“Це ковток життя”: як активісти показують фільми про права людини у в’язниці й що з цього виходить
За даними Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України, станом на початок 2020 року Україна посідала дев’яте місце в Європі за кількістю в’язнів. У місцях позбавлення волі значна роль відведена соціальній роботі, спрямованій на повернення ув’язнених до правослухняного життя після закінчення терміну покарання. До цієї роботи за згоди керівництва виправних установ долучаються і громадські активісти.
Так, для ув’язнених Закарпатської установи виконання покарань N9 міста Ужгорода місцеві активісти проводять покази та обговорення документальних фільмів про права людини. Ініціаторка цієї роботи – методистка обласного управління освіти, керівниця школи при благодійному фонді “Карітас”, координаторка Мандрівного фестивалю документального кіно Docudays UA на Закарпатті Марія Симкович.
За її словами, такі акції не лише допомагають ув’язненим через призму прав людини підготуватися до життя після звільнення, а й можуть долати стереотипи щодо ув’язнених у громаді.
У короткому інтерв’ю Марія Симкович розповіла, з чого почалася співпраця активістів та установи покарань, як відбувається процес кінопоказів та обговорення і яких результатів вдалося досягнути.
Марія СимковичМаріє, як виникла ідея влаштовувати покази документальних фільмів про права людини для ув’язнених?
Я працюю координаторкою Мандрівного фестивалю Docudays UA вже близько 10 років. Окрім того, проводжу обговорення і покази фільмів у кіноклубі документального кіно з прав людини “Альтернатива”, що входить до Мережі DOCU / CLUB. Саме в цьому кіноклубі років шість тому виникла ідея співпраці з установою виконання покарання № 9, що розташована в Ужгороді в центрі міста. Раніше там було ще й СІЗО. Це дуже старовинна будівля, багато людей навіть не здогадуються, що за її воротами відбувають покарання люди.
Починалася наша співпраця з роботи з підлітками, тому що в цій установі перебувало досить багато підлітків. Вчителі приходили до них проводити уроки, у них є класи для навчання. Мушу сказати, що впродовж 10 років я координувала роботу учнівського самоврядування міста Ужгорода і ми з учнівськими лідерами часто приходили до ув’язнених, проводили виставки про права людини або приносили якісь смаколики. Так і народилась ідея показувати їм документальні фільми й спільно їх обговорювати.
Фільм, з якого я починала цю роботу, називається “Перукарська воля”, шотландських режисерів Фінлі Претселла та Едріена Макдовелла. Він розповідає про те, як конкурс перукарської майстерності допомагає в’язням переосмислити свої протизаконні вчинки в минулому й готуватися до життя на волі. Фільм мав великий успіх у глядачів. Ми подивилися його з підлітками, які відбували покарання, а потім вже і з дорослими ув’язненими. Це був початок нашої співпраці.
Чи продовжуєте ви проводити такі покази та зустрічі під час повномасштабної війни?
Карантин і початок війни змусили поставити наше спілкування на паузу. Але в січні 2023 року співробітники установи вийшли зі мною на зв’язок і запропонували знову проводити покази фільмів для ув’язнених, обговорювати їх. Жінкам, які перебувають в ув’язненні, дуже бракує такого спілкування, а подібні дискусії допомагають їм переосмислити свої вчинки.
Ми з підлітками дуже готувалися до цього заходу, провели навчальний тренінг. Для показу обрали фільм “Рахую дні, рахую роки” шведської режисерки Монне Ліндстрьом. Ми недарма зупинилися саме на цій стрічці. Це мультиплікаційний короткометражний фільм, що передає думки й переживання дітей, батьки яких відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Це три дитячі історії про те, як діти сприймають таку ситуацію.
Обговорення фільму “Рахую дні, рахую роки” в Державній установі “Закарпатська установа виконання покарань N9”Спочатку я показала його підліткам-лідерам. Далі ми думали про те, як обговорити фільм спільно з ув’язненими підлітками. Але вийшло так, що до нас на зустріч прийшли не діти, а жінки. Їх було багато – десь до сорока глядачок зібралося. Ми переглянули фільм, а потім працювали в спільних групах, роботу в яких модерували підлітки. Ми говорили про їхнє майбутнє, адже після відбуття покарання жінкам доведеться налагоджувати стосунки зі своїми родинами.
Яке завдання ви перед собою ставили в цьому проєкті?
По-перше, долати стереотипи й упереджене ставлення до ув’язнених у громаді. Це велика проблема. Скажімо, багато людей у СІЗО перебувають під слідством, їхня провина ще не доведена. Деяких з них згодом виправдовують, але до того вони певний час перебувають в ув’язненні. Словом, там є різні люди, їм потрібне спілкування із зовнішнім світом. Із моєї групи лідерів восьмеро учнів виявили бажання долучитися до проведення заходу. Це їхнє усвідомлене рішення, тому наша робота була дуже продуктивною.
Другий момент – це виховання толерантного ставлення одне до одного й осмислення прав людини. Важливо, що цю тему обговорювали дві різні групи. З одного боку, ув’язнені батьки, діти яких залишилися жити у вільному світі, а з іншого – підлітки, які розуміють, що можуть відчувати діти, чиї батьки засуджені. Власне, фільм розповідає, як діти ув’язнених соромляться розповідати про свої сімейні проблеми в школі, як деякі однокласники з них збиткуються, цькують. Під час обговорення підлітки-лідери по-іншому подивилися на ці людські історії, переосмислили своє бачення проблеми, яке базувалося на стереотипах, сформованих у громаді.
Учасники учнівського самоврядування та ув‘язнені жінки обговорюють документальний фільм “Рахую дні, рахую роки”Під час обговорення фільму в спільних мікрогрупах вони працювали над тим, як може далі скластися життя сімей після повернення батьків з ув’язнення. Вони обговорювали це разом із жінками, мріяли, шукали вдалих рішень. Ця зустріч була дуже емоційною, у мене і досі сльози стоять в очах, коли пригадую. І хоча тема дуже важка, але зустріч була успішною. Ці жінки просили, щоб ми частіше приходили й спілкувалися з ними, тому що зазвичай вони не мають з ким проговорити свої переживання.
Це складна тема і непросте завдання. Чи консультувалися ви з фахівцями, готуючись до цього заходу? Як готували підлітків до спілкування?
Ми, звісно, аматори в цій справі й робимо лише перші кроки. Я проходила навчання з фасилітації гетерогенних груп, вмію працювати з аудиторіями різного віку, різного соціального статусу. Тому мені ці знання дуже допомогли. А ще роки практики, адже в межах Мандрівного фестивалю Docudays UA ми проводимо покази та обговорення для різних вікових категорій глядачів і в різних установах.
Звісно, ми готувалися до цієї розмови й дітей готували. Не було упередженого ставлення до ув’язнених жінок. Ми просто спілкувалися з ними, говорили про проблеми так, як робимо це на показах у нашому кіноклубі.
Учасники учнівського самоврядування та ув’язнені жінки обговорюють документальний фільм “Рахую дні, рахую роки”Коли ми прийшли у виправний заклад, атмосфера була дуже гнітюча, насторожена, глядачки були мовчазні. Вони подумали, що ми вирішили влаштувати таку атракцію – прийшли показати дітям ув’язнених. Колись існував такий метод превентивного виховання для дітей, які стоять на обліку в правоохоронних органах, – водити дітей у СІЗО і показувати, яке майбутнє на них чекає, якщо вони не виправлять свою поведінку. Це дуже погана практика насправді. Мені здається, що ув’язнені жінки спершу вирішили, що ми прийшли саме з цією метою: показати дітям, якими можуть бути наслідки поганих вчинків. Але коли почався перегляд фільму, а потім обговорення його в маленьких групах, жінки дуже відкрилися. Я думаю, що вони побачили емоції дітей, їхні переживання і відчули, як діти сприймають трагедію ув’язнення своїх батьків.
Підліткам вдалося їх усіх розговорити, жінки відкрилися, комунікували, вступали в групах у діалог. Навіть працівники виправної установи казали, що цих людей такими ще не бачили. Зазвичай вони закриті, замкнуті в собі. Нам вдалося їх розворушити, бо ми поставилися до цих людей з повагою, розповіли про наші емоції і, напевно, саме тому отримали такий ефект.
Розмова була простою і вільною. Це спрацювало. Мені здається, що наша людяність і гуманність дуже відкрила цих жінок. Я впевнена, що треба проводити такі зустрічі у виправних установах. Після завершення жінки сказали, що для них наш захід став справжнім ковтком свіжого повітря, ковтком життя.
Фото обкладинки: учасники учнівського самоврядування “Корзо” міста Ужгорода та ув’язнені жінки під час перегляду документального фільму
