Біль, знесилення та важливість віри: що прочитати про жіночі досвіди війни

Після початку війни на Сході України, а згодом і під час повномасштабного вторгнення російських військ, на полицях книжкових магазинів зʼявляється все більше літератури про війну. Це й історичні книги, і художня література, і автобіографії. А інколи – все разом. Значна частина з них – про жіночий досвід переживання бойових дій, життя в окупації, концентраційних чи фільтраційних таборах. 

ZMINA публікує короткий огляд декількох видань, які влучно демонструють, якими різноманітними є ролі жінок у період війни. Ці книги – не тільки про Україну, однак вони все ж дуже резонують з викликами нашого сьогодення.

Часом вони можуть бути підтримуючими та давати надію, хтось знайде в них корисні поради щодо виживання в умовах війни, полону та безпросвітної пітьми. Однак важливо брати до уваги: ці твори часто містять деталі, які можуть стати тригерами, засмутити та зробити боляче. Оскільки війна – вона завжди така. 

“Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни”, авторка – Таня Касьян

Таня Касьян – авторка книжки – журналістка та громадська активістка, яка народилася та виросла у Маріуполі. Її батьки живуть там і зараз, тож про реалії цієї війни, яка почалася не у лютому 2022 року, а вже 10 років тому, дівчина знає не з чуток. У книзі вона поділилася власними історіями про першу та другу окупацію Маріуполя, спогадами про її рідне Азовське море та Драмтеатр, короткими діалогами з друзями.

До речі, у кожному з розділів книги, окрім історій самої Тані, є розповіді її знайомих та друзів про їхній досвід війни, виїзд з окупації, участь у бойових діях. Спойлер: серед інших, своїми роздумами там поділилися блогерка Невгамовна Монро та бойовий медик Віктор Пилипенко. 

Також протягом усієї книги читачів та читачок “супроводжує” психотерапевтка Марія Фабрічева, яка пояснює з чим пов’язані ті чи інші почуття та думки, які виникають у людей, що переживають стрес, бойові дії, окупації, страх за рідних тощо. 

Фото: “Лабораторія”

…“На психологічному рівні війна, з погляду агресора, – це заборона на життя. Ракетними обстрілами Росія шле нам повідомлення: “Не живіть! Згиньте!”. Тому так важливо на війні хапатися за те, що робить нас живими. Хочеш – нафарбуй губи червоною помадою та набризкайся улюбленими парфумами. Хочеш – спи стільки, скільки можеш. Хочеш – випий чашку кави зі смачним тістечком. Хочеш – прихисти нарешті цуценя з притулку. Роби все, що дає тобі радість від того, що твоє життя триває”. 

…”Ніхто не повернеться з цієї війни тим, ким був раніше. Ніхто. Нам треба готуватись до того, що буде після перемоги. Чи розвиватимемо ми інклюзію для військових та цивільних, які отримали поранення та інвалідність? Чи будуватимемо демократичне суспільство, де кожна людина матиме рівні права? Чи відчуватимемо ми себе вільно та захищено, знаючи: якщо наші права та кордони хтось порушить, то відповідатиме за це? Попереду у нас багато роботи та викликів, але має бути цікаво. Лишень треба зробити правильний вибір – жити. Я зробила його одразу, але потім на моє рідне місто скинули бомби”. 

“Маріуполь. Надія”, авторка – Надія Сухорукова

Надія Сухорукова – маріупольська журналістка, яка ділилася подробицями захоплення та блокади окупантами Маріуполя. Жінка спочатку вела щоденник у соцмережах, а згодом уривки з нього пролунали по всьому світу, зокрема, їх зачитали міністр закордонних справ Латвії Едгар Рінкевич під час свого виступу у Європарламенті та британська акторка Грета Белламасіна на благодійному вечорі на підтримку України в Британії. 

У книжці – про холод, голод, страх, постійні обстріли, зруйновані будинки, близькість смерті та евакуацію із захопленого міста. Авторка відверто та емоційно показує Маріуполь очима його мешканки. 

Окрім болючих історій, там також містяться ілюстрації художника-графіка Даніела Немировського. У своїх зображеннях він спробував передати атмосферу захопленого та зруйнованого міста, а також відчуття людей, які живуть там – у квартирах та будинках без вікон та стін, холодних підвалах, а також на сходах у зруйнованих будинках. 

Фото: Ukrainian Pages

…”Якщо довго не засинати, можна почути голоси тих, хто лишився в місті назавжди. Вони шепочуть із підвалів і руїн. Задихаються зі страху і виють з горя. Вони хочуть жити в Маріуполі, що був їхнім містом.

“Не забудьте про нас. Ми так і не вийшли із крижаного підвалу. Нам так само страшно. Ми так давно не маємо води і їжі. Може, у вас знайдеться щось поїсти? Чи ліки, що нас урятують? Може, у вас є інсулін чи таблетки, щоб серце не зупинилося? Хоча, мабуть, вони нам не потрібні. У нас уже нічого не болить. Нам просто дуже холодно.

Нам здається, чи ви вже не вимовляєте вголос імені нашого міста? Ви записали його в мученики і ллєте над ним тихі сльози. Тільки плакальників стає дедалі менше. Нам прикро. Ми залишилися в місті. Ми не можемо втекти. У нас більше нема ніг. Снаряди завжди прилітають несподівано. У них такий бридкий звук. Ми не почули його тільки одного разу. Тому що це були снаряди для нас.

Будь ласка, не забудьте про нас. Останнє, що було нашої весни, це не спів птахів, а гуркіт літаків. Скажіть, вони й досі літають над Україною?”. 

“Доця”, авторка – Тамара Горіха Зерня

Це дебютна книжка української письменниці Тамари Горіха Зерня, відзначена премією “Книга року BBC-2019”. Сама авторка каже, що “Доця” – це твір про любов, хоч там і немає жодного слова, яке починалося б з літер “лю…”. Крім того, ця книжка про щиру дружбу, сміливість, і вміння брати на себе відповідальність, неодноразово рятуючи при цьому життя – як своє, так і інших.

У романі йдеться про самий початок війни на Сході – час, коли української армії майже не існувало, а оборона трималася на мотивації та патріотизмі добровольців і волонтерів. Усі події описані у книжці настільки реалістично та деталізовано, що часом від цього хочеться плакати навзрид та істерично сміятися (останнє – зазвичай від діалогів та спогадів героїні про її минуле). 

Фото: “Читай”

…“Знаєш що? Тоді поїхали робити запаси. Ти знаєш, чим потрібно запасатися на випадок війни? Баба знала. Ми широкою сапою пройшлися базарами, накупили борошна, цукру, солі, макаронів, олії; ми кілька днів топили смалець та закривали тушонку, а ще обнесли аптеки, формуючи запас ліків від усього. Ми скупили свічки – і звичайні парафінові, і воскові в церкві, і цілий ящик круглих ароматичних для ванної. “Мило, свічки, сіль, сірники. Мило, свічки, сіль, сірники”, – крутилося в голові, як заїжджена платівка. Шампунь від вошей. Керосин і примус, не тільки для приготування їжі. Керосин також добре від паразитів, а ще собаку збиває зі сліду.

Антибіотики широкого спектра дії, амоксицилін, аугментин, фуразидин від циститу. Прокладки, жіноча гігієна, марля і перев’язочні. “Золото, ще потрібно золото, – шепотів внутрішній голос. Підший у пояс, поклади в кишеньку. Носи з собою”. Але золота в мене не було”. 

“Ніби мене нема(є)”, авторка – Славенка Дракуліч

Ця книжка – не про сучасну Україну, а про Боснію у 1992 році. Але, як каже сама авторка, хорватська письменниця та журналістка, – війна всюди однакова. Тож головна героїня – С., 29-річна вчителька, яка виважено та спокійно живе у невеликому місті. Аж поки одного ранку в її двері не стукає сербський солдат. 

Цей роман – про масові випадки насилля над жінками під час війни у Боснії, заснований на реальних свідченнях постраждалих, на невигаданих історіях та болючих травматичних спогадах жінок, з якими поспілкувалася Дракуліч. Багато з цих розповідей (які висвітлюються, зокрема, у вигляді цитат), дуже перегукуються з реаліями українського сьогодення, адже сексуальне насильство ще здавна було одним із заборонених, але поширених методів ведення війни. 

Насправді у цій праці міститься багато інформації про воєнні злочини, не тільки сексуального характеру. У ній немає веселих чи радісних моментів, є тільки менш та більш болючі. Однак це історія про пошук надії у безнадії, а також про реалії повернення до цивільного життя у безпеці після звільнення з концтабору. 

Фото: Ukrainian Pages

…”Але й ми, жертви, поводилися так, наче інакше й бути не може, і в такий спосіб потрапили до замкнутого кола зі злочинцями-катами-вбивцями. Усе виглядало так, наче ми існували лише в межах тієї “жіночої кімнати” й концтабору. Нам здавалося, що зовнішній світ для нас безповоротно зник, а в концтабірному житті було одне-єдине правило: вижити, вижити будь-якою ціною”.

…”Незважаючи на спеку, дівчата лежать одягнені. Здається, що в жодної з них немає охоти демонструвати своє оголене тіло. Оголеність нагадує їм про те, про що жодна з них не хоче думати: про насильство. Треба сховати своє тіло, наскільки це можливо, зробити його якомога менш видимим і якомога менш жаданим. Дівчата неспроможні сховатися від чоловіків, у повному розпорядженні яких вони перебувають. Тут жінок позбавлено права казати “ні”. Дівчата ховаються від самих себе, вкриваються одягом, який у чоловічих руках за мить перетворюється на лахміття“.

“Вибір. Прийняти можливе”, авторка – Едіт Еґер

Авторка цієї книги – Едіт Еґер – потрапила до Аушвіцу, коли їй було 16 років. Одного квітневого ранку її з сім’єю забрали з дому в Кошиці й у товарному вагоні вислали до концтабору. Батьки загинули там у перший день, а вона з сестрою Магдою вціліли. Коли Еґер знайшов американський солдат під горою тіл загиблих у бараці концтабору, у дівчини був переламаний хребет.

Загалом у творі є елементи історії Голокосту, пояснення психології виживання в екстремальних умовах, а також підліткові спогади Еґер про те, що давало їй сили у найскладніші моменти перебування в Аушвіці, потім в Маутхаузені і в Гунскірхені. 

Через кілька років після звільнення з концтабору вона емігрувала до Америки, де довго працювала над тим, щоб подолати той травматичний досвід, який отримала там. Згодом вона повернулася до Аушвіцу, щоб подивитися своїм страхам в обличчя та відпустити їх. Показово, що Еґер ніколи не називає себе жертвою. Попри те, що книжку вона наважилася написати, коли їй виповнилося 90 років, деякі моменти описані так детально, ніби все це сталося кілька днів тому. 

Фото: Vogue UA

…”Зцілені не мають часу запитувати “Чому я?”. Єдине питання, яке важить для тих, хто пережив лихо й вцілів, це “То що далі?”. Неважливо, чи ви зараз на світанку життя, в зеніті чи на схилі літ, неважливо, чи ви глибоко занурились у страждання, чи щойно стикнулися з проблемою, неважливо, чи ви вперше закохалися, чи втратили партнера після довгих років разом, неважливо, чи ви оговтуєтеся від подій, що перевернули ваш світ, чи намагаєтеся додати в своє нудне життя хоч трохи пригод – я з радістю допоможу вам дізнатися, як втекти з концентраційного табору вашого мозку та стати людиною, якою ви волієте бути. 

Я хотіла б допомогти вам звільнитися від минулого, від невдач та сліз, від гніву та помилок, від жалю та непереборного суму, а замість цього обрати свободу насолоджуватися повним радісним життям. Нам несила обирати життя, вільне від болю. Але ми можемо обрати свободу, звільнення від минулого, незалежно від того, що випало нам на долю, та прийняття можливого. Запрошую вас обрати свободу”. 

Читати цю літературу чи ні – вибір за вами, і він радше залежить не стільки від бажання чи наявності вільного часу, а від моральної та психологічної готовності сприймати ті гострі та емоційні моменти, що описані у цих книгах. Важливо: українські видавництва, які випускають ці книги, рекомендують їх до прочитання тим, хто вже досяг 18 років. 

Фото обкладинки зроблено в одній з крамниць мережі Книгарень “Є”