“Був лист від чоловіка, який описав, як мене ґвалтуватиме”: активістка Ірина Земляна про погрози й переслідування росіян та як від них захиститися
Майже 15 років тому активістка, тренерка з безпеки та журналістка Ірина Земляна вийшла на свій перший у житті протест у рідному селищі Соколова Балка, що на Полтавщині. Один з тогочасних політиків-регіоналів намагався через різні сумнівні схеми захопити її селище і багатоквартирний будинок, де жили її батьки. Тоді активістка вперше зіткнулася з дискредитацією та фізичною агресією і усвідомила, що говорити правду іноді є розкішшю й можна отримати у відповідь цькування, погрози, залякування та тиск.
Згодом Ірина долучилася до всеукраїнської громадської організації “Демальянс”, яка на початку Революції гідності переросла в політичну партію. Під час Євромайдану активістка брала активну участь в акціях протесту. А вже 2014 року долучилася до команди Інституту масової інформації, де опікувалася питаннями безпеки журналістів, зокрема тих, хто висвітлював окупацію Криму та війну на сході країни. За ці 10 років роботи вона організувала сотні тренінгів та курсів для медійників, які працюють на лінії фронту, опанувала нові навички захисту персональних даних, надала допомогу тим журналістам, яких переслідували чи проти яких створювали дискредитаційні кампанії.
З початку повномасштабного вторгнення Ірина Земляна опинилась у Варшаві. Вона з іншими активістами блокувала російські та білоруські вантажівки на польсько-білоруському кордоні, щоб зупинити потрапляння підсанкційних товарів з ЄС до Росії через Білорусь. А вже 9 травня 2022 року Ірина разом з українськими активістами завадила російському послу в Польщі Сергію Андрєєву покласти вінок на цвинтарі радянських воїнів. У межах акції українці обливали себе буряковим соком. І він “випадково” потрапив на російського посла. Після цього інциденту Ірина Земляна почала отримувати тисячі листів з погрозами від росіян, проти неї країна-агресорка відкрила кримінальне провадження через нібито напад на посла, а згодом Басманний районний суд Москви заочно її заарештував. Також РФ подала на неї в розшук до Інтерполу. З міркувань безпеки активістка покинула Варшаву.
Як це – роками бути активісткою, боротися за права журналістів і відстоювати краще майбутнє України й водночас страждати від переслідувань, цькувань, погроз і тиску? ZMINA поговорила про це з Іриною Земляною.
Всі, хто відстоює правду, наражаються на небезпеку
Пригадай, будь ласка, з чого почався твій громадський активізм? Коли ти зрозуміла, що для тебе це важливо?
Я це зрозуміла ще у 2010 році, коли в моєму маленькому селі на Полтавщині один регіонал вирішив різними схемами та оборудками заграбастати собі ціле село. Починаючи з пам’ятника Шевченку, який стояв біля сільської ради, і закінчуючи багатоквартирним будинком, де жили мої батьки. Я почала проти цього боротися. На той час узагалі не маючи жодного досвіду і розуміння, як це робити.
Тоді вперше разом зі мною як з активісткою повстало все село. Це був дуже цікавий досвід. І вже тоді почалися перші інформаційні кампанії дискредитації проти мене, а також фізична агресія. Для мене це було таким здивуванням. Я закінчила університет, спокійно собі працювала, не мала жодного досвіду громадської діяльності, а потім цілий заступник губернатора в прямому ефірі скликав пресконференцію, щоб сказати, що Ірина Земляна була п’яна на акції протесту під ОДА. Мого прізвища ніхто навіть не знав. І тоді я зрозуміла, що всі, хто відстоює правду, наражаються на небезпеку.
Як тема безпеки журналістів з’явилась у твоєму житті?
Коли ми боролися за своє село, то дуже допомагали саме журналісти. Я бачила, як влада через нашу проблему тисне на журналістів. Їм телефонували й казали, щоб вони не висвітлювали наші події. Це для мене було відкриттям. Тоді мені здавалось, що журналісти з центральних топових каналів абсолютно безсмертні люди, яких усі бояться і поважають. Натомість виявилося, що ні – на них також можуть тиснути. І потім я зрозуміла, що ми, власне, на одному боці. Це яскраво відчувалося, коли ми з “Демальянсом” ходили до Межигір’я у квітні 2013 року. Тоді наших двох людей арештували й посадили в СІЗО. І, коли ми оголосили марш і вийшли до Межигір’я, я зрозуміла, що ми з журналістами по один бік барикад.
А потім, у 2014 році, в ІМІ з’явилася вакансія координаторки регіональних представників і я на неї подалась. Це був квітень – анексія Криму і початок війни на Донбасі. Я тоді сиділа в загальній кімнаті, куди постійно приходили журналісти, говорила з ними, розуміла їхні проблеми. Ми часто надавали допомогу журналістам, які виїхали з території бойових дій. Тоді я чула багато запитань щодо безпеки журналістів на війні, і на той момент ні в кого не було вичерпних відповідей.
Фото з фейсбук-сторінки Ірини ЗемляноїЩо найчастіше питали журналісти про свою безпеку на війні?
Загалом питання не змінилися, вони лише модифікувалися. Ті журналісти, які спочатку виїхали, питали, чи дійсно настільки небезпечно лишатися в окупації, що варто саме виїжджати. Питали, а що з нами зроблять росіяни. І, до речі, коли почалося повномасштабне вторгнення, в деяких людей так само цього розуміння не було. Потім усі питали, чи надовго це, бо якщо ми виїхали, то це ж на два-три тижні, і все. Потім ми знайшли гроші на перші бронежилети.
Ми були першою організацією в Україні, яка забезпечувала журналістів броніками для роботи на фронті. Нам вдалося знайти фірму, яка дуже швидко перекваліфікувалася: вони робили бронедвері, а стали робити бронежилети. До нас збиралася черга, і в офісі був такий собі вулик. І тут я зрозуміла, що людина, яка попрацювала безпосередньо на нулі, могла покалічитися, вже бувши в офісі, коли повертала ці бронежилети. І лише через те, що неправильно його знімала. У журналістів було багато питань: як вдягатися, коли носиш бронежилет, яку білизну використовувати, чи можна його прати тощо. Тож з огляду на ці питання ми звернулися до міжнародного досвіду. Стали вивчати, як же круті світові медіа працюють на війні.
Наскільки світовий досвід висвітлення воєн релевантний до українського?
Виявилося, що світовий досвід абсолютно нерелевантний до українського. По-перше, нас тішив склад знімальної групи, де обов’язково має бути консультант із безпеки, продюсер, оператор і водій, і всі вони їдуть у броньованому автомобілі. І коли знімальна група приїжджає до зони бойових дій, то має виходити спочатку експерт із безпеки і консультант, казати, де ставити камеру, де ставати журналісту, продюсеру, знайти людей, героїв, пропрацювати тему з журналістами, які вже в кінці виконають свою роботу.
Ми зрозуміли, що це просто неможливо в наших реаліях, і почали шукати відповіді на питання журналістів самостійно. Я проходила багато тренінгів, наприклад у британської First Option Safety Group і в Dart Center. Зокрема, з домедичної допомоги. Збирала досвід наших українських журналістів. Ми спиралися на етичні й професійні стандарти. І так я стала займатися тим, чим займаюся зараз.
Ти з ІМІ готувалася до повномасштабної війни. Які заходи до вторгнення ви організували?
Я розуміла, що буде війна. Влітку і восени 2021 року ми провели тренінг для журналістів на полігоні, де імітували вибухи й мінні розтяжки. Тоді в журналістів був скепсис. Навіть на останню групу в нас був недобір людей. Війна тоді була позиційна, і ніхто дуже не переживав. Перед війною я зробила матеріал про те, що варто покласти в “тривожний рюкзак”. Він тоді зібрав дуже багато переглядів і водночас критики. За півтора місяця до вторгнення мій рюкзак був уже зібраний. Я користувалась усіма своїми порадами, щоб можна було автономно пересидіти в підвалі довгий час. Тобто варто було мати із собою радіо на батарейках, хімічні грілки, таблетки для очищення води. Крім того, за ці півтора місяця до війни, я, коли виходила кудись із дому, завжди мала із собою 500 євро, 500 доларів готівкою і паспорт з усіма моїми документами. Окрім того, я проговорила з батьками й забезпечила їх 60 літрами пального, великою кількістю води, усіма можливими сухпайками.
Я пригадую, як останнього мирного дня в Києві я пішла пообідати в улюблений ресторан з подругою. Забрала речі з офісу, зустрілася з другом, проговорила зі своєю подругою план дій на випадок, якщо буде відсутній зв’язок, записала її адресу. Вночі не спала, а чекала початку війни, і о 4:30 почався обстріл України ракетами.
Потім я зібрала додатковий одяг і пакуночок з родинними листівками та разом з подругою ми поїхали з Києва. У мене не було плану виїжджати з країни, ми думали зупинитися ненадовго у Львові, але мені зателефонували й попередили, що я в списках на розстріл. Відповідно, мені рекомендували виїхати з країни.
Усі перші броніки для журналістів, які потрапили до України з-за кордону, пройшли через мене
Що ти відчула після цих слів?
Мені тоді так страшно стало після тієї розмови, бо я згадувала, що, коли ми писали рекомендації, як вижити в полоні, і коли ми інтерв’ювали журналістів, які пройшли полон, я просто дуже чітко уявляла, що зі мною можуть зробити.
Зі Львова ми з трьома подругами, одна з яких була вагітна, поїхали до Польщі. Я тоді тільки влітку отримала права і ще боялася їздити, але довелось опанувати страх і поїхати. Так ми опинились у Польщі, де вже довгий час живе моя кума Наталка Панченко. Першого ж дня в Польщі через хаб “Євромайдан-Варшава” мені вдалося налагодити постачання бронежилетів і необхідної техніки через кордон до України. Тоді ще не було зрозуміло, власне, як переправляти ці бронежилети, як їх декларувати. У Польщі я була таким собі центром, куди звозили ці бронежилети міжнародні організації, просто журналісти, поодинокі волонтери, і ми це все через хаб “Євромайдан-Варшава” разом з іншою гуманітарною допомогою переправляли до України. Усі перші броніки, які потрапили до України, це сотні штук, пройшли через мене.
Одним з моїх основних завдань було менеджерити всі бронежилети, шукати їх і передавати в Україну. Ми з дівчатами приїхали до Варшави 1 березня орієнтовно о четвертій вечора, а вже о шостій я стояла на вантажівці, це була сцена на акції протесту, і говорила. Кожного вечора на кожній акції протесту в мене був бойовий виступ.
Одна з ваших перший акцій – блокування польсько-білоруського кордону, щоб російські та білоруські вантажівки не могли торгувати з ЄС. Як це було?
На фото блокування польсько-білоруського кордону активістками Іриною Земляною та Наталкою Панченко в березні 2022 року
Ми з Наталкою Панченко обидві з Полтавщини, знали одна одну ще з міської ради, студради міста, а в Польщі підсилювали одна одну. Якщо раніше, наприклад, у Наталки була якась крейзі ідея і її команда не дуже вірила в неї, то тут з’явилась я, яка казала: давай робити! І коли ми почали блокувати автівки на кордоні, то я і Наталка були першими, хто став на дорозі: я перед російською колоною, а Наталка перед білоруською. Машини почали нам сигналити, а ми стояли з українськими прапорами й так підсилювали одна одну.
А як планували акцію протесту 9 травня 2022 року?
Ми зрозуміли, що для російської пропаганди буде дуже важливо покласти квіти росіянам на цвинтарі радянських воїнів. І ми точно знали, що вони приїдуть туди й що поліція зробить усе, щоб квіти поклали. Нам потрібно було зробити картинку для медіа, і ми вирішили, що обіллємо себе буряковим соком у парку, де йтиме посол. Буряковий сік символізував кров, і ми хотіли сказати, що всюди, де з’являються росіяни, вмирають українці, а вони тут святкують “пабєду”, коли самі є агресорами.
Але, як ми знаємо, міністр внутрішніх справ Польщі перед покладанням квітів сказав, що не радить послу цього робити, адже йому не можуть гарантувати безпеку. Власне, так і відбулося. Коли російський посол прийшов на акцію, там уже був протест українців, які його відразу обступили. Він одразу почав казати, що події в Бучі – це якась інсинуація, і це обурило українців.
Але ми зрозуміли, що не зможемо показатися в буряковому соку, і почали прориватися вперед до посла. Так вийшло, що я протиснулася вперед і опинилася прямо перед ним. І в той момент облила себе буряковим соком, а люди, які не змогли дійти ближче до посла, почали його закидати пакетиками із соком. Для російської пропаганди це було ідеально: я була зафіксована на фото поблизу посла і в буряковому соку. До того ж я активістка, моє ім’я класно гуглилося.
Як ти сама оцінюєш ситуацію?
По-перше, я не знаю, куди летіли бризки соку, але точно можу сказати, що спеціально не обливала посла, я себе облила. Може щось ще на нього потрапило. Є, наприклад, фото, де видно, що пакетик просто летить і вдаряється в його обличчя.
По-друге, я активістка зі стажем, а тому точно знаю, що не можна нікого торкатися руками, щоб це не трактували як агресію. Тому, якщо подивитися відео з мережі, там усюди видно, що я стою з піднятими руками, для того щоб точно було зрозуміло, що я нікого не чіпала.
У поліції мені дали охорону і сказали, що мене можуть убити або облити кислотою
Коли почалося переслідування тебе після цього інциденту? І чи переживала ти через це?
Ні, не переживала, бо в моєму активістському житті було багато хейту й історій з цькуванням. Наприклад, історія “я тобі не дорогенька”, де на мене спустили ботів. Тоді навіть було трохи булінгу. Також я зазнавала булінгу через бунт новосанжарців проти евакуації людей з Вуханя до Санжар під час пандемії ковіду. Тобто це було для мене не вперше. Одразу мені стали скидати друзі скриншоти з російських груп, де виставили мої фото, дані мого паспорта, прописку, всі мої соціальні мережі із закликами помститися. Тоді мені почали надходити погрози, і це тривало нескінченно. Там були не просто сотні погроз, це були десятки тисяч погроз.
А як це відбувалось? Як тобі надходили погрози?
Погрози мені надходили в усі соціальні мережі, окрім твіттеру, мені щохвилини телефонували. Один раз я таки підняла слухавку, і мені сказали, що “це російські німці й ми вже їдемо з Берліна тебе вбивати”. Більше слухавку я не брала. Активно я почала переживати через кілька днів цих масових погроз. Окрім того, мої польські друзі так само злякались і сказали, що мені потрібно шукати адвоката. Тож ми знайшли адвоката і пішли до поліції.
До речі, в поліції я найбільше злякалася. Це був третій день погроз, і адвокат сказав, що я маю прийти до поліції і розповісти про всі погрози, але не говорити, власне, чому вони відбуваються. І от я сиділа приблизно півтори години розповідала про всі погрози, які мені надходять, поліція це все фіксувала, а потім запитала, чому, на мою думку, це відбувається і коли почалося. Я й сказала, що після акції протесту, бо я на ній була. І тоді я побачила, як змінилось обличчя правоохоронця, він сказав, що йому треба терміново вийти.
За декілька хвилин він зайшов з начальником відділу, і той сказав, що це дуже небезпечно і що мені дадуть охорону. Ось тоді я злякалась, бо є ж процедурні моменти, щоб отримати охорону, рішення суду, а мені дали охорону з голосу і сказали, що це небезпечно, що мене можуть убити або облити кислотою. Я не знаю, чому він так сказав, але в мене такі були флешбеки з Катею Гандзюк. І вони попросили мене покинути Польщу, тому що погрози були не тільки від росіян, але й від радикально налаштованих поляків.
Наприклад, якісь радикали знайшли моє фото на могилі Степана Бандери в Мюнхені, яке було зроблене 2017 року, і почали казати, що я навмисно облила посла соком, щоб внести розбрат у Польщі й налаштувати Росію проти Польщі, щоб вона на неї напала. Того ж дня вночі польська поліція відвезла мене до аеропорту і я виїхала з Польщі.
Чи продовжують тобі досі надходити погрози й чи переживаєш ти за своє життя?
Проти мене відкрито кримінальну справу в Росії, і мене засуджено заочно в московському суді. Кадиров сказав, що помститься мені. Він записав про це відео в телеграм-каналі. Іноземні експерти з безпеки кажуть мені, що мене можуть знати й просто дати по голові якісь кадирівські люди. Тобто мене можуть не шукати спеціально, а випадково побачити й дати по голові. Або ж змусити перепрошувати. Такі випадки в інших країнах вже були. Для них критично важливо, щоб я перепросила і сказала, наприклад, що “Путін – рідний батько” чи щось таке, чого я категорично робити не хочу. Тому мені не радять повертатися до України, особливо після вбивства Фаріон. Це вбивство доводить, що не треба ніякого російського найманця всередині країни, треба просто мати людей, які за гроші готові вбити.
РФ відкрила проти тебе кримінальне провадження через нібито напад на посла, і навіть Басманний районний суд Москви заочно тебе заарештував. Як ти на це відреагувала і чи вступала з ними в якусь офіційну комунікацію?
Моя принципова позиція з українським адвокатом – не вчиняти жодних процесуальних, юридичних та інших взаємодій з росіянами. Тому що ми не визнаємо їх легітимною країною і тому що будь-які дії з ними вважатимуться моїм визнанням Росії і того, що в неї є верховенство права. Є інша частина справи: Польща закрила кримінальну справу, визнала мене невинуватою, так само визнала невинуватими правоохоронців, які були на акції.
Є ще частина, пов’язана з Інтерполом, бо Росія подала мене в розшук в Інтерпол. Після повномасштабного вторгнення Інтерпол не припинив співпраці з Росією, але вони змінили процедуру. Тепер кожне подання, яке надсилає Росія до Інтерполу, не береться автоматично до розшуку, а розглядається на центральному рівні. І ось уже майже три роки Інтерпол не може вирішити, чи візьме мене в розшук, чи ні. Юристи, які спеціалізуються на роботі з Інтерполом, говорять, що це дуже типова історія, адже Інтерпол чекає, хто ж переможе у війні. Тобто, якщо переможуть росіяни, вони скажуть: “Люба Земляна, ми беремо тебе в розшук”, а якщо переможе Україна, то вони скажуть росіянам: “Вибачте, немає підстав”. Я не оголошена в розшук, але я перебуваю в такому підвішеному стані.
Скільки загалом погроз ти отримувала з початку повномасштабного вторгнення?
Я отримувала погрози від росіян і під час блокування кордону. Вони познаходили наші соціальні мережі з Наталкою, і ми отримували погрози. Я їх не рахувала, бо їх неможливо полічити – це десятки тисяч. Такої варіативності й кількості погроз я ніколи не отримувала.
А що означає “варіативності”? Якими вони були?
Це могли бути телефонні дзвінки, повідомлення в соціальних мережах, коментарі під постами. Мене вразили два листи, які я отримала на пошту, коли ще була в Польщі. Був лист від чоловіка, який описав, як мене ґвалтуватиме. Скажу, що я мусила всі листи перечитати для польської поліції, бо мала відібрати те, що схоже на погрози. Я ніколи не могла уявити, ніколи про таке не чула і навіть придумати такого жахіття не могла, яке описав той чоловік, що він буде зі мною робити. І це був не бот, це писала реальна людина. І другий лист був від жінки, яка так само детально описувала те, як мої ненароджені діти захворіють на рак і будуть помирати в муках. Це було з такими деталями, розкладанням тіла тощо, що я не могла уявити в найгірших фантазіях чи десь прочитати такі жахіття.
Я на собі зрозуміла, як працює російська репресивна машина. Часто ловила себе на думці, що мені б стало легше, якби мені дійсно дали по голові. Бо в деяких моментах відчувала якесь роздвоєння. Росія так працює, що ти не розумієш: ти це все придумала, чи це все реально, чи це все у твоїй голові. І це найжахливіше. Я вважаю, що росіяни в цьому специ. Вони мене виключили з публічного життя. Фактично фізичної шкоди мені не було завдано, але все моє життя змінилося тільки завдяки інформації, яку вони поширювали. Раніше мене з’їдало зсередини, коли я бачила росіян і я не могла ніяк на них відреагувати. Зараз мені вже краще, я це роблю.
Фото з фейсбук-сторінки Ірини ЗемляноїЯк ти приходиш до тями після такого психологічного тиску? Як відновлюєш свій стан?
Це, до речі, дуже цікавий етап у моєму житті. Колись, мабуть, буду про це згадувати й аналізувати. Після виїзду з Польщі я перестала спати від слова взагалі. За ніч я могла поспати півтори години з перервами. Я така людина, яка все може контролювати, все може порішати, і тут у мене виникли проблеми зі сном. Я пила таблетки, але вони мені не допомагали, потім перестала їсти, і в мене зникло відчуття голоду. А через півтора місяця я зрозуміла, що так далі жити не можна і, мабуть, це депресія. Крім того, мене жахало будь-що, наприклад зламаний олівець або якась інша дрібничка. І я пішла до психіатра, і він діагностував у мене депресію. Я лікувалася довгих два роки, паралельно займаюся з психотерапевтом і лише три місяці тому перестала пити антидепресанти й почала одужувати.
Які поради ти могла б дати активістам і журналістам, які зараз працюють в Україні й зазнають тиску, погроз, нападів? Що їм може допомогти?
По-перше, я хочу сказати, що якщо вам здається, то вам не здається. Якщо вам здається, що вам небезпечно, і навіть якщо таких виявів немає, то, мабуть, краще потурбуватися про себе і зайвий раз перевірити.
Потім дуже важливо постійно читати погрози. Мене питали, чому я не заблокувала всіх ботів і коментаторів. Коли вам погрожують, дуже важливо все читати, щоб розуміти, як рухається цей потік переслідувань і тиску. Тому що, може, за вашу голову вже оголосили 500 тисяч доларів винагороди, а ви про це нічого не знаєте. Для того щоб якось себе захистити, потрібно знати, що вам загрожує.
Окрім того, цифрова безпека – це мегаважливо. І я скажу, що мене намагалися зламати всюди, де можна, але через те, що я зробила аудит цифрової безпеки перед війною, в мене все було нормально і мене не змогли зламати.
Варто вимкнути всі свої геолокації на всіх своїх гаджетах, де тільки можна, ніде не світитися. Окрім того, якщо вам активно погрожують, то не потрібно ніде говорити, що я зараз тут на події або п’ю каву в такій-то кав’ярні. Якщо я навіть і говорю про якісь події, де виступала, була на панельних дискусіях, чи читала тренінги, чи була в адвокаційних поїздках, роблю це, коли вже звідти поїхала. За можливості прошу організаторів не публікувати мого імені в анонсі.
І залежно від ситуації, яка буде далі, в юридичній площині варто шукати хорошого адвоката, а також завжди фіксувати погрози з правоохоронними органами, де б ви не були.
Також варто шукати підтримки в друзів та рідних, бо тільки це допомагає. І, якщо вам потрібна професійна допомога, так само не соромитися про неї просити.
