“Пальцями припини тикати, пліткарко”: як зарадити цькуванню журналісток
Минулого тижня одразу три журналістки з різних регіонів України публічно розповіли про тиск та цькування, з якими зіткнулися через свою роботу. Така кількість заяв щодо переслідувань від представниць ЗМІ за досить короткий проміжок часу – радше виняток з правил, ніж система, сходяться на думці фахівці. Доволі часто журналістки не повідомляють про цькування, образи чи вияви насильства, з якими вони стикаються як офлайн, так і онлайн.
ZMINA послухала онлайн-дискусію “Актуальні питання безпеки жінок-журналісток в Україні” та розповідає, які причини змушують медійниць мовчати і як можна розв’язати цю проблему.
Джерело: share.america.govЖурналістка з Ніжина Чернігівської області Яна Хмелюк 22 липня заявила, що зіткнулася з кібербулінгом після публікації її інтерв’ю з ветераном АТО, громадським активістом Станіславом Прощенком. У матеріалі “Якщо цю ракову пухлину не зачистити, вона вибухне новою війною” на сайті “Новинарня”, зокрема, йшлося про протистояння місцевих ветеранів АТО з місцевим осередком Російської православної церкви в Україні (до 2019 року – Українська православна церква Московського патріархату).
Джерело: особистий архів Яни ХмелюкТакож медійниця розповіла, що в ефірах на своїй сторінці аналізувала публікації групи на наявність проросійських наративів, без вказівки на точні іма, прізвища та назву групи. Через це її буквально зацькували в групі “Стоп-Рагу Ніжин | Стоп-Рагу Україна”, розповіла Хмелюк. А саме: публікували образливі дописи, коментарі та навіть погрози на її адресу та рідних – відповідні скрини журналістка оприлюднила у фейсбуку. Також, за словами журналістки, 16 липня з’явилося відео “саркастичного характеру” про неї, яке нібито опублікував і відзняв один з адміністраторів групи Сергій Ткаченко. Однак пізніше за її скаргою відео видалили з фейсбуку.
Спочатку, зазначала Хмелюк, вона не хотіла реагувати на це, оскільки через публічність звикла до певних виявів негативу стосовно себе. Проте змінила думку, коли почалися погрози щодо її матері та сина.
“Шукали телефон моєї мами, казали, що “пустять фото мого 7-річного сина інтернетом”, – це вже за межею. Я вирішила звернутися до юристів, щоб вони допомогли мені захиститися”, – розповіла журналістка.
Вона уточнила, що неодноразово просила одну з адміністраторок групи Марину Волинець не чіпати її маму, яка має серйозні проблеми зі здоров’ям і вже десять разів потрапляла до реанімації.
На боці Хмелюк виступила низка колег та активістів, які опублікували в соцмережах дописи на її підтримку.
Хмелюк у коментарі ZMINA розповіла, що подала заяву до поліції за частиною 1 статті 171 Кримінального кодексу України – “Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів”. Вона просить правоохоронців застосувати міри реагування до адміністраторів групи “Стоп-Рагу Ніжин | Стоп-Рагу Україна” Сергія Ткаченка, Євгена Ткаченка, Анастасії Ткаченко (Анастасія Разумейко) та Олени Фурси-Пустовіт (Оленка Зміючка), які “вчиняють відносно неї протиправні дії, а саме виказують погрози та шукають телефони родичів”.
Фото надане Яною Хмелюк
Копія сторінки з заяви Хмелюк до поліції, надане журналісткоюВодночас Євген Ткаченко заявив, що особисто з Хмелюк не знайомий, але вона нібито багато разів необґрунтовано критикувала його в соцмережах. Чоловік є членом Національної спілки журналістів України в Чернігівській області та називає себе місцевим громадським активістом, пише IMI.
Згодом медійниця повідомила, що у фейсбуці з’явився новий порожній акаунт з її ім’ям, до якого вона не має жодного стосунку. Журналістка попросила друзів і підписників не реагувати на будь-які дії з цієї сторінки.
Про тиск, спроби її залякати та перешкодити підготовці матеріалу для телеканалу “UA:Львів” також розповіла журналістка Мар’яна Сич. На своїй сторінці 23 липня вона уточнила, що впродовж двох тижнів готує розслідування про резонансну для Львівщини історію, яка має суспільний інтерес.
Джерело: фейсбук-сторінка Мар’яни СичДля сюжету медійниця збирала коментарі всіх, хто в ньому фігурує. Утім, невдовзі після спроби зустрітися з деякими з цих людей Сич почали надходити телефонні дзвінки, їй натякали на судові позови, закидали “пресинг”, “втручання в особисте життя” і “незаконний збір інформації”. О другій ночі журналістка отримувала листи на особисту електронну пошту, такі самі листи надсилали й до редакцій, з якими вона співпрацює. Журналістці пропонували зустрітися для “пояснення” незрозумілих моментів, які не можна знімати, лише проводити аудіозапис”.
“Звісно, краще закидати всюди листами, ніж власникам фірми підняти слухавку і відповісти на запитання. Автор листів на електронку – директор однієї компанії. Знову пропозиція про зустрічі, бо до нього звернулася особа, до якої зверталася я. У директора фірми мій номер є з 5 липня, він його не раз перевіряв у мобільних застосунках, я це бачу. І лише зараз – пропозиція про зустріч. Звідки в нього мій номер і чому він почав мною цікавитися ще відтоді? Для мене цілком зрозуміло, звідки йде ця історія, і зрозуміло, що так на мене хочуть тиснути, залякати й перешкоджати моїй роботі”, – вважає журналістка.
Станом на 26 липня, заяву до правоохоронних органів Сич не подавала, сподіваючись, що тиск на неї після розголосу припиниться.
Третя журналістка, яка розповіла про цькування, співробітниця херсонської газети “Новий день” Марина Савченко, почала отримувати образи та погрози від невідомих у фейсбуку через публікацію “На Херсонщині 21-річна водійка вчинила ДТП – двоє загиблих”.
Медійниця повідомила, що дізналася – чоловік винуватиці смертельної ДТП перебуває в родинних зв’язках із суддею.
“Справа резонансна, і я природно нею зацікавилася. Почала моніторити, що пишуть люди під постом поліції про це ДТП. Як виявилося, потужна група підтримки водія вже приєдналася. Йде інформаційна атака, щоб звинуватити загиблих. Хоча і фото з місця трагедії, і офіційна версія поліції свідчать про зворотне. Тиск від друзів водія здійснюється мені в особисті повідомлення. Натякають, щоб я “почула” і не цікавилася цим ДТП”, – розповіла Савченко в коментарі IMI.
Наступного дня після хвилі погроз вона звернулася до місцевої поліції. Слідчі відкрили провадження за ч. 1 ст. 345-1 ККУ “Погроза або насильство щодо журналіста”.
Під подвійним тиском
На переконання першої секретарки Національної спілки журналістів України Ліни Кущ, журналістки в професії стикаються з подвійним тиском: і як медійниці, і як жінки.
Ліна Кущ. Джерело: np.pl.ua“За даними індексу фізичної безпеки журналістів, який веде НСЖУ разом з партнерами, з 2017 року потерпілими через фізичні напади є 137 жінок-журналісток. Щороку це стабільно 35–37% загальної кількості потерпілих журналістів в Україні”, – сказала вона під час онлайн-обговорення “Актуальні питання безпеки жінок-журналісток в Україні”.
Але проблема не тільки у фізичній агресії, хоча найчастіше із заявами до поліції потерпілі звертаються саме в разі заподіяння їм тілесних ушкоджень.
Напередодні обговорення організатори провели мініанкетування серед учасників заходу, яке виявило, що проблемою номер один для журналісток є онлайн-атаки й кібербулінг. На другому місці – негативні стереотипи й сексизм, і лише на третьому – фізичні напади, вербальні погрози та домагання.
Керівниця юридичного департаменту ВГО “Стоп корупції” Роксолана Арійончик тривалий час захищає інтереси журналістів і журналісток – розслідувачів: саме вони часто зазнають різних атак. На її переконання, попри те, що жінок в українській журналістиці більше, ніж чоловіків, їхньою безпекою опікуються не досить.
Роксолана Арійончик. Джерело: stopcor.orgЕкспертка розповіла, що серед восьми жінок, які працюють у редакції “Стоп корупції”, шість зазнали цькування в інтернеті, погроз та образ, п’ять – нападів у реальному житті.
“Усі п’ять атак сталися за протекцією можновладців – депутатів, їхніх помічників, навіть одного міського голови. За шість років існування проєкту “Стоп корупції” серед тих, хто чинив тиск на журналісток, була лише одна жінка, всі інші – чоловіки”, – уточнила вона.
За спостереженнями Арійончик, за два останні роки зросла інтенсивність кіберзлочинів: булінг, тролінг, образи в особистих повідомленнях, обговорення зовнішності, віку, сімейного стану, сексистський контент щодо журналісток.
Вона навела приклади коментарів, які залишають інтернет-користувачі. Найбезневинніші з них (умовно) такі: “Що з губами? Вони ж криві!”, “Пальцями припинити тикати, пліткарко”, “Йди плести шкарпетки та варити борщ”, “Жінка має сіяти добро і любов, не лізь у чоловічі жлобські ігри” тощо.
Однак є й інші, наприклад такі: “Кидай нести маячну й скоріше до Польщі, Голландії – ротом працювати. Вік підганяє, бо через пару років далі Окружної попиту на тебе не буде”.
“Це те, що журналістки вимушені читати в інтернеті щоденно, – вважаю, що на сьогодні це і є основний тиск на журналісток”, – сказала експертка.
З нею погодилася й директорка Лабораторії журналістського суспільного інтересу Наталія Гуменюк.
Джерело: фейсбук-сторінка Наталії Гуменюк“Образити жінку простіше, ніж чоловіка, цей поріг легше переступають, образливі слова на адресу жінки неприємніші, вульгарніші. Такі випадки цькування в інтернеті мають розслідуватися нарівні з фізичними нападами”, – переконана вона.
Про більшість випадків цькування чи погроз жінки мовчать. Чому?
Журналістка-розслідувачка, яка вже багато років співпрацює з провідними міжнародними ЗМІ, сім років висвітлює події на Сході України та інші локальні конфлікти, Катерина Малофєєва розповіла, що навіть не звертала уваги на вияви сексизму чи домагання, поки не поїхала на навчання до Британії:
“Коли живеш у певному середовищі, багато чого не помічаєш. Хоча потім згадувала, що таке траплялося зі мною досить часто. Що таке сексизм чи домагання, як цьому протидіяти, нас не вчили ні в школі, ні у виші, так було, і це треба змінювати”.
На її думку, саме журналістки досить часто не розповідають про негативні вияви на свою адресу через переконання, що ти журналістка і маєш працювати за будь-яких умов. Тож намагаються не думати про це й не звертати уваги.
Вона уточнила, що в поїздках сама досить часто стикається зі спробами домагань чи виявами сексизму. Таке було, наприклад, у Нагірному Карабаху минулого року, коли Малофєєева висвітлювала військовий конфлікт.
“У Степанакерті мені довелося жити в приватному секторі – подалі від лінії зіткнення вірменських та азербайджанських військових. Мене постійно запрошували “на вино”, були навіть повідомлення на телефон типу “можна я до тебе зайду” від квартирного господаря. Офіційні особи напрошувалися приїхати до мене ввечері з коньяком, щоб нібито розповісти про якісь важливі речі, про які “не можуть говорити в іншому місці”, – розповіла медійниця.
Схожі ситуації з нею траплялися й в Азербайджані в червні 2021-го.
“Попри те що я журналістка з досвідом, знала, що таке може бути, і намагалася не провокувати чоловіків макіяжем чи одягом, навіть бути собою буває важко”, – поділилася вона.
Друзі радили писати заяви до поліції, але на сході це не має сенсу, впевнена журналістка:
“Якщо почнеш скаржитися, тобі можуть сказати: “Не треба було їхати на Кавказ, ти жінка, ось твоє місце, працюй у Європі” тощо. Ти й не кажеш, особливо чоловікам. Звісно, є ті, хто підтримує мене, але вони все одно ніколи не зрозуміють, що таке “жінка на фронті”.
На жаль, щодо недружнього ставлення до жінок у журналістиці не виняток і Україна.
“На лінії фронту на Донбасі буває неприємно, коли хтось із військових каже: “Ось та білявка поїде туди”. І ти думаєш: “Навіщо я отримувала освіту в Британії, Америці, навіщо сім років працюю для міжнародних агентств, коли ти для них така ж “дівчинка-білявка”, яка ходить по лінії зіткнення в бронежилеті”, – обурилася Малофєєва.
Ще однією причиною того, чому жінки не завжди звертаються до поліції через погрози, тиск чи булінг, є недовіра до правоохоронних та судових органів.
Утім, за словами експертки зі стратегічних комунікацій ГО “Інформаційна безпека” Тетяни Попової, Генпрокуратура, Нацполіція стає більш залученою до формування безпечного простору для роботи журналістів. Зокрема, цього року в Офісі генерального прокурора створили спільну з профільними громадськими організаціями та ЗМІ робочу групу щодо розслідування злочинів проти журналістів. Проте залишаються питання до судової влади, оскільки розгляд справ нерідко затягується.
Джерело: netfreedom.org.uaЯк приклад незадовільної роботи суддів Кущ навела інцидент із журналісткою телеканалу Kiev.Live Камілою Мамедовою. У грудні 2020 року на неї напав невідомий, коли вони з оператором робили матеріал про ожеледь у столиці. Жінка написала заяву до поліції, нападника швидко знайшли, справу передали до суду. Але на цьому все й стало.
“Було вже кілька засідань з цієї справи. Добре, що телеканал підтримав журналістку: їй надають час для відвідування суду, в неї є адвокат, але не у всіх є такі ресурси. Тож потреба в зустрічі із судовою владою вже назріла – треба змінювати ситуацію”, – переконана перша секретарка НСЖУ.
Підтримала таку позицію й Арійончик зі “Стоп корупції”. Вона впевнена, що судові розгляди часто затягують, щоб спливли строки притягнення до кримінальної відповідальності.
“Щодо ст. 171 – цей строк три роки, ст. 345-1 – п’ять. Коли спливає цей термін, притягнути людину до відповідальності вже неможливо. А ми розуміємо, що можновладці, люди, які вчиняють напади на журналістів, можуть дозволити собі адвоката, який просто затягує судовий розгляд. З цим дійсно можна щось зробити лише на законодавчому рівні”, – зауважила експертка.
Крім того, складнощі виникають і стосовно кібербулінгу журналісток. Відповідальність за нього ніяк не врегульовано в Кримінальному кодексі України. Проте кіберзлочини вже давно варто додати до переліку правопорушень, вважають експертки.
Головне – не мовчати
У журналістському середовищі існує думка, що вияви агресії – звичайна частина професії. Журналістки так часто стикаються з ними, що звикли й нікому про це не кажуть. Але “звикати” до такого не найкращий спосіб змінити ситуацію, переконані учасниці обговорення.
Журналістка-розслідувачка, фрілансерка Любов Величко, щодо якої в мережі свого часу розгорнули цілу замовну кампанію з дискредитації, вважає, що саме на мовчання розраховують ті, хто тисне на журналістів.
Джерело: obozrevatel.com“Як на мене, мовчання – це слабкість, на думку нападників. Ми не завжди знаємо, як розв’язувати проблеми, тому мовчимо. Але саме з озвучення починається шлях до розв’язання”, – зауважила вона.
Медійниця розповіла про методи тиску, які використовували проти неї після публікації розслідування щодо роботи нелегальних казино. Для цього під’єднували різні соціальні мережі, публікували матеріали на “сайтах-сміттярках”, ставили їх на рекламу. За словами Величко, на це пішло багато грошей – замовницею атак журналістка називає дружину посадовця Нацполіції, заможну людину. Стосовно медійниці згадані в її матеріалі особи також подали два судових позови.
“Одразу зрозуміло, якщо є мета дискредитувати журналіста: у публікаціях буде багато емоційності й зовсім не буде об’єктивності. Навіть якщо ти знаєш, що це неправда, й оточення теж, десятки таких публікацій усе одно впливають на тебе. Ти переживаєш, бо аудиторія це бачить, їй треба пояснювати. Просто відмовчатися – позиція жертви. Замовники мають розуміти, що зіткнулися не з переляканою дівчинкою, а з професіоналкою, яка знає, що робить, відповідає за кожне слово в статті, не боїться зустрітися в суді, говорити публічно, бо за нею правда”, – наголосила журналістка.
Разом з адвокатом Величко скаржилася на публікації проти неї, шукала їхніх авторів, серед яких здебільшого були вигадані люди, поширювала в ЗМІ та серед колег інформацію про тиск щодо себе. І відтоді впевнилася: протидія – ефективний спосіб боротьби з хейтерами.
Зрештою судові позови щодо Величко забрали, також прибрали рекламу дискредитаційних статей із соцмереж і гуглу.
Журналістка сподівається, що її досвід стане в пригоді та надихне інших:
“Я проводила зустрічну кампанію проти замовної, щоб показати колежанкам: якщо так робитимуть усі, то бажання цькувати нас різко зменшиться. Водночас розголос зіграв на руку й моїй популярності: я роздала десятки інтерв’ю телебаченню, радіо, увійшла до звітів міжнародних організацій тощо. Стала сильнішою морально, навчилася з цим боротися. Лише системна боротьба відбиватиме бажання нас атакувати”.
Погоджується з цим і Гуменюк з “Лабораторії журналістики суспільного інтересу”. Водночас вона акцентує й на важливій ролі редакції в допомозі тим, хто стикається з цькуванням чи тиском:
“Багато журналісток, хто працює із серйозними темами, стикалися з погрозами чи цькуванням. Не кажуть про це, бо соромляться або вважають – якщо ніхто не питає, то й не треба розповідати. І всі думають, що проблем немає. На мою думку, саме редактор чи редакторка мають виявляти ініціативу, питати співробітників: “Ти як? Чи були якісь ситуації?”, а також пропонувати допомогу, якщо треба”, – підкреслила медійниця.
Підсумовуючи обговорення, учасниці назвали інші складові безпечного простору для журналісток. На їхню думку, в Україні потрібно провести реформу правоохоронних органів, зокрема щодо розслідування правопорушень стосовно працівників та працівниць медіа. Для цього, однак, має бути політична воля. Також важливою умовою для захисту медійників є усунення корупційної складової в усіх гілках влади.
Крім того, варто навчати суспільство того, що цькування жінок неприпустиме, а також проводити копітку роботу з виховання правової свідомості в Україні.
Проте найголовніше в цьому процесі – суспільна підтримка статусу журналіста, розуміння того, що людина, яка чесно робить свою справу, заслуговує на безпеку, захист і повагу суспільства, впевнені експертки.
