Чи такі вже українці гостинні й доброзичливі?

Із самого дитинства я чула про те, що українці – це гостинна й доброзичлива нація. До того ж я би дуже хотіла в це вірити. Навіть попри війну в Україні, постійні фінансові труднощі й просто невмирущі стереотипи в ЗМІ про ромів, біженців чи представників ЛГБТ. Однак є невблаганні цифри, які змушують нас замислитися над важливими речами.

Нещодавно було проведене друге соціологічне дослідження, що українці думають і знають про свої права (2018). І деякі дані малюють чітку відповідь – чи толерантні українці? 

Д – дискримінація. До 2012 року в Україні цього слова… не існувало.

Допоки Верховна Рада не ухвалила закон з довгою і нецікавою назвою “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”. Відтоді державі хоч-не-хоч довелося визнавати таку проблему, як – дискримінація.

За шість років українські суди досі неохоче виносять вироки у дискримінаційних справах. Утім, з огляду на дані дослідження, про дискримінацію в Україні вже знають.

Так, що це дуже серйозна проблема, загалом сказало майже 55% опитаних.

Ще 17% респондентів було важко на це відповісти.

Водночас майже 28% українців вважають, що дискримінація загалом не є проблемою. І це сумно, адже це не якийсь складний юридичний термін, а цілком реальне приниження людської гідності.

Дискримінація – це менш прихильне поводження з людиною, ніж з іншими в подібній ситуації, через її певні ознаки. Зокрема, через вік, наявність інвалідності, мову, релігійні переконання, етнічне чи національне походження, колір шкіри, стать, політичні переконання, майновий стан, місце проживання. Тут варто ставити три крапки, бо перелік ознак є невичерпний.

Зважаючи на цифри дослідження, українці, на жаль, не до кінця усвідомлюють масштаб проблеми.

Оскільки тільки 5,5% опитаних зазначили, що вони досить часто стикалися з дискримінаційними випадками, і ще майже 28% стикалися з ними час від часу. Що радше свідчить про прихованість проблеми, аніж її відсутність.

Найчастіше дискримінують за віком – це відзначили майже 40% опитаних, за наявності інвалідності (32%), сексуальною орієнтацією (25%), станом здоров’я (25%), статтю (22%), політичними поглядами (20%), майновим станом (20%) та етнічним походженням (17%).

Неодностайно щодо дискримінації відповідали в різних регіонах нашої держави.

Про відсутність в Україні дискримінації заявили лише трохи більше 5% населення центру та сходу. А от на півдні та Донбасі, що цієї проблеми не існує, заявили фактично чверть населення (23% та 29% відповідно).

Дискримінація за ознакою віку в списку лідерів по всій країні. Однак понад 40% згадують про це лиш у центрі та на заході, а от на Донбасі – менше чверті українців.

Водночас на Донбасі респонденти гостріше, ніж в інших регіонах, реагують на дискримінацію за ознакою інвалідності (40%), а також за ознакою наявності статусу внутрішньо переміщених осіб (33%).

Українці зі сходу майже вдвічі частіше за інших говорили про наявність дискримінації за політичними поглядами.

А втричі частіше про дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації зазначили опитані з Центрального та Східного регіонів.

Ще помітним показником є те, що про наявність дискримінації за віком та станом здоров’я більше кажуть люди старшої вікової групи, а молодь відзначає дискримінацію за сексуальною орієнтацією.

Т – толерантність. З огляду на дослідження, ще складніше з толерантністю в Україні. Це значить готовність сприймати інакшість, бути відкритим до різноманіття. Власне, така ж сама важлива цінність, як і гідність, рівність та справедливість.

Однак толерантність як цінність в українців перебуває лише на останньому місці (13-те) в рейтингу прав людини. Її обрали менше третини населення (27,7%). Тоді як рівність – більше половини (58%), і посідає вона п’яте місце.

Але ж за суттю це одне і теж. Рівність не може бути без поваги до іншості; людей, не схожих на тебе…

Далі – цікавіше.

Опитаним було запропоновано відповісти, наскільки вони готові до обмеження прав певних соціальних груп. І як не прикро, знайшлася значна частка респондентів, які в тому не побачили нічого засудливого. А якщо скласти докупи ще й ті відсотки, коли обмеження прав може бути за певних обставин, то й узагалі сумна картина.

Отже, найменш терпимі українці до людей із наркотичною залежністю (загалом 66% опитаних готові обмежувати їхні права), колишніх засуджених (56%) та людей з непопулярними політичними поглядами (51%).

Майже половина населення не заперечуватимуть, якщо обмежуватимуться права ромів (47%) та представників ЛГБТ-спільноти (47 %).

Найбільш толерантні українці, згідно з опитуванням, до переселенців з окупованого Донбасу та безробітних.

Ще один маркер нетолерантності українців виявився у запитаннях щодо ставлення до біженців чи шукачів притулку.

Для кращого розуміння ситуації в Україні: станом на листопад 2017 року зафіксовано приблизно 3500 біженців та 5500 шукачів притулку, більшість із них – з Афганістану та Сирії. Не так уже й багато для більш ніж сорокамільйонної країни, кажуть соціологи.

Проте… чи то налякані картиною в медіа про “страшних” біженців, чи спрацьовують старі стереотипи – мовляв, вони забиратимуть наші робочі місця і місця наших дітей у дитячих садочках, – українці не дуже поспішають зустрічати біженців з інших країн. Ставлення до них переважно негативне або принаймні обережне.

Лише чверть опитаних висловилися за приймання біженців з будь-яких країн. Ще 16% – не проти біженців, але тільки з певних держав. Натомість 28% однозначно проти таких дій, а 31% не визначились у своєму ставленні.

Власне, як і брати участь у вирішенні кризи з біженцями, з якою зіткнувся Євросоюз.

Більшість населення або ставиться негативно до такої участі (43%), або не знає, що й думати про це (25%).

Безумовну підтримку готові надати всього 7% опитаних, ще чверть кажуть про сприяння лише за певних обставин, наприклад якщо ЄС надаватиме істотну матеріальну допомогу Україні.

Г – гостинність? Отже, ми не готові приймати біженців, ладні обмежувати права людей із вразливих груп, не переймаємося такою цінністю, як толерантність, – щось не дуже гостинно з нашого боку, чи не так?

Для мене очевидні кілька речей.

Ми боїмося, уникаємо, не вважаємо за потрібне спілкуватися, переказуємо плітки, приймаємо стереотипи за норму (потрібне підкресліть), цураємося того, що не знаємо. А незнання і страх – перші кроки до непорозуміння, відтак до обмеження прав.

Та слід давно збагнути: сучасний світ дуже рухливий та емоційний. І що особливо вражає – в ньому стільки різного, несхожого, неймовірного. Було б дуже заскорузло не приймати цю інакшість.

Але наскільки українці відкриті до цього?

Втішає, що цифри дослідження відображають лиш уявлення українців про ситуацію з правами людини в нашій державі. А насправді нам, українцям та українкам, є чим подивувати.

ДОВІДКА. Загальнонаціональне соціологічне дослідження було проведене з 11 по 24 липня 2018 року Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс”, на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці з ГО “Центр інформації про права людини”. Усього було опитано 1998 респондентів в усіх областях України та в місті Києві, крім окупованих територій. Максимальна похибка вибірки не перевищує 2,2%. 

Ірина Виртосу, спеціально для “УП.Життя“