Евакуація людей з інвалідністю: провалений державою іспит

“Якби в моє місто зайшли окупанти, я б не змогла мовчати, коритися. Для мене був би шлях один. Нещодавно з’явилася новина, що застрелили активіста на візку в Сєвєродонецьку. На цьому місці могла бути я…” – ділиться Тетяна Герасимова.

“Весь час, що провела в Києві з 24 лютого, я сиділа у квартирі на підлозі. Мій будинок – це п’ятий поверх без ліфта. І найближче укриття від нас дуже далеко. Я просто не дійшла б фізично: мене десь посеред дороги вбило б тим, що летіло. А всі поруч станції метро – такі як Чернігівська чи Дарниця – відкриті й не пристосовані для укриття. Тому я сиділа на підлозі у квартирі, у коридорі. Я не чула сирени, бо наша сирена була зламана. Ми відстежували повідомлення в оперативному чаті. Я дивилася, що є сирена, і сідала на підлогу”, – розповідає Вікторія Харченко.

“Коли ми підійшли до дверей вагона потяга, виявилося, що шансів потрапити всередину в мене все одно не було. Мені допомогла воєнізована охорона самого потяга. Хлопці нас захищали від натовпу, бо ми були біля самого краю перону. І натовп із жінок і чоловіків з величезними валізами тиснув на нас, була ймовірність потрапити в прірву між потягом і пероном.

Охорона зупинила оскаженілий натовп загрозою розпочати стрільбу. І я потрапила у вагон, але моя донька залишилася на пероні. Я кричала не своїм голосом: “Дівчинку! Дівчинку в помаранчевому киньте у вагон!” Її схопили за цей помаранчевий капюшон і закинули у вагон. Усе це відбувалося під прицілом автоматів…” – ледь стримуючи сльози пригадує Тетяна Ковальчук.

Це уривки історій трьох жінок з інвалідністю, що мають порушення опорно-рухового апарату. На початку війни вони евакуювалися за кордон: Вікторія – до  Північної Македонії, дві Тетяни – до Данії. Нині вони допомагають евакуюватися, зокрема з гарячих точок, людям з інвалідністю, матерям з дітьми, людям літнього віку та іншим.

Вони працюють у громадській організації Fight for Right, яка організувала спільно з іншими волонтерами, громадськими ініціативами та міжнародними організаціями людей з інвалідністю мережу активістів та активісток, які з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну надають допомогу з евакуацією, юридичну підтримку, а також психологічну допомогу. Адже на початку війни державні органи враз забули про 2,7 мільйона своїх громадян та громадянок – людей з інвалідністю.

Евакуація людей з інвалідністю. Київський вокзал. Фото КМДА від 23 березня

Наразі ситуація зрушила з мертвої точки, кажуть в один голос співрозмовниці. Зокрема, 13 березня уряд спростив процедуру перетину кордону для людей з інвалідністю та їхніх опікунів. До лобіювання цього рішення також були причетні активістки Fight For Right.

Для ZMINA вони вирішили поділитися своїми історіями. Адже, за словами Вікторії Харченко, “щонайменше буде корисним зараз документувати це пекло”.

Важливі контакти й те, яку допомогу можуть отримати люди з інвалідністю та інші маломобільні громадяни від команди громадських ініціатив, подаємо наприкінці статті.

“Сісти у вагон мені й дочці допомогла воєнізована охорона потяга…”

Тетяна Ковальчук, менеджерка з логістичних питань евакуації.

Тетяна Ковальчук

Я не вірила в можливість війни на території всієї України. А якби таке трапилось, у мене не було б жодних шансів на порятунок у Києві. Будинок, у якому я живу, – це 10-поверхівка. Бомбосховища не те щоб доступного для людей, які користуються кріслом колісним, а жодного немає довкола! Я дивилася мапу бомбосховищ і намагалася побудувати маршрут для себе, куди мені найшвидше і найдоступніше бігти, – і таких варіантів не знайшла.

У мене перший поверх, і я маю окремий вихід із квартири. Це перевага. Але водночас і недолік, бо якщо ти вже в зоні окупації, то тебе від того жорстокого світу вже не відділяє нічого – ні під’їзд, ні декілька дверей із замками. Мої двері виходять прямо на вулицю – легкий доступ для мародерів, окупантів.

Вирішила евакуюватися я тільки після того, як побачила чіткий план: як я можу це здійснити. І ключовим моментом стало те, чи я можу забрати із собою тварин. Тому ми вирушили 2 березня, через тиждень після початку війни. З Києва ми виїжджали протягом двох днів. Ми були на валізах, але таки не змогли виїхати першого дня. Так само під загрозою зриву був і другий, бо машина, яка виїхала за мною, зламалася в дорозі.

Мене підхопили, коли я стояла під мокрим снігом, просто на дорозі з 14-річною дочкою й котами на руках. Ми чекали на машину, що мала нас забрати, але вона до нас не доїхала. Ми вже вирішили повертатися додому, як мені зателефонувала подруга, яка була за кермом на своєму авто. Подруга в цей час волонтерила по Києву. Вона телефонувала, щоб спитати, чи є в мене що їсти. Може, треба що привезти? А я їй: “Це мене треба вивезти на вокзал!” 

І вона змінила свої плани й закинула нас на вокзал. Це було диво!

Як виявилося, жах почався тільки на вокзалі…

Я часто подорожую й користуюсь залізницею, літаками. І зазвичай коли я купую квиток на потяг, то отримую супровід мене як людини з інвалідністю. Такий супровід забезпечує Укрзалізниця. Щонайменше ця супровідна особа допомагає тобі сісти в потяг.

З початку війни всі ці інстанції державної підтримки впали.

Приїхавши на вокзал, я побачила, що все зачинено. На дверях чергового вокзалу – оголошення “Не працює”. І висять якісь папірці, на яких щось написано. Зовсім недоступна інформація для людей з порушенням зору.

Перший жах – це відсутність інформації і неможливість її отримати. Другий – відсутність супроводу.

Мені сказали звертатися до поліцейських. Але вони нам відмовили, хоча допомога маломобільним громадянам є серед їхніх обов’язків. Поліцейські “пояснювали”, що на них тепер накладено інші функції й вони не мають ні часу, ні можливості допомагати.

Нам допомогли хлопці, здається, зі Східної Азії. Вони погано розуміли мову, а ми були без їхніх рук зовсім безпорадні.

Потяги приїжджали – без номерів, без оголошень, ніхто не знав, куди вони прямують. Про напрямок руху люди дізнавалися вже в потягу.

І, коли прибув потяг, саме ці хлопці захистили мене, зробивши живий коридор своїми тілами між натовпом і мною, щоб я не впала між вагоном і пероном. А оскаженілий натовп тиснув: у кожного було завдання потрапити всередину за будь-яку ціну. Тож сісти у вагон мені й дочці допомогла воєнізована охорона потяга…

Коли я зрозуміла, що донька поруч і ми їдемо, я розплакалася. Нас трясло всім тілом.

Водночас з іншою мамою з двома діточками трапилася схожа ситуація. Мама потрапила до вагона, а діток віком приблизно шість-сім років закидали у вагон через голови людей, як мішки з картоплею. Це був жах! Як камера тортур в Аушвіці!

…Ми їхали до Львова. Потяг рухався без зупинок, населені пункти не оголошувались. Їхали ми 11 годин. Ми визначали нашу геолокацію через телефон. У Львові мене мали зустріти волонтери, але я довго не могла повідомити їм час прибуття. Пізніше ми дізналися, що невдовзі після того, як ми вирушили, на південний вокзал Києва прилетіла ракета…

Під час цієї 11-годинної подорожі ми всі заспокоїлися, перезнайомились і допомагали одне одному як могли. Ми надавали медичну допомогу, обмінювалися ліками, водою, їжею. Допомагали відвернути увагу маленьких дітей, коли вони плакали. До Львова ми прибули дуже пізно вночі, мене зустріли волонтери – впізнали наш потяг тільки за описом, бо це було всього два вагончики, які возили подорожніх із залізничного вокзалу до аеропорту “Бориспіль”. А на ранок у нас був запланований перехід через кордон Краковець до Польщі.

На кордоні опції на кшталт пропустити “жінку на кріслі колісному” поза чергою не було. Ба більше, я навіть не намагалася спробувати. Бо коли вийшла з авто й побачила, хто стоїть у цій черзі, мені совість не дозволила йти в перші ряди. Там були жінки з маленькими діточками, старенькі жінки, слабкі, дуже різні… Думаю, що ми всі були в однакових умовах. На переході нас пропускали партіями. У моєму випадку все тривало близько трьох годин, тому що Краковець бар’єрний: сходи вгору і потім сходи донизу, і ці сходи такі круті, високі.

Було декілька чоловіків, які супроводжували свої багатодітні сім’ї. І мені допомагав чоловік, очевидно казах, у якого було семеро діточок і дружина… Він мене вивіз цими сходами. Жодної допомоги з боку персоналу не було. Я їхала жорствою, якою могла рухатися тільки на балансі (на задніх колесах, підіймаючи передні. – Авт.), бо мої передні колеса не проходили. Так довелося їхати частину шляху.

Я не могла тримати бокс із котами: він падав з моїх колін. На якомусь проміжку дороги було припарковане авто, водій, помітивши, як я викручуюсь на візку, з тваринами, не витримав – вискочив з машини, підхопив бокс із котами, й погану частину дороги ніс наших тварин…

З боку українського кордону не було можливості ані поїсти, ані десь сходити в туалет.

Тим контрастніше виглядало все, що по той бік – у Польщі… Різниця в ставленні до нас була така разюча, що я заплакала. До мене підійшли щонайменше четверо польських поліцейських. Вони були одягнені в різну форму, різної статі, але всі як один були чемними, ввічливими, незважаючи на те що потік українських мігрантів був величезний і йшов цілодобово…

Мені показали, де розташований спеціалізований туалет, де шукати зооконтроль, бо нам потрібно було зробити щеплення котикам і отримати на них дозвільні документи. Нам пропонували їжу, гарячі напої, можливість зігрітися…  Вони казали: “Пані їсти…” Але яке їсти? Я не могла. Та все одно мені принесли гарячу каву, бо я дуже змерзла.

Моя ж держава про мене не подбала. Держоргани можуть спиратися на те, що в них немає статистики. Але це не так. Нас усіх відстежують за індивідуальними кодами. Адже коли справа стосується соціальних стандартів і їхнього забезпечення – усе вони все знають: і скільки в них людей з інвалідністю, і в якому фізичному стані, скільки візків вони видали, скільки кому дати грошей.

Ми ж офіційно під опікою держави!

Так, інструкцій, як діяти в умовах війни, у них на той час не було. Ні в кого не було. Але, чи я в безпеці, можна ж було зателефонувати й спитати? Тож іспит на евакуацію людей з інвалідністю держава провалила. Не очікуючи підтримки з боку профільних державних служб та органів, мусила швидко ухвалювати рішення і діяти сама.

“Війна зачепила всіх, а не якихось окремих людей з інвалідністю”

Вікторія Харченко, адвокаційна менеджерка Fight for Right.

Вікторія Харченко

Я не бігла в укриття. Чи щось я думала, сидячи в коридорі на підлозі, коли гули сирени? Ні про що я не думала. Ще раніше цікавилася найближчими до мене бомбосховищами – вони недоступні. І потім я вже чула історії, як людей з інвалідністю на візках спускали в сховище, і потім вони сиділи там три дні без можливості сходити в туалет… Тому я залишалася дома. І якби я не виїхала за кордон за допомогою близьких мені людей, я б досі, напевно, сиділа на підлозі. Ще мені мама пропонувала повернутися додому в Каховку. Вона думала, що краще нам бути всім разом. Каховка сьогодні тимчасово окупована…

На теперішній час Київська міська державна адміністрація зорганізувалася й допомагає виїхати дітям, мамам, людям з інвалідністю. У перші ж дні – кого чи що знайшов, тим і поїхав.

Я думаю, що в КМДА оговталися ще й тому, що там зрозуміли: їх це зачіпає також. Зрозуміли, що війна зачепила всіх, а не якихось окремих людей з інвалідністю.

Я знаю в Києві людей, які наразі більшу частину свого повсякденного життя реально проводять у київському метро. Так, моя знайома, що не має інвалідності, ходить додому хіба покупатися, зарядити свої девайси… Але якщо ти в кріслі колісному, то тобі треба знайти людей, які тебе спустять. Здебільшого це сусіди-чоловіки, яких уже не так багато, як раніше. У сховищі ти сидиш без можливості побачити сонце, сходити в туалет, не маєш можливості задовольнити свої базові потреби, такі як їжа, сон і безпека.

І водночас, якщо ти в кріслі колісному, ти не мобільний, навіть якщо хочеш евакуюватися. Більше варіантів у тих, хто хоч якось може самостійно пересідати. Але якщо ти “лежачий”, від хвороби слабкий, після інсульту чи “просто” літня людина – це стає дедалі складніше і складніше.

Евакуація людей з інвалідністю. Київський вокзал. Фото КМДА від 23 березня

Я особисто зв’язувалась із Київською державною службою з надзвичайних ситуацій і казала, що в нас є “лежачі”, нам потрібен спеціальний автомобіль. А мені відповідали, що для медичних автомобілів немає евакуаційних пунктів, шукайте самі…

Наразі в мене в списку очікування є три людини з Києва, які чекають, щоб їх евакуювали, бо вони зовсім не можуть пересуватися самостійно. На задньому кріслі автомобіля, де не можна лягти, їм не варіант. Також потрібно, щоб їх потім зустріли, оформили в якусь медичну установу. Через те що люди вимушені тривалий час сидіти на підлозі в бомбосховищах, зазвичай загострюються їхні хронічні хвороби… Я це бачу за своїми ногами. У Києві я сиділа як паралізована. Проїжджаючи кордони п’яти-шести країн Європи, я хвилювалася, як би в мене не відмовили ноги від тривалої дороги, без повноцінного відпочинку. А тепер розумію: якщо рівень стресу та нервів не знизиться, я втрачу можливість ходити вже не в дорозі, а в Європі.

Замовчуваною болючою темою є евакуація з окупованих територій і гарячих точок дитячих будинків, пансіонатів для людей літнього віку, людей з інвалідністю. Так, їх вивозять. Тяжких хворих, нетранспортабельних… Але силами активістів і активісток, волонтерських ініціатив.

Можливо, навіть із залученням державних органів. Але щоб надавалася централізована допомога держави, то, на жаль, ні.

На сьогодні стало більш зрозуміло, куди можна евакуйовувати людей з інвалідністю, як по Україні, так і за кордоном, ми знаходимо доступне житло, супроводжуємо контактами. І найчастіше в тих, хто готовий надати житло, ми запитуємо: “А у вас є ліфт? А він працює?” Зазвичай це якийсь спортивний зал у школі на другому поверсі, а в школі всього два поверхи. Тож ми уточнюємо, чи досить волонтерів, які спускатимуть і підійматимуть людей на поверхи… Як каже моя колега, “нам доступність в Україні всі роблять своїми спинами”.

“Це був період швидких рішень, які я взяла на себе. І зараз ні за чим не шкодую”

Таня Герасимова, проєктна менеджерка, медіакоординаторка.

Тетяна Герасимова

Я точно знала: розпочнеться війна – виїжджаю.

Коли мене мама розбудила зі словами “Росія на нас напала”, я зателефонувала подрузі, яка жила на першому поверсі. Я відчула страх висоти. Мені треба було терміново заземлитися, сісти на підлогу, щоб відчути землю. Трохи отямившись, ми вирішили з мамою на ніч піти до тітки.

А поки я відправила маму на вокзал купувати квитки. Завдяки тому, що є бронь на квитки для людей з інвалідністю, мама змогла дістати два квитки на нижні полички. Але тільки на наступний день, 25 лютого.

У тітки є погріб. Я взяла із собою кота. Ми гарненько розклались, і я кажу: “Ми, напевно, до Львова не поїдемо, у нас усе спокійно, добре, безпечно”. Я відчувала землю під ногами. І зрозуміла, якщо щось станеться, ми зможемо сховатися в погріб…

Пізно ввечері я мала інтерв’ю з якимось ірландським радіо, де журналіст мене спитав: “Ви пішли з дому: чи ви припускаєте думку, що можете ніколи не повернутись або не повернутися найближчим часом?” Я не одразу відреагувала. Як це – я не повернуся? Я тут недалеко від дому. Хоч зараз можу туди піти…

Але до ранку мала вже тривожний сон. Потім у новинах прочитала, що тривають атаки на Київ. Мені телефонувала подруга зі словами: “Ми не прощаємося, але про всяк випадок – я тебе люблю…” 

Це було так важко, я зрозуміла, що маю за будь-яку ціну вижити. І вже зараз, бо, коли почнеться паніка й масова евакуація, для мене буде пізно.

Останньою краплею стало те, що собі уявила, як до мого міста заходять російські війська… Я б не змогла мовчати, коритися, підлаштовуватися під обставини. І я сказала своїй мамі, що ми їдемо.

На вокзалі вже було багато людей, але ще не тиснява. Почали пускати людей безкоштовно. І саме перед нами зачинили двері, хоча працівники вокзалу кричали: “Тут люди з інвалідністю з квитками”. Якби ми не купили квитки, ми б не сіли в потяг…

У потягу провідники навіть не користувалися раціями: певно, це було небезпечно.

У нашому плацкарті всі полиці були забиті – по троє-четверо людей на полицях. По вагону пройти було неможливо, бо люди їхали стоячки. Тож провідники передавали інформацію, викрикуючи: “Люба, треба вимкнути світло”. І провідниця приходила й просила всіх вимкнути світло.

А як у нас люди? Усім треба смс написати, комусь сфотографуватися…

Це була ніч. Провідниця просто прийшла й гаркнула на всіх: “Це безпека ваших дітей. Над нами зараз летять ворожі літаки!” Ми всі замовкли й дивились у вікна. Над нами літали військові літаки. І ми їхали в тиші. Навшпиньках… Можна було почути, як муха летить, а потяга – ні.

І ця провідниця стоїть над нами й причитає, як молитву, одну й ту ж фразу: “Наш потяг – примара. Нам би тільки доїхати до Вінниці. Та ми доїдемо – куди ми дінемося!” 

По нашому маршруту на Львів ми проїжджали станцію Тараса Шевченка. Коли ми сюди доїхали, нові пасажири почали вмикати ліхтарі, щоб сісти у вагон. Таке почалося… Ми кричали криком – вимкніть ліхтарі. Навіть на вокзалі вимкнули світло, загасили все. Ми чули гул сирени. А люди продовжували світити… І ця мужня працівниця залізниці продовжувала стійко наполягати, щоб вимкнули світло, й заспокоювати.

І вона домоглася тієї темноти, тієї тиші. Вона заспокоювала людей: “Ви всі поїдете. За нами їде маріупольський потяг…” 

Я – та людина, яка все життя дуже критикувала Укрзалізницю за недоступність. А тут усе працювало злагоджено, як годинник. Я запитувала, чи працюють працівники вокзалу, а мене заспокоювали: не хвилюйтеся, купа народу – піймаємо когось, ви вийдете з потяга. Маршрути продумані й системні. Провідники продовжували працювати. І це не дозволяло розвитися тому хаосу, який міг би статися. 

…У нас усе сталося вчасно, дуже чітко, сплановано. Хоча тоді все здавалося хаосом. Але я йшла вперед. Тому що за спиною стояла команда Fight For Right, яка мені казала: “Ти сильна, ти можеш – іди вперед”. У Львові нас зустріла подруга, вона запропонувала переночувати зі словами “у нас спокійно”. Ми сіли їсти – і тут повітряна тривога. І ми – в підвал. Вийшовши з укриття, я сказала: “Ми їдемо сьогодні. Або сьогодні – або ніколи”. Це був період швидких рішень, які я взяла на себе. І зараз я ні про що не шкодую.

Моя мама також має інвалідність, пересувається за допомогою милиць. Евакуацію вона довірила повністю мені. Їй важко адаптуватися: вона не знає мови, у неї немає роботи, а вона все життя працювала. Але я дякую їй, що вона поруч.

Спочатку я перетнула кордон з Польщею, і в невеличкому місті Ярослав ми зупинилися в будинку для незалежного проживання людей з інтелектуальною інвалідністю. Одна дівчинка віддала нам свою кімнату.

Вони за нами ходили слідом і постійно запитували, чи нам потрібна якась допомога: попрати речі, приготувати каву. “Ми вже пам’ятаємо, що ви п’єте без цукру”… Така неймовірна людська доброта і об’єднаність.

Люди… вони фантастичні. Вони настільки нас підтримують. І за кордоном підтримують. Те, що ти біженка, ти відчуваєш, коли оговтаєшся. А так тебе зустрічають, як рідну.

Світова спільнота людей з інвалідністю ще ніколи не була такою об’єднаною, як зараз.

І нам важливо єднатися. Мені так хочеться, щоб українці, які виїжджають за кордон, об’єднувалися, не сварилися, не конкурували за допомогу. Нам треба ще повертатись і відбудовувати разом країну. Дуже хочеться, щоб ми не ділили Україну на Західну і Східну. Україна в нас одна.

“Люди потребують, щоб у них просто спитали: як ви?”

Як розповідають мої героїні, евакуація кожної людини з інвалідністю – це завжди персональна історія. Комусь досить знайти в потрібний час машину. А для іншого випадку організовують цілу рятівну групу з гарячої точки, такої як Буча. 

Евакуаційна команда Fight For Right складається з близько 50 волонтерів та експертів з усього світу. Вона сформувалася з представників локальних волонтерських ініціатив в Україні, лідерів та лідерок Фонду Обами (Obama Foundation), Партнерства для інклюзивних стратегій у разі стихійних лих (The Partnership for Inclusive Disaster Strategies), Всесвітнього інституту з питань інвалідності (World Institute on Disability).

Команда Fight For Right із захисницею прав людей з інвалідністю Сіф Голст

В Україні працює телефон гарячої лінії для людей з інвалідністю за номером +38 097 883 15 08.

Координаторка приймає дзвінки, записує запит. Також тут діють особисті контакти: коли через різні соціальні мережі надходять прохання, питання від друзів, їхніх родичів, знайомих родичів тощо. Або ж і самі менеджери реагують на прохання у відкритому доступі на сторінках людей з інвалідністю. Звідки б не прийшов запит – його фіксують і  передають “у роботу”.

Найперше – це евакуація людей з інвалідністю до безпечного місця. Тут залучено максимум ресурсів: пошук машин, пального, коштів, залучення медичного персоналу чи рятівної команди, надання інформації, потрібних контактів, координація місцевих волонтерів як у місці евакуації, так і з боку сторони, що приймає, пошук доступного житла.

Доводиться реагувати й серед ночі, бо війна не лишає вибору.

Евакуація здійснюється як до безпечніших місць в Україні, так і за кордон. Надається допомога з пошуку доступного житла, юридичні консультації з оформлення документів для перетину кордону та легального проживання в ЄС.

Гуманітарна допомога не є основною діяльністю команди волонтерів. Водночас тут також реагують на такі запити, як пошук і доставлення медикаментів, медичних товарів, медичного харчування, реабілітаційних послуг для тих, хто не може евакуюватися.

Ще за два тижні до початку атаки на Київ та інші міста України, коли рівень напруги досягав своєї найвищої точки, запрацювала психологічна консультація для людей з інвалідністю. 

На міжнародному рівні триває робота, насамперед інформаційна, щоб про людей з інвалідністю в Україні почули. А також ведеться збір коштів та залучення ресурсів. 

“Ще до війни ми почали кампанію зі збору коштів для людей з інвалідністю. І наразі величезна кількість людей з усього світу нас підтримала і продовжує підтримувати. Це фантастика.

Це прості люди, більшість – люди з інвалідністю, батьки діток з інвалідністю. Люди нам пишуть свої історії. Одна дівчинка надіслала нам 112 євро зі словами, що на свій день народження вона замість подарунків хоче перерахувати гроші нам”, – ділиться Тетяна Герасимова.

Вона додає:

“В Україні про людей з інвалідністю на телемарафоні об’єднаних телеканалів згадали не так уже й давно.

Перші тижні – суцільна мовчанка. До прикладу, офіційний переклад жестовою мовою з’явився на третьому тижні війни. Усі важливі заяви президента перекладали тільки волонтери. Люди з порушенням слуху могли хіба що текстові повідомлення читати.

Тож нам на гарячу лінію телефонували й казали дякую вже за те, що ми… взяли слухавку або тільки за наше бажання допомогти. Мені досі пишуть з усього світу в інстаграм зі здивуванням, що про людей з інвалідністю в Україні нічого не чути.

Люди потребують інформації. Люди потребують, щоб у них просто спитали: як ви? Ми телефонуємо за всіма контактами людей з інвалідністю, які тільки маємо, й запитуємо про потреби. Часто люди бояться звертатися по допомогу, бо зневірені, що хтось їм допоможе”.

Станом на кінець березня команді волонтерів вдалося допомогти 477 українцям з інвалідністю перетнути кордон. Нині на допомогу з евакуацією очікують близько 1500 осіб (не тільки люди з інвалідністю, а й родини з дітьми, люди літнього віку та інші). І кожен може долучитися й зробити свій внесок.

Телефон гарячої лінії: +38 097 883 15 08.

Фейсбук організації Fight For Right https://www.facebook.com/fightforright.ua.

Як стати волонтером/-кою організації дізнайтеся тут.

Фінансово підтримати евакуацію людей з інвалідністю можна тут.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.