Буду жити: вісім порад тим, хто отримав інвалідність на війні
Це історія чоловіка, який після спортивної травми хребта у шийному відділі перестав відчувати ноги й майже втратив чутливість рук. Тоді Олегу Полозюку було тринадцять років.
Середина 80-х – розпал афганської війни. Хлопець лікувався в лікарнях, санаторіях, госпіталях, де разом з ним лежали молоді хлопці – трохи старші від нього, які щойно повернулися з війни.
“Людина була молода, здорова, користувалася популярністю в дівчат, а через декілька місяців – вона не така здорова, і вважає, що її життя закінчилося…”, – пригадує Полозюк.Прийняти виклик: вчитися жити після війни
Молодий Олег бачив, як на його очах майже однолітки, втративши опору в житті, шукали розради в алкоголі, наркотиках, знеболюючих. На відміну від ветеранів в’єтнамської війни, коли уряд США виділяв шалені ресурси на програми реабілітації, психологічну підтримку, вкладав кошти у доступність та розвиток інклюзивного суспільства, афганських хлопців у нас просто кинули напризволяще.
Україні доведеться прийняти не менш серйозний виклик, аніж АТО – як жити після війни? І розпочати масштабну роботу із повернення до повноцінного життя солдатів, мирних жителів, випадкових свідків смертей і тих громадян, хто через війну, перевтому, емоційне виснаження не можуть відшукати життєвих орієнтирів.
Незалежно від того, чи зачепила війна особисто вашу сім’ю, чи ні – уже зараз слід подумати й почати діяти: що ми можемо зробити для наших з вами братів-сестер, чоловіків-дружин, батьків, друзів, колег, сусідів.
“Українська правда. Життя” спільно із Центром інформації про права людини розпочинає серію матеріалів “Буду жити!”, як кожен з нас може допомогти.
Перша розповідь спеціаліста Національної асамблеї інвалідів України Олега Полозюка.Його прості життєві поради стосуються не тільки людей із травмою хребта.
Олег Полозюк переконаний: якість і повнота життя людини – чи має вона інвалідність, чи ні – залежить від самої людини та її волі до життя.
Завдання № 1 – повне самообслуговування
Після поранення, втрати кінцівок, травми хребта, коли з точки зору медицини фізичний стан людини більш менш зафіксовано, її головне завдання – навчитися оволодіти технічними засобами реабілітації (милиці, ходунки, візок тощо) та повернутися до повного самообслуговування.
“Я травму отримав у дитинстві. У той час був доволі відомий цирковий артист Валентин Дікуль, який став для мене прикладом. Після спортивної травми він відновився настільки, що став одним із найсильніших людей у світі, витримував на своїх плечах автомобіль “Волга”… Його система реабілітації – потрібно фізично займатися, що приведе до повного відновлення стану здоров’я.
Добре, що на той час я не знав своєї межі соціальної адаптації. Коли немає цієї межі, ти намагаєшся адаптуватися настільки, як собі це уявляєш абстрактно.
Я дуже багато займався фізично. Мій батько виготовляв для мене найрізноманітніші спортивні тренажери. Наприклад, коліноупор – пристосування, за допомогою якого можна зафіксувати людину у вертикальному положенні і таким чином тренувати всі системи організму.
Такі регулярні фізичні вправи допомогли мені відновити сили й навчитися користуватися інвалідним візком. Я поступово почав повертатися до самообслуговування і бути незалежним від допомоги сторонніх осіб”, -розповідає Полозюк.
Завдання № 2 – пристосувати своє житло
Подбайте про доступність вашого дому. Це вкрай важливо: чи може людина самостійно дістатися до ванної кімнати, туалету, кухні. Чи може самостійно приготувати їсти, або розігріти те, що хтось приготував? Чи може самостійно прибрати квартиру, випрати речі? Це складно через фізичний стан, чи непристосованість житла?
Викиньте зайві речі, що зменшують простір та створюють перешкоди в пересуванні.
Зверніться до житлово-комунального господарства вашого дому, щоб в’їзд до вашого дому зробити безперешкодним, прибрали бордюри, поставили лавку тощо. По можливості – зробити вхід без сходів (встановити пандус). До слова, у світі 80% травм серед людей похилого віку стаються на сходах через те, що немає поручнів, підсвітки, або вони не відповідають стандартам глибини, ширини, висоти.
У квартирі (в будинку) прибрати плінтуси, збільшити ширину проходу дверей (у просвіті – щонайменше 85 см) так, щоб людина на візку могла заїжджати самостійно (а не її заносили на руках).
Переобладнайте туалетну чи ванну кімнату так, щоб ви могли без сторонньої допомоги здійснювати санітарно-гігієнічні процедури. Для кухні замовте трохи нижчими стіл, кухонну плиту, переобладнайте умивальник – щоб було однаково зручно вам як людині, яка пересувається на візку, так і іншим у вашій родині.
Підтримай рух Visitability – простір доступний для всіх. Це рух, спрямований змінити спроможність домівок приймати усіх людей, незалежно від їхніх можливостей.
Завдання № 3 – шукати інформацію
Важливо не замикатися в собі, а шукати якомога більше інформації про новітні техніки реабілітації.
“Тоді ми ще не мали комп’ютерів, інтернету, доступ до специфічної інформації був обмежений. Зараз набагато простіше. І слід цим навчитися користуватися! В інтернеті є дуже багато відео та друкованих матеріалів щодо конкретного стану здоров’я і можливості реабілітації.
Чим більше людина буде знати про свій стан здоров’я і способи реабілітації після поранень чи уражень, тим якісніше відбуватиметься її відновлення до життя“, – переконаний Полозюк.
Завдання № 4 – режим дня і позитивні дії
Одне з найважливіших завдань будь-якої людини – діяти самостійно, бути незалежним. Кардинальна зміна життя, пов’язана із пораненням чи травмою, дає час замислитися над сенсом життя, над його цінністю. Настає так званий перехідний період: усвідомлення свого життя “до” і “після”.
І чим швидше людина зрозуміє, що життя не закінчилося, а просто змінилося, тим більше часу буде в неї на творення свого життя далі.
“Звісно, можна впадати в розпач і жаліти за тим, що дерева були вищі, дівчата кращі, а життя веселіше. Але життя із інвалідністю не закінчується! Якщо людина діє, то в цій діяльності не залишається часу на погані думки й “депресії”.
У добі всього 24 години, і треба їх заповнити так, щоб вільної хвилини не було. Спрямуйте свою енергію на відновлення своїх фізичних сил (творення свого тіла), на організацію зручного середовища, на отримання якоїсь нової професії, на комунікацію із друзями – можливо, спочатку через інтернет, але потім “виходьте в люди”.
Скільки на це потрібно часу? У кожного по-різному, і це залежить від ступеню втрати стану здоров’я. Якщо це втрата кінцівок, то мине щонайменше два-три місяці, поки сформується культя, а людина звикне до протезу й зможе виходити у світ, будувати звичайне людське життя.
Та не лежіть, не чекайте, що мине час, знайдуться спеціалісти чи народні медики, чи бабки, шамани, які все за вас зроблять. Дива не станеться. Усе залежить тільки від вас. Головне, щоб людина діяла самостійно. І в цій діяльності вона сама інтуїтивно знайде вихід із того становища, в якому опинилася”, – закликає Олег Полозюк.
Завдання № 5 – оформлення правового статусу
Навіть у звичайному житті, коли людина не працює три місяці за станом здоров’я, вона має право оформлювати такий юридичний статус, як інвалідність. Нічого страшного в цьому немає. Це констатація факту: фізичне ураження стану здоров’я. Правовий же статус дозволяє від держави отримувати соціальну допомогу або пенсію.
Куди звертатися? Спочатку до тих лікарів, які лікують – вони підкажуть сам процес оформлення статусу інвалідності й поінформують, у якій медико-соціальній експертній комісії (МСЕК) це можна здійснити. Або за місцем лікування, коли фахівці МСЕКу приїжджають в госпіталь чи лікарню, або за місцем реєстрації.
Якщо за місцем реєстрації, слід подати заяву до лікарсько-консультативної комісії районної поліклініки, і далі ваш лікар – травматолог чи невропатолог, залежно від діагнозу, – направляє ваші документи до МСЕКу.
Фахівці МСЕКу готують висновок – констатують причину інвалідності, визначають групу інвалідності, ступінь перспективи соціальної адаптації (наприклад, необхідність реконструктивної хірургії), а також прописують індивідуальну програму реабілітації людини.
Зазвичай, оформлення статусу відбувається упродовж 2-3 місяців.
Завдання № 6 – соціальна адаптація
Соціальна адаптація полягає в тому, що людина має право на отримання від держави безкоштовних технічних засобів: якщо це ураження опорно-рухового апарату, то це милиці, палиці, протези, інвалідні візки.
Також це право на перекваліфікацію чи отримання нової професії за сприяння працівників Державного центру зайнятості, або через вступ до навчального закладу. Люди з інвалідністю І-ІІ груп мають пільги.
Також в Україні існує мережа центрів соціально-трудової реабілітації в системі Міністерства соціальної політики, де можна отримати нову професію й можливість подальшого працевлаштування.
Тобто до кінця першого року свого “нового” життя людина повинна мати статус інвалідності, отримувати певний дохід у вигляді пенсії чи соціальної допомоги, зорієнтуватися, чим хоче займатися далі, відновити соціальні контакти чи налагодити нові.
“Звісно, пенсія з інвалідності – не така вже й велика, але вона стабільна. Залежно від групи інвалідності – від 600 грн. Це старт. Багато безробітних не мають і цього. Коли людина має невеликий, але стабільний дохід, можна зорієнтуватися – як його підвищувати: знайти роботу, покращувати свою освіту тощо”, – каже Полозюк.
Завдання № 7 – перспективний план
Якщо є житло, навіть невеликий дохід, родина, діти – усе це допомагає відволіктися від стану розпачу й безвиході й налаштуватися на позивне мислення. “Якщо цього немає – не біда, усе можна набути із часом”, – переконаний Олег Полозюк і радить будувати особисті “перспективні плани”.
“Коли людина діяльна і має перспективні завдання на день, на тиждень, на місяць, на рік, так крок за кроком вона зможе досягнути соціальної адаптації, навіть із таким важким станом здоров’я, як у мене.
Я стикнувся із ветеранами афганської війни. Я бачив, як вони намагалися боротися із фантомними болями: коли немає кінцівки, а вона болить. Хтось “лікувався” медичними препаратами, які містили знеболюючі чи наркотичні речовини. Інші – брали свою волю в кулак.
Якщо людина чимось або кимось захоплена, у неї з’явиться мета в житті. І як ветерани ТІЄЇ війни, так і ветерани ЦІЄЇ війни, повинні взяти своє життя в свої руки.
А воля – це не абстрактне поняття. Як відомо з психології, за 25 днів утворюється звичка. Якщо людина зобов’язує себе вставати, умиватися й чистити зуби, то через місяць вона робитиме це автоматично.
Варто сформувати свої позитивні звички, наприклад, щоденно займатися фізкультурою, знайти роботу, зануритися в навчання абощо… Тоді людина рано чи пізно знайде відповіді на всі питання, які її непокоять”.
Завдання № 8 – допомагайте близьким
Україна – не перша країна, яка вимушена прийняти виклики війни й навчитися їх долати. В’єтнамська війна, афганська, Друга світова… “Через це пройшли наші діди-батьки, такий час, який потрібно пройти і нашому поколінню.
Не потрібно розраховувати аж занадто на державу, вона сама в скрутному становищі. Допомога родини, друзів, оточуючих – зараз найбільш важливіша. Але допомагайте і ви своїй родині своєю турботою й увагою.
Я зі своєю дружиною Мариною обожнюємо гуляти пішки. Ми живемо недалеко від лісопарку. Тривалі прогулянки налаштовують на позитивний лад, допомагають відпочити від шумного міста. Ми розробили свої маршрути: і якщо дозволяє погода, можемо пройтися до 10 км – дружина пішки, а я на візку.
Прогулюючись, обговорюємо сімейні чи інші питання – таке спілкування зближує. Взагалі спостереження за природою – дуже допомагає. У природі за звірятками ніхто не доглядає, і влітку їм слід про себе подбати, щоб мати що їсти взимку. Так і людина: вона в стані про себе піклуватися самостійно.
Серед інших моїх захоплень – спорт.
Я “доплавався” до майстра спорту. Звичайно, не так багато спортивних чи навчальних закладів пристосовано для людей, які пересуваються на візках. Та завжди є вихід. Є найпростіші спортивні знаряддя: якщо руки здорові, то зайняття на турніку, швецькій стінці, вправи з гантелями, або ж прогулянки на значні відстані – це значно покращує фізичне здоров’я, стабілізує серце.
Ось недавно я був у відпустці – захопився рибною ловлею. До цього долучив мене мій друг, завзятий рибалка Володимир Азін (теж пересувається на візку – авт.).
Нещодавно я вполював щуку, незважаючи на те, що в мене не працюють руки, а вудочку треба до мене прив’язувати. Дружина навіть переборола в собі відразу і насаджує опариш на гачок. Риболовля дуже згуртовує родину (усміхається – авт.). Коли я піймав щуку, то дружина підсакою допомагала витягнути рибину…”.
На фото: Олег Полозюк разом зі своєю дружиною (фото з сімейного архіву)
Матеріал підготовлений за сприяння Національної асамблеї інвалідів України
