINA.
Раніше ZMINA писала, що, за словами віцепрем’єр-міністерки з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірини Верещук, відповідатимуть за депортацію всі – від тих, хто ухвалював такі укази, до водія, який примусово вивозив українців на територію Росії.
Нагадаємо, за даними Національного інформбюро, від початку повномасштабного вторгнення станом на кінець минулого року з України на територію Російської Федерації або Криму депортували 46 тисяч громадян України. Водночас, за інформацією російської сторони, станом на 3 жовтня на територію РФ прибуло 4,5 млн громадян України.
Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує випадки депортації українців на територію Російської Федерації та Білорусі, скоєних під час російської збройної агресії проти України.
Якщо ви стали потерпілим або свідком депортації на територію Російської Федерації або Білорусі, залиште інформацію про себе в онлайн-формі або ж напишіть на електронну адресу iy@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами.
За згодою заявника отримана інформація буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, зокрема до Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Міжнародного кримінального суду тощо для розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні.
