Понад 550 років за ґратами: як Українська Гельсінська група кинула виклик радянській репресивній системі
9 листопада 1976 року в Москві оголосили про створення Української Гельсінської групи – першої в Україні легальної правозахисної організації, яка відкрито документувала порушення прав людини в Радянському Союзі. Через 50 років у Києві на Контрактовій площі відкрили вуличну виставку “В’язні сумління. Український правозахисний рух 1970–80-х років”.
На відкритті члени групи Мирослав Маринович і Йосип Зісельс згадували, чому погодилися на свідомий ризик ув’язнення, як організація продовжувала працювати після масових арештів та чому її діяльність змінила уявлення світу про Україну.
Вулична виставка “В’язні сумління. Український правозахисний рух 1970–80-х років”, присвячена 50-річчю створення Української Гельсінської групи (УГГ). Фото: Людмила ТягнирядноПів століття українського правозахисного руху
Українська Гельсінська група (УГГ) виникла в умовах брежнєвського застою, коли радянська влада переслідувала інакодумців, обмежувала свободу слова та придушувала будь-які спроби відкритого спротиву тоталітарній системі. Її створення стало відповіддю на систематичні порушення прав людини в СРСР і водночас новим етапом українського визвольного руху.
9 листопада 1976 року в Москві поет і правозахисник Микола Руденко оголосив про створення Української Гельсінської групи. За словами учасників заходу, заяву зробили саме в Москві, оскільки в Україні це було небезпечно, а закордонних журналістів, які могли б висвітлити подію, там не було.
Організація стала першою легальною правозахисною структурою в Україні та однією з перших у Радянському Союзі, яка відкрито взялася боротися з порушеннями прав людини. Її учасники поставили перед собою завдання повідомляти демократичному світу про кожен несправедливий арешт і кожне порушення прав людини, які радянська влада намагалася приховати.
Вулична виставка “В’язні сумління. Український правозахисний рух 1970–80-х років”, присвячена 50-річчю створення Української Гельсінської групи (УГГ). Фото: Людмила Тягнирядно
До першої десятки засновників увійшли Микола Руденко, Петро Григоренко, Оксана Мешко, Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Ніна Строката, Олексій Тихий, Іван Кандиба, Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Їх називали батьками-засновниками. Саме ці десятеро першими взяли на себе удар радянської репресивної системи. Згодом до групи долучалися нові учасники, а її діяльність тривала навіть тоді, коли більшість правозахисників опинилася за ґратами.
Історії засновників були різними. Микола Руденко був поетом, учасником Другої світової війни та її ветераном. Петро Григоренко – генерал, який усвідомив злочинну природу радянської системи й виступив проти неї. Оксана Мешко стала однією з ключових постатей українського правозахисного руху та після арештів інших учасників продовжувала підтримувати діяльність групи. Мирославу Мариновичу на момент створення організації було 27 років – він свідомо погодився долучитися до правозахисної діяльності, розуміючи, що це може призвести до арешту.
За свою діяльність члени УГГ зазнавали переслідувань, арештів, ув’язнення, заслання та каральної психіатрії. П’ятеро учасників – Василь Стус, Олексій Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Михайло Мельник – заплатили за свою боротьбу життям. Їхню пам’ять, як і пам’ять усіх, хто боровся за українську свободу тоді й захищає незалежність сьогодні, вшанували хвилиною мовчання під час відкриття виставки.
“Треба було сказати собі, що ти людина із зігнутою спиною”
Під час відкриття виставки заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак наголосив, що її 20 стендів представляють біографії та історії кількох десятків людей, які стали частиною українського правозахисного руху.
За його словами, значення Української Гельсінської групи для відновлення незалежності України важко переоцінити. Пів століття тому, в умовах переслідувань і тоталітарного режиму, її учасники наважилися відкрито заявити про свою позицію та діяти.
“Ми віддаємо шану тим, хто 50 років тому в умовах брежнєвського застою, в умовах переслідувань, в умовах тоталітарного режиму відважився підняти голос, відважився заявити позицію і відважився діяти”, – сказав Тиліщак.
За його словами, результатом їхньої діяльності стала не лише незалежність України, а й можливість сьогодні захищати її від імперії зі зброєю в руках:
“Без них, без їхнього чину не було б ні України, ні майбутнього, на яке ми сьогодні маємо всі можливості вірити, сподіватись і захищати”.
Тиліщак подякував членам групи, які прийшли на відкриття, та вшанував пам’ять тих, хто вже помер. Окремо відзначив роботу Музею шістдесятництва, який фактично створив виставку, а також підтримку Українського інституту національної пам’яті, завдяки якій вдалося забезпечити її друк і розміщення.
Мирослав Маринович є одним з десяти засновників Української Гельсінської групи. Фото: Людмила ТягнирядноПісля цього слово отримав Мирослав Маринович – один з десяти засновників Української Гельсінської групи.
Правозахисник згадав, як дізнався про створення групи. Тоді, у 1976-му, Оксана Якіна розповіла йому про цю ініціативу та запросила разом з Миколою Матусевичем прийти до Миколи Руденка.
Мариновичу було 27 років. Він усвідомлював, що рішення долучитися до організації змінить його життя і може призвести до ув’язнення:
“Ми йшли після цього і розуміли, що все наше життя змінилося. Бо якщо ми скажемо: ні, ми не прийдемо, ми боїмося, – то треба собі сказати, що ти людина із зігнутою спиною”.
Маринович пояснив, що для нього це був вибір між страхом і готовністю прийняти наслідки власного рішення.
Нещодавно його запитували, як відбувалися загальні збори Української Гельсінської групи. Таке запитання, вважає правозахисник, свідчить про нерозуміння умов, у яких вони тоді працювали.
“З документами нашими треба було їздити до Лук’яненка в Чернігів, бо приїхати він не міг, до Петра Григоренка в Москву і так далі”, – розповів він.
Учасники групи перебували в різних містах, частина вже відбувала покарання або перебувала під наглядом радянських спецслужб. Тому регулярні спільні зібрання були практично неможливими.
Маринович наголосив, що головним було не те, чи могли члени організації збиратися разом, а їхня спільна позиція та готовність продовжувати справу. За його словами, перші десять учасників мали абсолютно різні біографії, але всі вони зрештою зійшлися в одній точці вибору.
Окремо він висловив повагу тим, хто долучався до групи, вже перебуваючи в таборах. Такі люди чудово розуміли, що за участь у правозахисній діяльності їм можуть додати нові терміни ув’язнення.
Вулична виставка “В’язні сумління. Український правозахисний рух 1970–80-х років”, присвячена 50-річчю створення Української Гельсінської групи (УГГ). Фото: Людмила ТягнирядноПонад 550 років ув’язнення за правозахисну діяльність
Під час заходу Маринович навів загальну цифру, яка демонструє масштаб радянських репресій проти учасників Української Гельсінської групи. Сукупно вони провели понад 550 років у в’язницях, таборах, на засланні та в каральних психіатричних лікарнях. З них 170 років припадають лише на покарання за участь у групі.
“Подумайте, понад 550 років. Так система мстилася за те, що люди наважилися говорити правду”, – наголосив він.
Після цього слово передали ще одному члену Української Гельсінської групи – Йосипу Зісельсу. Його попросили розповісти про каральну психіатрію, інші методи переслідування правозахисників та про те, що допомагало їм вистояти.
Зісельс звернув увагу на те, що сьогодні серед учасників руху залишилося небагато людей, а частина тих, чиї фотографії представлено на стендах, уже відійшла у вічність.
За його словами, коли він дивиться на сучасну Україну, яка потерпає від російської війни, то бачить, як наступні покоління продовжують передавати естафету українського духу.
Зісельс розповів і про власне приєднання до групи. Він разом із друзями – Ольгою Гейко, дружиною Миколи Матусевича, Миколою Горбалем та Володимиром Малінковичем – почав приходити до Оксани Мешко навесні 1978 року.
На той момент вона була єдиною з учасників групи, хто залишався на волі.
“Починаючи з весни 78-го року ходили до неї як на роботу. Щоразу, коли я приїздив до Києва, ми збирались і йшли до неї проситися в групу”, – розповів Зісельс.
Він пояснив, що для них було принципово важливо зберегти тяглість і безперервність діяльності організації. Самого Зісельса заарештували через чотири місяці після вступу до групи.
За його словами, принциповим було те, що впродовж усієї історії організації не було жодного дня, коли б на свободі не залишався хоча б один її член, який міг продовжувати роботу.
Зісельс назвав це одним з найважливіших результатів діяльності групи: навіть коли її учасників арештовували, організація не припиняла існування.
Він також пояснив, що для нього вступ до УГГ став завершенням першого етапу дисидентської діяльності та початком нового – вже як члена організації, що системно боролася за права людини.
Вулична виставка “В’язні сумління. Український правозахисний рух 1970–80-х років”, присвячена 50-річчю створення Української Гельсінської групи (УГГ). Фото: Людмила Тягнирядно“Ми не зруйнували Радянський Союз, але зруйнували міф про нього”
Йосип Зісельс наголосив, що Українська Гельсінська група не виникла на порожньому місці й не була останнім етапом української визвольної боротьби.
За його словами, до правозахисників 1970-х років були покоління учасників українського руху за незалежність, зокрема збройного визвольного руху, а перед створенням УГГ – шістдесятники. Після них боротьба продовжилася вже в інших формах, зокрема через Українську Гельсінську спілку та Народний рух України.
“Ми ще один етап в українській визвольній боротьбі”, – сказав Зісельс.
Він розповів, що намагався підрахувати кількість українців, які перебували в ув’язненні одночасно в 1970–1980-х роках. За його оцінкою, їх могло бути близько 500. Загалом у період з 1954 до 1991 року, за його підрахунками, близько п’яти тисяч українців пройшли через цей рух.
Водночас правозахисник зауважив, що було б перебільшенням стверджувати, нібито саме учасники групи зруйнували Радянський Союз. Натомість він вважає одним з найбільших досягнень організації руйнування міжнародного міфу про СРСР як країну щастя, добробуту та демократії.
Вулична виставка “В’язні сумління. Український правозахисний рух 1970–80-х років”, присвячена 50-річчю створення Української Гельсінської групи (УГГ). Фото: Людмила ТягнирядноРадянська пропаганда роками поширювала за кордоном уявлення про державу, у якій нібито поважають права громадян. Українські правозахисники протиставили цьому реальні свідчення: збирали інформацію про переслідування, арешти та порушення прав людини й передавали її на Захід через журналістів.
“Ми зруйнували у світі міф про Совєтський Союз, який насаджувала всюди у світі совєтська пропаганда, що це країна щастя, країна добробуту, навіть демократична країна, хоча вона була тоталітарна й авторитарна”, – сказав Зісельс.
Він пояснив, що правозахисники збирали відомості та передавали їх через журналістів, переважно московських, оскільки інших можливостей тоді фактично не було. Завдяки цьому інформація про реальне становище в Радянському Союзі ставала дедалі доступнішою для західної аудиторії.
Ще одним важливим аспектом діяльності УГГ Зісельс назвав її багатонаціональний склад. За його словами, до групи долучалися не лише етнічні українці. Серед учасників наступної хвилі був росіянин Володимир Малінкович, а сам Зісельс – етнічний єврей.
На його переконання, це засвідчувало, що боротьба за права людини та гідне майбутнє стосувалася всіх, хто жив в Україні, незалежно від етнічного походження.
Вулична виставка “В’язні сумління. Український правозахисний рух 1970–80-х років”, присвячена 50-річчю створення Української Гельсінської групи (УГГ). Фото: Людмила ТягнирядноОсобливу роль відіграло й те, що Українська Гельсінська група від самого початку заявила про себе саме як правозахисна організація.
“Важливість цього неможливо перебільшити. Цим самим вона вписала весь український визвольний рух у загальний рух за свободу, за незалежність і за суверенітет”, – наголосив Зісельс.
Він пояснив, що на Заході завдяки появі групи змінювалось уявлення про українців. Замість образу “страшних націоналістів”, який поширювала радянська пропаганда, світ бачив людей, для яких важливими були права людини та свобода.
Учасники Української Гельсінської групи стали прикладом того, що радянську систему, побудовану на страху, можна не боятися.
Зісельс зауважив, що система культивувала страх ще з 1920-х років, починаючи з червоного терору. Проте в різні періоди з’являлися люди, які виявлялися сильнішими за цей страх і ставали прикладом для наступних поколінь.
За його словами, коли в другій половині 1980-х років почалася горбачовська відлига, а тиск КДБ дещо послабився, одразу активізувалися громадські ініціативи.
У 1988 році утворилася Українська Гельсінська спілка, у 1989-му – Народний рух України. Саме ця хвиля громадської активності згодом привела до проголошення незалежності.
Загалом до Української Гельсінської групи вступила 41 людина, ще шестеро приєдналися 1987 року. Крім того, існувало закордонне представництво та неоголошені члени організації.
Через 50 років після створення Української Гельсінської групи її історія залишається не лише свідченням мужності людей, які не побоялися кинути виклик тоталітарній системі, а й нагадуванням про ціну свободи. Ті, хто свого часу документував радянські злочини, передавав правду світові й відмовлявся мовчати навіть під загрозою ув’язнення, заклали основу для наступних поколінь українських правозахисників і борців за незалежність. Сьогодні, коли Україна знову протистоїть російській імперії, їхній досвід набуває нового значення: боротьба за людську гідність, свободу та право на власну державу не має перерв і не завершується з перемогою одного покоління.
