“Бувало, діти дивувались, що можна їсти тричі на день”: які зміни необхідні, щоб діти не потрапляли до інтернатів

Дата: 21 Січня 2025 Автор: Ольга Маджумдар
A+ A- Підписатися

Щороку в Україні до інтернатних закладів потрапляють тисячі дітей, які з різних причин не проживають у сім’ях. Таке дитинство навряд чи хтось із них назве щасливим. Життя в інтернаті – це соціальна ізоляція, загальний розпорядок дня, відсутність індивідуального простору, ризик жорстокого поводження й відсутність можливості звернутися по допомогу та захист своїх прав.

У листопаді 2024 року уряд схвалив Стратегію забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні на 2024–2028 роки та затвердив операційний план заходів з її реалізації до 2026 року. Метою є створити систему підтримки дітей та сімей з дітьми, повернення дітей у їхні сім’ї та розвиток сімейних форм виховання.

У чому суть реформи та який вигляд має альтернатива влаштуванню дітей в інтернат, читайте в матеріалі ZMINA.

 Навіщо потрібна деінституалізація та в чому суть реформи

Однією з вимог ЄС до України є реформа деінституціалізації інтернатних закладів для дітей, яка передбачає трансформацію системи догляду і виховання та створення необхідної соціальної інфраструктури в громадах.

Процес деінституалізації розпочався в серпні 2017 року, коли уряд затвердив Національну стратегію реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017–2026 роки. Згідно з документом, у 2026 році в інституційних закладах мали залишатися менш ніж 0,5% із загальної кількості дитячого населення (2022 року цей показник сягав 1,5%).

8 листопада 2023 року Єврокомісія опублікувала звіт про прогрес України як кандидата на членство в ЄС, який містив рекомендації у сфері реформ. Автори документа підкреслили, що вплив збройної агресії РФ проти України посилив актуальність проведення реформи наявної системи догляду та підтримки дітей, оскільки реформа, розпочата 2017 року, не принесла бажаних результатів.

Тож ці рекомендації були відображені в урядовій Стратегії забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні на 2024–2028 роки.

За даними документа, станом на 1 липня 2024 року в Україні функціонували 2780 прийомних сімей (до яких були влаштовані 5332 дитини) та 1295 дитячих будинків сімейного типу, до яких влаштовано 8885 дітей.

“Зазначена кількість сімей не може задовольнити потребу у влаштуванні 5496 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які отримують інституційний догляд і виховання та не можуть бути передані на виховання батькам”, – наголошується в тексті документа.

На сьогодні в інтернатних закладах в Україні перебуває 21 тисяча дітей (з них близько 5 тисяч – діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування), звертає увагу голова правління ГС “Української мережі за права дитини” й національна директорка з розвитку програм “СОС Дитячі містечка Україна” Дар’я Касьянова.

За її словами, перше завдання реформи деінституалізації – раннє виявлення проблем у сім’ях з дітьми та допомога, щоб діти не потрапляли до інтернатних закладів:

“Для цього є певні завдання, які виписані в плані дій. Є вимоги Єврокомісії, на які ми орієнтуємося, тому що всі країни-члени Євросоюзу проходили процес деінституалізації і деякі ще проходять. І в Польщі, і в Німеччині ще є інтернатні заклади. Але в польському інтернаті може бути максимум 20 дітей, а в німецьких закладах можуть перебувати п’ять-сім дітей, з якими працюють фахівці”.

Зазвичай до таких закладів потрапляють діти, яких вилучають із сімей, де дитині щось загрожує.

“Спочатку дитину вилучають, потім розбираються в ситуації. У деяких випадках одразу рішенням суду дитину переміщують до прийомної сім’ї, яка виконує тимчасову функцію. Або дитина залишається в такому невеличкому закладі, де з нею працюють фахівці”, – зазначає Дар’я Касьянова.

У складних випадках, коли дитина зазнала насильства, була його свідком або перебуває в конфлікті із законом, фахівці працюють як з дитиною, так і з біологічною сім’єю.

“Проте, якщо батьки алкозалежні чи наркозалежні, не дбають про дитину, є всі підстави вилучати дитину з такої сім’ї. Тоді постає питання: куди вилучати дитину з небезпечної сім’ї? Раніше в Україні дитину переміщали до центру соціально-психологічної реабілітації, де вона перебувала до дев’яти місяців і більше”, – зауважує експертка.

Коли дитина потрапляє до такого закладу, має тривати робота з її батьками. Якщо вони не змінюють свою поведінку, не відвідують дитину, не проходять програму проти залежності, починається процес позбавлення батьківських прав.

“Цей процес у нашій країні як до повномасштабного вторгнення, так і зараз може тривати роками. А дитина в цей час перебуває в закладі. Після дев’яти місяців у центрі соціально-психологічної реабілітації дитину переводять. Наприклад, до інтернатного закладу відповідно до її потреб – якщо вона має особливі освітні потреби чи інвалідність”, – додає Касьянова.

З початку повномасштабного вторгнення багато інтернатних закладів для дітей були евакуйовані, переміщені. Це ускладнює влаштування дітей.

У кожній громаді мають бути патронатні вихователі

Одним з рішень щодо влаштування дітей є сім’ї патронатних вихователів. В Україні організовано 446 патронатних родин, які виховують 882 дітей. 187 з них були створені впродовж 2024 року.

“Це люди, навчені надавати послуги тимчасового догляду. Для дитини патронат – це більше форма влаштування, а для біологічних батьків чи служби в справах дітей – це послуга, яку виконують за державні кошти патронатні вихователі”, – пояснює Дар’я Касьянова.

Дитина, відповідно до законодавства, може перебувати в патронатній родині до шести-дев’яти місяців. У цей час вихователі можуть співпрацювати з біологічною сім’єю.

“У нас був випадок, коли дитину влаштували в патронатну сім’ю, бо мама захворіла, а тато був на фронті. Це було рішення – мама лікувалася, продовжувала спілкуватися з дітьми, і вони повернулись у свою рідну сім’ю”, – розповідає експертка.

Найкращий варіант, за її словами, щоб у кожній із громад в Україні працювали принаймні дві-три патронатні сім’ї. Водночас ця послуга не завжди розв’язує проблему з потраплянням дітей до інтернатів.

Як патронатні вихователі забезпечують сімейне піклування

Лариса Кузнєцова з Києва, яка працює патронатною вихователькою вже 12 років, розповіла ZMINA про свій досвід роботи з дітьми. Вона вирішила надавати послугу патронату, коли молодшій з її трьох дітей виповнилося 13 років. У своєму будинку Лариса Кузнєцова облаштувала кімнату для дітей, які потребують тимчасового влаштування.

Наразі під патронатом у родині Кузнєцових діти двох, восьми та дев’яти років з різних сімей.

“Зазвичай діти, які потрапляють до нас у патронат, із сімей зі складними життєвими обставинами. Тобто це сім’ї, де батьки залежні або з психічними розладами, дітьми не займаються, їх б’ють, вони голодні, брудні. Хлопчик дев’яти років, який зараз у нас виховується, розповів, що в нього вдома по два тижні їжі не було”, – розповідає Кузнецова.

Соціальні служби вилучають таких дітей із сімей, потім кілька днів триває обстеження в лікарні. За цей час шукають родину патронатної виховательки, переважно в тому самому районі міста.

“Зазвичай дітей забирають у такому занедбаному стані, що їхній одяг у лікарні просто викидають. Тоді ми починаємо з того, щоб купити одяг і зібрати необхідні речі до школи. На це держава виділяє два з половиною прожиткових мінімуми”, – зазначає Лариса Кузнєцова.

Діти, яких вилучали в батьків, нерідко недоїдали. Їм доводиться готувати дієтичні страви, давати їжу частіше. Декому незнайомі звичайні продукти.

“Діти дуже голодні, спершу щоразу просять добавки хліба, не можуть наїстися печивом. Їм треба звикнути, що їжа є постійно і вона різноманітна. Хтось удома сирі макарони жував. Хлопчик, який у нас уже пів року живе, спочатку казав, що любить з овочів тільки квашену капусту. Влітку відмовлявся їсти ягоди – черешні, малину, – і ми так і не привчили до них, лише до сезонних овочів”, – згадує вихователька.

Вона пояснює, що до родини патронатного вихователя діти потрапляють у стресовому стані, який минає лише за два-три тижні:

“Діти насторожені, нічого не хочуть розповідати. Коли дитина перебуває в нашій сім’ї, вона бачить, як ми спілкуємося, що десь буваємо, постійно є їжа, купаємося, одягаємося в чисте, тоді починає розуміти різницю зі своєю сім’єю. Буває, діти дивуються звичайним речам – що можна пити з чашки, а не з горла пляшки, що їжу готують, що їдять тричі на день”.

Якщо діти відстають за шкільною програмою, вихователька забезпечує посилене домашнє навчання. Завдяки цьому діти почуваються впевненіше в новому класі, починають краще вчитися.

Влітку вихователька подорожує з дітьми: бувало, їздили на море, в Карпати, до туристичних локацій центру України.

Перебувати в родині патронатних вихователів діти раніше могли до шести місяців, під час воєнного стану строки змінили. Тож деякі діти залишаються довше. 

Після патронату дітей влаштовують кудись – під час війни більшість усиновлюють, розповідає вихователька. Раніше, за її словами, багато дітей влаштовували до дитячих будинків сімейного типу чи під опікунство. Зовсім невелика частина дітей повернулась у свої сім’ї, де для них створили безпечне середовище.

“Лише одна дитина від нас потрапила до державного закладу, бо мала затримку психічного розвитку. Але через рік її всиновили за кордон”, – каже Лариса Кузнєцова.

Вона додає: коли прийомні батьки приходять знайомитися, то бачать уже звичайних домашніх дітей, які гарно одягнені, адаптовані, соціалізовані, привітні. Крім того, патронат допомагає зробити вибір під час влаштування в нову сім’ю і самій дитині:

“На етапі знайомства їдемо з дитиною до майбутніх батьків подивитися, де і як вони живуть. Усиновлена дівчинка, яка з нами прожила рік, нещодавно телефонувала розповісти, що поїде з мамою за кордон, щоб полетіти відпочивати в Дубаї. Це та дитина, яка рік тому в другому класі не знала літер і боялася спілкуватися з людьми”.

На думку Лариси Кузнєцової, найбільші труднощі для створення патронатних родин полягають у тому, що в громадах не розуміють такої необхідності:

“Не в усіх громадах служби готові працювати по-новому. Багато де хочуть діяти по-старому: віддати дитину до інтернату замість того, щоб проводити посилену роботу із сім’єю, судами, подальшим усиновленням. Бо патронат – це не робота однієї сім’ї, це командна робота, до якої залучені і соціальні служби, і служба в справах дітей, і школа, і поліклініка. У нашої родини така співпраця добре налаштована”.

Що чекає на дитину після патронатної родини

Передбачається, що за час перебування в сім’ї патронатних вихователів статус дитини буде визначений. Якщо робота з біологічною сім’єю не дасть результату, розпочнеться процес позбавлення батьківських прав. Тоді для дитини шукають постійне рішення, зазначає Дар’я Касьянова.

І це може бути:

  •  усиновлення;
  •  опікунство;
  •  прийомна сім’я;
  •  дитячий будинок сімейного типу.

“Але в деяких випадках, на жаль, у наших реаліях – і інтернат. Особливо це стосується дітей з великих сімейних груп, тому що в патронаті може бути одночасно лише до трьох дітей. А в нас є випадки, коли одночасно позбавлені батьківського піклування дев’ять дітей, одна сімейна група. І дуже складно для дітей знайти варіант. В ідеалі це має бути дитячий будинок сімейного типу. Але зазвичай наявні дитячі будинки сімейного типу вже мають дітей. Там може бути максимально 10 дітей, включно з біологічними”, – каже вона.

Тому кращий варіант, щоб в Україні були створені прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, які очікують на дітей, що потребують такого влаштування.

Фото: Один з будинків для родин у СОС Дитяче містечко в Броварах (ZMINA)

Касьянова загадує, що років 12 тому в Україні був “пік”, коли розвивалися прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу. Це було пов’язане насамперед з політикою держави, про такі сім’ї розповідали, їх підтримували, зокрема громадські організації, благодійні організації. Тоді будували чи ремонтували десятки будинків для таких сімей.

Згодом стало зрозуміло, що це не розв’язує проблему дітей в інтернатних закладах. Одні діти виходять з інтернатів, влаштовуються в сімейні форми виховання, але на їхнє місце потрапляють нові діти. Тому, на переконання експертки, важливо працювати не з наслідками, а з причинами. 

“Це сім’ї в складних життєвих обставинах. Наприклад, дітей виховує лише один з батьків – мама чи тато. Був випадок, коли мама трьох дітей захворіла на онкологію. Вона розуміла, що діти залишаться сиротами й попросила нас знайти гарну прийомну сім’ю. Старшій дитині вже було 14 років, середній – 10 років, а молодшій дитині – три чи чотири роки. Коли діти були влаштовані в прийомну сім’ю, прийомні батьки привезли їх до мами в лікарню, щоб вони могли поспілкуватися”, – розповідає експертка.

Буває, що діти не готові йти жити до патронатних вихователів чи в прийомну сім’ю. Тоді їх можна влаштовувати в соціальні квартири чи маленькі групові будиночки на п’ять-вісім дітей, де вони матимуть окремі кімнати й з ними працюватимуть фахівці. Коли дитина буде психологічно готова до влаштування в сімейну форму виховання, для неї шукатимуть постійне рішення.

Чому важлива розбудова послуг для сімей з дітьми в громадах

Про сімейні форми виховання йдеться, коли запобігання соціальному сирітству чи потраплянню дитини до інтернатного закладу не спрацювало, пояснює Дар’я Касьянова.

“Уся стратегія деінституалізації – це про розбудову послуг для сімей з дітьми. Умовно, там, де живе сім’я з дитиною, потрібен фахівець із соціальної роботи, спеціаліст служби в справах дітей. Наприклад, сім’я постраждала від війни, перемістилася до іншого місця. Мамі потрібна допомога в пошуку роботи, дитині – адаптуватися до нової школи”, – зазначає вона.

Фахівці із соціальної роботи мають робити оцінювання сім’ї й пропонувати допомогу для сім’ї, зауважує Дар’я Касьянова. Наприклад, дитина погано розмовляє – має бути запропонована допомога логопеда. Дитина погано спить чи боїться – працюватиме психолог. У матері було складне розлучення – з нею також працюватиме психолог.

Або в дитини інвалідність, і потрібна послуга денного центру, щоб дитина мала змогу адаптуватися, інтегруватися в суспільство, в громаду, а мама чи тато мали змогу працювати. Тобто відповідно до потреб дитини й сім’ї мають бути розбудовані послуги, реальна допомога, щоб діти не потрапляли до закладів, наголошує експертка.

Реформа деінституалізації комплексна – паралельно має розбудовуватися система освіти для дітей з інвалідністю. Щоб дитина, яка, наприклад, має проблеми із зором, розлад аутичного спектра чи дитячий церебральний параліч, мала можливість здобувати необхідну освіту у звичайній школі. Якщо послуга буде максимально наближена до громади, то дитині не доведеться навчатися в інтернаті й проживати окремо від батьків.

“Ми бачимо, як у Європі діти з різними освітніми потребами навчаються разом і більш толерантними стають і діти, і батьки, і вчителі. Це інший рівень і освіти, і спілкування та прийняття”, – звертає увагу Касьянова.

Водночас, за її словами, наразі в Україні є громади, де взагалі немає фахівця із соціальної роботи. Є громади, де є один такий фахівець, але він працює і з сім’ями, і з людьми похилого віку, і з ветеранами.

“Це такий “універсальний солдат” з мінімальною зарплатою у 8 тисяч гривень. І насправді це не є ефективно: ця людина заповнює багато “папірців”, але фактично ні з ким не працює або працює з групою, з якою простіше, відвідує пенсіонерів. Зрозуміло, що із сім’єю, яка потрапила в складні життєві обставини, де є ризик, що дитина може потрапити до закладу, ніхто працювати якісно не буде”, – пояснює експертка.

Вона розповідає про випадок, коли в Київській області в бідній сім’ї, де тато працює, а мама виховує трьох дітей, соціальний працівник ухвалив рішення про їхнє вилучення. Приїхали з поліцією, зі службою в справах дітей. Трьох дітей розподілили по різних закладах області.

Родина звернулася до громадської спілки “Українська мережа за права дитини”. 

“Ми подивились, що мама молода, але має батьківські компетенції. Їй складно, була потрібна допомога з ремонтом старої хати. За два-три місяці ми допомогли зробити ремонт будинку, купити якісь речі, холодильник, пральну машинку. І допомогли повернути дітей. Зараз ця сім’я перебуває під супроводом організації, фахівець із соціальної роботи приїжджає, розробив план, працює з мамою, з татом, з дітьми. Діти почали відвідувати садочок, старша відвідує школу. І все – проблема вирішена”, – розповіла Касьянова.

Як послуги фахівців впливають на підтримку сімей з дітьми

Організація “СОС Дитячі містечка Україна” реалізує в різних громадах програми з підтримки сімей, у яких є ризик вилучення дітей, та родин, які взяли дітей на виховання. Подібні моделі супроводу родин можуть бути прикладом під час створення системи підтримки сімей з дітьми та сімейних форм виховання на рівні більшості громад в Україні.

Одне з містечок діє в Броварах у Київській області. Там облаштовано 12 будинків для проживання родин, які взяли на виховання дітей, – прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Зараз сім’ї з дітьми проживають у п’ятьох будинках. Одна родина повернулася з Польщі, інші чотири – переселенці. На сьогодні п’ять дитячих будинків сімейного типу розташовані в Польщі, один – в Італії.

Фото: Діти у прийомній сім’ї Валентини Чернюк з Херсонщини, які проживають у СОС Дитяче містечко у Броварах (ZMINA)

На території організації діє також центр укріплення сім’ї. З родинами в складних життєвих обставинах, з яких можуть вилучити дітей, працює мультидисциплінарна команда – психолог, психотерапевт, логопед, соціальний педагог, фахівець із соціальної роботи.

“Завдання фахівця із соціальної роботи – мотивувати родину до змін і бути з ними в постійному контакті. Під час першого візиту фахівці організації також дивляться, в яких умовах родина живе. За потреби надають матеріальну допомогу, наприклад якщо там немає ліжка і дитина спить на підлозі”, – розповідає керівниця “СОС Дитяче містечко Бровари” Олена Кріпак.

Також сім’ям надають психологічну підтримку.

“У нас у практиці один психолог працює з дитиною, інший – з батьками. Коли люди йдуть до психологів, починають змінюватися. Також є оплата навчання для батьків, курси підвищення кваліфікації. Наше завдання – “дати вудочку”, щоб батьки навчилися самостійно заробляти”, – зазначає Кріпак.

Робота із сім’ями для запобігання соціальному сирітству обходиться меншим коштом, ніж підтримка сімейних форм виховання, звертає увагу керівниця організації:

“Наші програми вже 20 років так працюють, ми моніторили прогрес родин – 75% сімей, яких ми брали під супровід, ставали самодостатніми й більше не зверталися”.

Центр укріплення сім’ї працював також із біологічними батьками, чиї діти перебували в патронатній родині. Якщо батьки створювали вдома умови, знаходили роботу, фахівці давали висновок, що дитину їм можна повертати. Якщо змін не відбувалося – батьків позбавляли батьківських прав, а дитина переходила до будинку сімейного типу “СОС Дитячі містечка”. Так вона не потрапляла до інтернатного закладу.

Фото: Діти у дитячому будинку сімейного типу в родині Москаленків у СОС Дитяче містечко в Броварах (ZMINA)

Для молоді, яка виходить у самостійне життя з прийомних сімей та дитбудинків сімейного типу, в організації проводять підготовку. З дітьми працюють молодіжні наставники, проводиться навчання з профорієнтації. У Києві є соціальна квартира, де випускники з “Дитячих містечок” можуть жити до трьох років, якщо навчаються або працюють. Якщо в них невелика зарплата, то перші два роки їм допомагають оплатити оренду квартири.

“Серед молоді в нас 75–85% – успішні молоді люди. Бачимо, що діти розривають коло неблагополучності, у якому вони жили, і стають повноцінними мешканцями громади, де залишаються проживати. Деколи наші фахівці дивуються, що випускники приїжджають за кермом власної машини. Кажу: це ж наш успіх, що дитина з дуже складною історією досягає результатів у житті”, – розповідає Олена Кріпак.

На її думку, однією з проблем у громадах є відсутність послуг для сімейних форм влаштування. Особливий виклик стоїть перед спеціалізованими сім’ями для дітей з інвалідністю, які в Україні не отримують достатнього супроводу.

“Війна показала дуже багато такого, про що ми знали, але не бачили. Коли заклади почали вивозити за кордон, то молоді люди, які в наших інтернатах постійно лежали, за кордоном почали сидіти. А частина тих, хто був на колісних кріслах, почали ходити. Там за ними інший догляд, супровід і реабілітація. До цього нам теж треба приходити. У нас існують реабілітаційні центри, куди приводять дітей, але таких послуг на громаду не вистачає”, – наголошує координаторка містечка.

За її словами, європейські країни інколи відмовляються повертати евакуйованих дітей до України, поки не буде підтвердження, що вони не повернуться до того закладу, в якому перебували до повномасштабного вторгнення:

“Наприклад, у Макарові був реабілітаційний центр. І була умова, що повернуть дітей тільки в сімейні форми. Спрацювала гарно і обласна служба, і служба на місцях, і, дійсно, дітей відразу влаштували, і жодна дитина не потрапила до закладу”.

Олена Кріпак додає, що складність полягає і в тому, що кількість дитячих будинків сімейного типу зменшується: немає охочих брати дітей на виховання.

“Сімейні форми просто переповнені. Дітей немає куди забирати. За ці два роки в Броварах не було жодного новоствореного дитячого будинку сімейного типу. Ми надаємо будинки в користування, оплачуємо всі послуги, але оплата праці батьків-вихователів від держави дуже низька”, – ділиться вона.

“Інтернат не можна назвати формою влаштування для дітей”

Один з дитячих будинків сімейного типу, який розміщується на території “СОС Дитячі містечка” в Броварах, організований подружжям Олени й Сергія Москаленків з міста Олешки на Херсонщині. У родині виховуються вісім дітей віком від 6 до 16 років. Двоє старших – брат і сестра.

Подружжя за фахом педагоги, вони беруть на виховання дітей уже 12 років. Коли в громаді розпалася прийомна сім’я і виникла потреба влаштувати двох дітей двох і чотирьох років, Москаленки вирішили їх узяти на виховання. Згодом – ще двох.

Сергій раніше працював вихователем в інтернатному закладі. За його словами, перебування дітей у дитбудинку сімейного типу та в інтернаті кардинально відрізняється.

“Тут діти живуть як у сім’ї. В інтернаті кожен сам за себе, діти просто виживають – сильніші ображають слабших, система майже як у в’язниці. Тобто інтернат не можна назвати формою влаштування для дітей”, – пояснює він.

Багато дітей, які виходять з інтернатів у доросле життя, можуть мати труднощі у створенні власної сім’ї. Бо єдине, що вони пам’ятають, – модель стосунків у біологічній родині, звідки їх вилучили, звертають увагу Москаленки. У сімейних формах виховання діти наслідують стиль життя прийомних батьків.

“Дехто з них приходить з поганими звичками, може нецензурно висловлюватися. Ми перевиховуємо, бо в нас свої правила – не битися, не ображати”, – додає Олена Москаленко.

Старші діти, які вже “випустилися” з родини Москаленків, влаштовують своє доросле життя – дівчина навчається на медсестру в Норвегії, а хлопець вступив до “мореходки” в Києві. Старші діти, які ще виховуються в родині, вже теж обрали свій майбутній фах – 16-річна Ніка навчається в юридичному ліцеї, буде поліцейською, а 15-річний Микола готується до вступу в музичне училище. Обоє грають на скрипці, інших музичних інструментах. Молодші діти теж навчаються: хто музики, хто випробовує свої сили в спорті.

Фото: Ніка і Микола, які виховуються у родині Москаленків (ZMINA)

В Олешках родина жила у власному будинку. Діти часто щось пошкоджували, наприклад виламували дверні ручки, могли ножівкою пиляти стіл. Москаленки кажуть, що зверталися до місцевої влади з проханням допомогти зробити ремонт, але отримували відмови й робили все власним коштом.

“Робота місцевого соціального працівника обмежувалася візитом раз на пів року: вони приходили, дивилися, що діти живі-здорові, складали звіт. Але й не заважали нам”, – розповідає Сергій Москаленко.

Валентина Чернюк із села Долинське на Херсонщині почала брати дітей на виховання ще 17 років тому. Перші її вихованці вже дорослі й мають своїх дітей. У прийомній сім’ї зараз виховуються четверо дітей від 7 до 14 років. Разом з вихованцями вона потрапила до “СОС Дитячі містечка” в Броварах, коли виїхала з окупації, щоб прийомних дітей не забрала окупаційна влада.

Жінка була соціальною працівницею у своїй громаді. Про те, якою може бути підтримка для прийомної сім’ї, дізналася лише в Броварах.

Розповідає, що діти побачили інше життя і в них з’явилася можливість розвитку. Молодша дівчинка в цій прийомній сім’ї не ходила до садочка, мала проблеми з мовленням. У Броварах вона пішла до першого класу і почала розмовляти, а місцеві вчителі відзначають її стрімкий розвиток.


Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду “Відродження” в межах спільної ініціативи “Європейське Відродження України”. Матеріал представляє позицію авторів і необов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду “Відродження”.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter