Дзеркало прав людини
Незабаром Україна відзначатиме четверті роковини загибелі Небесної Сотні, розстріляної на Євромайдані в лютому 2014 року. Досі родичі загиблих чекають справедливого суду й справедливого покарання за злочин. Ці чотири роки могли би стати перевіркою на міцність правоохоронної і судової систем після перезавантаження, яке далося такою кривавою ціною. Утім, цього й натепер не сталося.
ПРАВОЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: ТЯГНЕМО ВОЗА НАЗАД
Є цілком серйозні побоювання, що правозахисний курс держави, взятий, зокрема, після підписання президентом України Національної стратегії з прав людини у серпні 2015 року, може “несподівано” змінитися.
Так, Нацстратегія декларує вдосконалення діяльності держави щодо забезпечення прав і свобод людини — права на життя, права на свободу та особисту недоторканність, на справедливий суд, на свободу вираження поглядів, протидію катуванню і дискримінації та ін.
Передумовою Нацстратегії стали трагічні події Євромайдану, анексія Криму, воєнна агресія Російської Федерації в Донецькій і Луганській областях. Та на сьогодні, згідно з моніторингом Української Гельсінської спілки з прав людини, виконано заледве чверть запланованого.
І хоча до 2020 року на виконання плану дій іще є трохи часу, в урядових колах уже почалися розмови про його зміну. Прем’єр-міністр Володимир Гройсман звернувся з відповідною пропозицією до міністерств і центральних органів виконавчої влади.
На що керівник секретаріату уповноваженого Верховної Ради з прав людини Богдан Крикливенко іронічно зауважив: “Не виконували, не виконували, а тепер вирішили змінити. Все по-нашому”. За словами Крикливенка, ті, хто мав би виконувати Нацстратегію, не розуміють, як реалізувати її заходи, а з експертами, які могли б порадити, взаємодії не налагоджено.
Наразі невідомо, які заходи змінюватимуть і як це вплине на задеклароване в Нацстратегії “створення дієвого механізму захисту прав і свобод людини”. Але заступник міністра юстиції Сергій Петухов уже попередив про можливе затягування процесу, оскільки будь-які зміни в плані дій доведеться узгоджувати з усіма органами влади…
ЖУРНАЛІСТИ ЗАМІСТЬ ПРАВООХОРОНЦІВ?
Євромайдан засвідчив можливість ефективного активізму громадян і громадянок України, але чи справді українці готові боротися за свої права?
Більш тверезо судити про спроможність наших співгромадян захищати свої права можна хіба що з цифр. Та за роки незалежності було проведено чи не єдине соціологічне дослідження про права людини. Його здійснили Фонд “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва і фірма “Юкрейніан соціолоджі сервіс” на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці з ГО “Центр інформації про права людини” й Офісом уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Усього було опитано 2 002 респонденти за квотною загальнонаціональною вибіркою, яка за областями України, типами поселення (Київ, обласні центри, інші міста, села), статтю і віком репрезентує доросле населення України (18 років і старші). Опитування проводилось у всіх областях України, крім окупованих територій.
Результати цього дослідження важливі для розуміння, куди спрямовувати реформи в країні, чому маємо виконувати Нацстратегію і хто реально готовий творити зміни, а кому достатньо шукати “правильних” знайомств для вирішення своїх питань.
Насамперед впадає в око те, що майже кожен п’ятий українець (18,5% опитаних) вважає, що в нашій державі насправді немає ефективних способів захистити свої права. Ще 15% респондентів вагалися з відповіддю на запитання.
Укупі це чимала частина населення, яка, у разі порушення її прав, зневірена в їх захисті.
При цьому всі ці люди — переважно платники податків, які попри недовіру змушені утримувати державний апарат за свій кошт.
До слова, суддя місцевого суду отримує від 24 до 66 тис. грн зарплати (відповідно до закону “Про судоустрій і статус суддів” нараховується від 15 прожиткових мінімумів для судді місцевого суду і 25 прожиткових мінімумів для апеляційного).
…Згідно з даними дослідження, в рейтингу найефективніших способів захисту своїх прав кожний третій українець надає перевагу ЗМІ (27,8% опитаних), далі — Європейський суд з прав людини (19,3%). Ще 16,3% учасників дослідження кажуть, що найкраще просити допомоги в родичів і шукати потрібні знайомства.
А ті механізми захисту, які мали б реально ефективно діяти в Україні, як-от суди і поліція, лише на четвертому (16,2%) і п’ятому місцях (14%) відповідно.
Координаторка “Медійної ініціативи за права людини” правозахисниця Марія Томак каже, що звернення до медіа для обстоювання прав людини це не така вже й несподіванка для нашої держави.
“Чому звертаються до ЗМІ? Бо в нас дуже сильно працює — “а що скажуть люди?”. І певною мірою цей страх спонукає якось реагувати органи влади. Після того як про тебе розкажуть медіа, найчастіше помічаємо якусь реакцію. Представників влади ще зачіпає, коли журналісти повідомляють, що вони не виконують своїх посадових обов’язків. На жаль, поки що це так…”, — зауважує пані Томак.
Це відбувається ще й тому, що відповідні установи — суд, поліція, прокуратура, місцеві органи влади — працюють неефективно, переконана правозахисниця Тетяна Печончик.
“Раніше я була журналісткою і писала про порушення прав людини, катування, несправедливі вироки, — розповідає вона, — але через рік зустрічала маму засудженого і та повідомляла, що після публікації в провідному інформагентстві… нічого не змінилося. У якийсь момент я змушена була взяти плакат і вийти під прокуратуру з протестом. Тоді я зрозуміла, що перейшла межу журналістики й активізму. Але це тому, що в нашій країні не працює правоохоронна система. У будь-якій нормально працюючій системі журналісти мають займатися журналістикою, активісти — правозахистом…”
ДИВАННА СОТНЯ
З дослідження випливають іще деякі невтішні цифри. З тих осіб, які повідомили, що їхні права порушувалися, 58,4% навіть не намагалися їх захистити. Серед них третина (33,5%) щиро переконана, що це марнування сил і часу, бо нічого з того не вийде
А ті, хто пробував відстояти свої права (27,1% респондентів), зазначили, що в більшості випадків усе було марно. Лише 14,5% опитаних змогли захистити свої права.
Про те, що в Україні є можливість отримати безоплатну правову допомогу від держави, половина опитаних навіть не знає (54,4%), а третина хоч і чула про це, не знає, де і як може її отримати (33,7% опитаних).
Так само мало що знають про діяльність уповноваженого Верховної Ради з прав людини і правозахисних організацій: лише відповідно 6,5% і 8,8% опитаних достатньо обізнані про них.
Коли читаєш результати дослідження, напрошується ще один висновок: права не дають — права беруть. Однак не всі українці готові “брати” права в свої руки. Так, згідно з опитуванням, протягом останніх кількох років 80,7% респондентів у жодній з акцій протесту участі не брали, 93,2% опитаних не доводилося співпрацювати з правозахисними організаціями і рухами.
А якщо й підтримувати правозахист, то максимум — підписати петицію (22,9% опитаних готові це робити). Понад половина учасників дослідження ніяк не готова підтримувати діяльність правозахисників і громадських активістів.
Але не все так погано, переконана правозахисниця Тетяна Печончик: “Не знаю, чи це така вже песимістична цифра. Адже якщо 20% участь у протестах брали — це дев’ять мільйонів! У Києві на Майдані було 500 тисяч, і цього було достатньо для революції”.
ВИЛА ЗАМІСТЬ КОНСТИТУЦІЇ?
Хто ж виходив на Євромайдан?
Кажуть, для змін у суспільстві потрібно 5% активного населення. З дослідження випливає, що його навіть трохи більше: 8,7% опитаних зазначили, що впродовж останніх років брали участь у мирних демонстраціях. Цілком імовірно, що це ті активні українці й українки, які прагнули змін і, головне, творили “нову” Україну, зокрема впливали на перезавантаження судової, правоохоронної, політичної систем… Та очевидно, виконувати суддівську роботу чи роботу правоохоронця дісталися тим 80,7%, які мало що чули про правозахисників, не підтримували будь-якої форми протесту, і, ймовірно, серед них більший відсоток тих, хто навіть не намагався захищати свої права.
Не дивно, що відклався перезапуск оновленої України, а користуватися здобутками Євромайдану (поважання гідності людини, недискримінація, рівність, справедливість) не стало такою вже життєвою потребою для пересічного громадянина. Хоча, згідно з дослідженням, такі основоположні цінності, як свобода, гідність, справедливість і рівність для українців важливі.
Ще важливою для озвучення є відповідь на запитання, яку межу готове перейти населення у прагненні захистити свої права. Наприклад, вчинення самосуду тощо.
38,3% респондентів схиляються до того, що за певних обставин самосуд можливий, а ще 12% опитаних вважають, що самосуд на сьогодні виправданий і прийнятний як єдиний спосіб покарати злочинців. Разом це половина населення. Тож державним керманичам саме час схаменутися і зрозуміти, що відчуття комфорту вельми оманливе, бо сидять на пороховій бочці… навіть не чергового Майдану, а другої “Коліївщини”. Про це говорить той факт, що з тих, хто захищав свої права, 8,2% заявили, що чинили самосуд власними діями, включаючи використання зброї, коли це було необхідно.
…Результати цього дослідження мали би бути на столі в кожного, хто ухвалює політичні рішення, кожного, хто відповідальний за виконання Національної стратегії з прав людини, зокрема суддів, правоохоронців… І не просто лежати — на них слід дієво зважати, якщо хочемо реальних змін в Україні.
