“Дайте нам одну організацію і не ганяйте по колу”: дружина викраденого Олександра Бабича про проблеми, з якими стикаються рідні полонених цивільних
Одним зі злочинів, які Росія систематично скоює на окупованих нею територіях, є викрадення і утримання в неволі цивільних мешканців. Майже завжди таке утримання супроводжується тортурами для отримання інформації або схиляння до співпраці з окупантами. Адже першими росіяни забирали міських та селищних голів та інших представників місцевих адміністрацій. Певна кількість таких затриманих повертається додому після кількох днів, тижнів або навіть місяців на підвалі чи в катівнях. Але багатьох заручників так і не звільнили, і їхня доля наразі невідома, їх можуть утримувати в СІЗО на території РФ або окупованого Криму.
На сьогодні в Україні немає точної статистики, скільки саме викрадених цивільних продовжує утримувати Росія. Утім, за даними Херсонської обласної прокуратури, оприлюдненими в грудні, лише на території Херсонської області російські війська та окупаційна влада викрали 613 людей. Одним з цих викрадених є мер Голої Пристані Олександр Бабич. Є неофіційна інформація про те, що він перебуває в Сімферопольському СІЗО № 2, але в самому СІЗО відмовляються це визнавати.
Дружина Олександра Бабича Ольга розповіла, як намагається отримати хоч якісь відомості про стан чоловіка та домогтися його звільнення з полону. В цьому процесі, крім очікуваних перешкод з боку країни-окупанта, Ольга бачить також і проблемні моменти з українського боку.
На що нарікають рідні жертв насильницьких зникнень, чи виправдані ці скарги і як можна щось покращити в питаннях звільнення цивільних, розбиралася ZMINA.
Ольга та Олександр Бабичі. Фото надане Ольгою
Ольга розповідає, що її чоловік протягом місяця після початку повномасштабного вторгнення продовжував виконувати свої обов’язки й піклуватися про місто. Він організував патрулювання міста, зокрема, щоб запобігти мародерству та диверсіям. Відповідав на звернення містян, які просили допомоги, організовував до магазинів постачання продуктів, які там закінчилися. Щодня Олександр записував звернення у фейсбуці: так інформував мешканців про ситуацію в місті. Двічі біля міської ради відбувалися мирні проукраїнські мітинги.
Але ближче до кінця березня російські військові почали викрадати людей, зокрема старост і голів міст, а сам Олександр неодноразово отримував погрози від місцевих колаборантів. 22 березня Ольга з двома дочками виїхала на підконтрольну територію через Миколаївську область.
А 28 березня окупанти прийшли по її чоловіка – мера Голої Пристані. В цей момент він саме розмовляв з дружиною телефоном. Російські військові забрали Олександра Бабича прямо з його дому, в білому мікроавтобусі із затонованими вікнами його спочатку привезли до мерії, і якийсь час він пробув під конвоєм у своєму робочому кабінеті, а потім на цьому ж авто Бабича вивезли з міськради в напрямку Скадовська. Відтоді ні родина, ні його колеги та знайомі не мали змоги з ним поспілкуватись.
Крім чоловіка та батька родина втратила також і свій дім та майно, яке там залишилось, адже їх відібрали окупанти.
“Дім у нас теж забрали, вже понад місяць я не знаю, що там. Бо ми хотіли, вірніше наш тато, поселити туди людей, яким не було де жити, і вони просилися, але ці люди так і не встигли там пожити! У них просто приїхали і забрали ключі…” – розповідає Ольга.
Наприкінці червня деякі медіа та Асоціація міст України повідомили, що Олександра нібито звільнили з полону. Згодом з’ясувалося, що сталася помилка. Дружина вважає, що цей випадок відкинув її боротьбу за визволення чоловіка на кілька кроків назад, адже довелося знову домагатися для нього статусу полоненого.
Олександр Бабич з родиною.Ольга розповіла ZMINA, що останні відомості про чоловіка вона отримала від чотирьох різних людей, які бачили його в російському полоні й самі вийшли з нею на зв’язок.
Але головна проблема полягає в тому, що російська сторона відмовляється визнавати сам факт утримання Олександра.
“Мені надіслали повідомлення, що йому так і не висунули обвинувачення. Ми навіть намагалися передати йому передачу, але вони не визнають, що він там. Хоча є свідки, які підтверджують, що він перебуває саме там – у СІЗО №2 в Сімферополі. Його просто приховують. Мені також розповідали, що до нього так само застосовують тортури, як і до інших. У нього навіть почалися проблеми зі здоров’ям”, – каже Ольга.
За її словами, українська влада підтверджує, що її чоловіка внесено до списків на обмін, але вона сама цього перевірити не може.
Загалом Ольга вважає, що до проблеми цивільних полонених має бути більше уваги з боку влади, а також більше координації між державними органами, які над цим працюють.
Такі висновки вона зробила на основі власного досвіду спілкування з державними інстанціями, до яких зверталась.
Так, наприклад, у відповіді на звернення до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Ользі Бабич повідомили, що внесли її чоловіка до реєстру Національного інформбюро, але водночас назвали його військовослужбовцем, яким він не є.
Звісно, формально Координаційний штаб має займатися саме військовополоненими, але оскільки окремого спеціального органу для цивільних полонених в Україні немає, то фактично у КШ також можуть працювати над кейсами цивільних викрадених.
Це в коментарі ZMINA підтвердив і представник Уповноваженого з прав людини в системі органів сектору безпеки й оборони Олександр Кононенко.
Утім, за його словами, над звільненням цивільних має працювати якийсь окремий орган, який здійснюватиме координацію всіх відомств, і це питання найближчим часом має розв’язати уряд.
Єдиного органу, що займатиметься цивільними полоненими, вимагають і родини викрадених українців, серед яких Ольга Бабич. Адже, куди б, за її словами, вона не писала, їй скрізь неофіційно відповідають одне й те саме: “Донатьте на ЗСУ і чекайте нашої перемоги. Їх звільнять після перемоги”.
“Їм зараз потрібні лише військові. Але водночас ніхто не говорить про те, що право на свободу однакове як у цивільних, так і у військових. Зараз скажуть, що це зрада… Вони просто мають виробити якийсь механізм зі звільнення цивільних нарівні з військовими. Ми зараз у такому розпачі через те, що нас постійно скрізь футболять. Нас просто ігнорують. Нас постійно відсилають до інших організацій. Хай дадуть хоч одну організацію, яка займається цивільними полоненими. І це не лише я з таким зіткнулась, а й інші люди, у яких рідні перебувають у російському полоні”, – обурюється жінка.
Вона нагадала, що на початку серпня родини цивільних полонених створили петицію на сайті президента. У ній, зокрема, вимагали розробити дієву державну стратегію щодо повернення затриманих у межах конфлікту громадян України та призначити окремого уповноваженого в справах цивільних заручників, який би здійснював координацію між усіма дотичними до цього процесу державними органами, а також регулярно звітував перед родинами в’язнів щодо прогресу в питанні пошуку та звільнення.
Однак згадана петиція не набрала потрібної кількості голосів і не була розглянута. Тоді вже восени родини об’єдналися в телеграм-групу, а потому створили свою громадську організацію “Цивільні в полоні”.
“Туди ввійшли люди, які знайшли одне одного на просторах інтернету. Нас усіх об’єднала одна біда“, – зауважила Бабич.
Іншою значущою проблемою Ольга вважає брак комунікації з боку державної влади та проблеми із самими каналами комунікації. Адже, за її словами, впродовж дев’яти місяців після викрадення чоловіка жодна офіційна особа з нею не зв’язувалась.
Наразі Ольга з родиною перебуває за кордоном, тож найзручнішою для неї є онлайн-комунікація.
Вона розповіла, що 12 жовтня надіслала звернення електронною поштою до Уповноваженого ВР з прав людини. У зверненні вона повідомила про обставини викрадення чоловіка, надала розповіді свідків, які стверджували, що він перебуває в СІЗО Сімферополя, запитувала, чи займається Координаційний штаб цивільними. А також Ольга звернулася до Уповноваженого з проханням посприяти у встановленні місця перебування її чоловіка, щоб налагодити з ним зв’язок та за можливості посприяти його звільненню.
“Ви зрозумійте: вже минуло дев’ять місяців після його зникнення, а я навіть не можу написати йому. Про нього взагалі немає ніякої інформації. Суцільна тиша. Тому я лише хотіла, щоб мені допомогли налагодити з ним хоч якийсь зв’язок. Я вважаю, що Омбудсман мав би боротися за права всіх людей, а не лише військових. Його прямий обов’язок – сприяти звільненню насамперед цивільних людей”, – пояснює Ольга Бабич свої прагнення.
Однак відповідь на звернення не надходила дуже довго. Тож, припускаючи, що лист міг загубитися, вона вирішила скористатись іншим інструментом на сайті Омбудсмана – подати заяву через онлайн-форму. Ця опція передбачала підпис електронним ключем, а також створення для того, хто звертається, особистого кабінету, де можна було б відстежувати стан звернень та відповіді. Однак скористатися цією формою дружині викраденого не вдалося, адже під час усіх спроб сервіс видавав помилку.
Що унеможливити варіант того, що опція не працює через звернення з-за кордону, журналістка ZMINA в грудні спробувала подати звернення від імені Ольги, але завершити цю процедуру успішно так само не вдалося. Система видавала помилку.
Варто додати, що станом на січень на сайті Омбудсмана вже відсутня опція подання звернення через онлайн-форму, зникла навіть кнопка “Подати звернення”. Є лише кнопка “Заявнику” під якою зазначено, що родичі цивільних викрадених можуть подати заяви через поштову скриньку hotline@ombudsman.gov.ua.
Відповідь від Уповноваженого Ольга Бабич, за її словами, отримала лише 30 грудня. Згідно з листом, це була відповідь на ще одне звернення, яке 19 грудня надіслала електронною поштою від імені Ольги її подруга.
Водночас в Офісі Омбудсмана запевнили видання ZMINA, що надіслали відповіді на обидва звернення: і на те, що надійшло 13 жовтня, і на звернення від 19 грудня.
У відповіді, копію якого Ольга Бабич надала ZMINA, зокрема, йдеться про те, що Олександра Бабича внесли до обліку осіб, захоплених як заручники внаслідок збройної агресії проти України. А також що за фактом викрадення чоловіка УСБУ в Херсонській області розслідує кримінальне провадження.
“Всі процедурні кроки з обліку обставин незаконного затримання й утримання Бабича О. В., які необхідно зробити з метою звільнення з полону, виконано. Відтепер звільнення його з полону держави-агресора залежить виключно від результатів проведення перемовин з представниками держави-агресора і досягнення відповідних домовленостей”, – йдеться у відповіді Омбудсмана.
Там додають, що для повернення українських цивільних заручників додому Уповноважений налагодив додатковий канал перемовин з російською стороною – Уповноваженою з прав людини РФ Тетяною Москальковою.
“У разі досягнення домовленостей на цьому каналі подальші дії зі звільнення оборонців України, які перебувають у полоні держави-агресора, здійснюватимуться Координаційним штабом”, – написано у відповіді.
На думку Ольги Бабич, усі полонені, як військові, так і цивільні, мають бути звільнені.
“Ми дуже вдячні нашим військовим за звільнені міста і наші перемоги. Вони для нас завжди будуть героями”, – каже вона.
Вона не хоче, щоб її слова були неправильно сприйняті або викривлені, ніби вона переймається лише долею цивільних. Насправді Ольга намагається достукатися до влади, щоб та нарешті почала займатися всіма людьми, які були викрадені або затримані російськими військовими під час окупації їхніх міст.
Адже, на її переконання, на сьогодні цивільних повертають у значно меншій кількості, ніж військових.
Однак з тезою про те, що під час звільнення українців з полону пріоритет віддається саме військовим, не погоджується правозахисниця, співзасновниця та координаторка “Медійної ініціативи за права людини” Ольга Решетилова.
“Щодо звільнення військовослужбовців існує певна нормативна база в міжнародному праві, зокрема в Женевській конвенції, яка регулює весь цей процес. Плюс росіяни тримають у полоні значно більше військовослужбовців, ніж цивільних. Тому ми найчастіше бачимо звільнення саме військовослужбовців. Але водночас не варто забувати, що до списків для звільнення так само внесено і цивільних, тому мені важко говорити про пріоритет”, – пояснила вона в коментарі ZMINA.
Правозахисниця також зауважила, що часто росіяни не підтверджують факту утримування ними цивільних осіб у місцях несвободи на території РФ та на тимчасово окупованій території України. Оскільки, на її думку, такого поняття, як “цивільні полонені”, немає:
“Поняття “цивільний полонений” ані в українському, ані в міжнародному праві немає. Є поняття “цивільні заручники” або “жертви насильницьких зникнень”. Але будь-яке утримування цивільних осіб – це порушення з боку держави-окупанта. Отже, зрозуміло, що це не в їхніх інтересах, щоб інформація про подібні випадки ставала публічною. І вони максимально її приховують“.
За словами Решетилової, найчастіше цивільних осіб затримують на окупованих територіях через їхню проактивну позицію, підозру в співпраці з українською владою та просто тому, що ця людина їм не подобається.
“Ці люди є жертвами насильницьких зникнень, і відповідальність за це лежить на окупаційній владі. Регулюється це міжнародним правом. Наприклад, існує робоча група ООН з питань свавільних затримань. І ми в співпраці з Центром прав людини ZMINA і Всесвітньою організацією проти тортур неодноразово зверталися до цієї групи щодо зниклих і викрадених громадян України. Але, на превеликий жаль, реакції немає. Власне, ми це розглядаємо як насильницькі зникнення, зокрема, активістів або людей з українською позицією”, – пояснила вона.
Ольга Решетилова порадила людям, родичі яких зникли на окупованих територіях, написати заяву до поліції. Також вона пропонує звертатися до Національного інформаційного бюро та надавати якомога повнішу інформацію про обставини зникнення таких осіб:
“Усі зібрані дані потрапляють до Координаційного штабу зі звільнення військовополонених, які частково займаються також і цивільними заручниками. І ми це бачимо тоді, коли ці цивільні заручники звільняються під час великих обмінів військовополоненими. Тому дуже важливо, щоб уся інформація перебувала там. Наскільки мені відомо, питаннями щодо звільнення цивільних заручників також займається Міністерство реінтеграції та Офіс Уповноваженого ВР з прав людини. Тобто є сенс звертатися й туди. Крім цього, ми рекомендуємо звертатися до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Ми знаємо, що через МКЧХ надходили листи від цивільних заручників до рідних з підтвердженням того, що вони утримуються на території Російської Федерації”.
Крім цих організацій Решетилова радить звертатися до Міжнародного комітету з пошуку зниклих безвісти. Він не лише має спеціальний мандат з розшуку людей під час збройних конфліктів, а й віднедавна активно працює на території України.
“У них дуже зручний сайт. На ньому навіть можна заповнити форму звернення українською мовою. Тому рекомендуємо звертатись і туди”, – додала вона.
