Ампутовані пальці і руки: скільки дітей постраждало від мін на Донбасі і яка їм потрібна допомога
Українські діти, постраждалі від мін та вибухонебезпечних залишків війни (ВЗВ), не отримують достатньої допомоги.
Такого висновку під час моніторингу дійшли Данська рада у справах біженців і Данська група з розмінування, йдеться у звіті ЮНІСЕФ. Для того аби оцінити потреби жертв, автори звіту, зокрема, детально опитали 17 постраждалих дітей та їхні родини.
ZMINA тезово переповідає основні результати дослідження.
Фото зі звіту / ЮНІСЕФУкраїна є однією з країн світу, які найбільше постраждали від мін, поряд – Афганістан, Сирія та Ірак. І хоча сектор протимінної діяльності набирає обертів, зазначають у звіті, сьогодні ні уряд, ні донорське середовище не беруть до уваги надання допомоги потерпілим.
Із 2014 року зареєстровано 1 582 жертви наземних мін та боєприпасів, що не вибухнули (НВБ). Серед цих людей – 119 дітей.
65% нещасних випадків сталися на непідконтрольних уряду територіях. Утім, протягом 2014–2018 років 27 дітей постраждали від мін та ВЗВ на підконтрольній уряду території. З них четверо померли.
Згідно з внутрішньою статистикою ДГР, у 2014–2018 роках на дітей припадало значно менше нещасних випадків – 6%, ніж на дорослих – 88%.
У 2017 році наземні міни, ВЗВ і боєприпаси, що не вибухнули, були основною причиною смертей та травм серед дітей на сході. Це близько двох третин усіх зареєстрованих фактів. Багато дітей залишилися з інвалідністю на все життя.
Очікується збільшення кількості людей, які постраждають від наземних мін / НВБ. Це, за оцінками авторів моніторингу, стане наслідком подальшої деескалації інтенсивності конфлікту і збільшення кількості переміщених осіб, які можуть повернутися до своїх колишніх місць проживання.
З опитаних дітей хлопчиків постраждало більше – 14 осіб, а дівчаток – три. Більшість дітей на момент нещасного випадку були віком від 9 до 13 років – усі хлопчики. Наймолодші діти – дві дівчинки – мали один та три роки.
Більшість нещасних випадків сталися через те, що потерпілі підбирали, розбирали, тримали в руках або гралися з ВЗВ. Діти знаходили їх або інші невстановлені вибухові пристрої у свій вільний час. Щонайменше дев’ять дітей принесли додому такий пристрій, щоб погратися з ним, розібрати його або зробити пам’ятний предмет, наприклад амулет.
Переважно діти діставали травми рук – 65%, ніг – 53% та голови / шиї – 53%. Із 17 дітей лише одна не отримала фізичних ушкоджень, але має психологічну травму. Здебільшого внаслідок нещасного випадку в дітей лишалися шрами (82%), шрапнель у тілі (71%) та були ампутовані пальці (24%) і руки (18%). Усі шість випадків ампутації кінцівок зареєстровано серед хлопчиків.
Із 17 дітей 12 потребують постійної медичної допомоги. Йдеться про регулярне обстеження стану здоров’я, знеболювання (деякі діти й досі страждають від болю та не отримують жодного лікування), пластичну хірургію і хірургію до початку протезування.
Щонайменше дев’ять дітей потребують реабілітації, протезування та допоміжних засобів. Усі діти, яким наразі необхідне протезування, потребують протезування рук або пальців. Дві сім’ї, які вже отримали естетичний протез рук, повідомили, що протези рук незручні і дітям потрібні функціональні.
Усі діти, які дістали інвалідність унаслідок нещасних випадків, мають індивідуальні плани реабілітації (ІПР). Водночас сім’ї стикаються з труднощами в отриманні відповідної реабілітації через помилки або неточності в цих планах.
Так, наприклад, унаслідок нещасного випадку одна дитина втратила частину тіла й дістала серйозні травми ніг. У її індивідуальному плані була відсутня реабілітація після травми, через що дитина залишилася без скерування на допомогу, тож родина, як і раніше, потребує ортопедичного лікування.
Загалом родини стикаються з низкою проблем у доступі до постійного лікування та протезування. Відтак ризикують залишитися без задоволення своїх потреб, крім того, виявляють низьку ініціативність, оскільки мають недостатньо інформації та знань про можливості реабілітації для дітей.
Сім’ї зазвичай повідомляли про те, що їхніх дітей підтримують у школі. Утім, щонайменше троє хлопчиків поділилися тим, що над ними знущилися в школі через їхні помітні травми. Одна сім’я переїхала до іншого місця через нестерпно недружнє ставлення в школі з боку учнів. Мати ще одних дітей розповіла, що люди в автобусі відверталися після того, як дивилися на її хлопчиків, тож вони просили її купити їм балаклави.
Діти казали, що відчувають занепокоєння з приводу відвідування позакласних заходів. Бояться, що їх не приймуть через отримані травми.
Фото зі звіту / ЮНІСЕФБатьки / опікуни переважно не звертаються по психологічну допомогу. Вони не визнають її як пріоритетну потребу дітей, які пережили травму, особливо якщо дитина вже отримала короткострокову психологічну підтримку в лікарні, санаторії або школі.
Фото зі звіту / ЮНІСЕФЧасто родинам потрібна правова допомога, аби довести, що отримані поранення й інвалідність є наслідком збройного конфлікту. Водночас закони та політика розглядаються по-різному в органах місцевого самоврядування.
У дослідженні підсумовують, що наразі в Україні не існує жодної створеної або працюючої інформаційної системи щодо жертв мін, зокрема дітей. Крім того, не вистачає кваліфікованих фахівців та обладнання для надання допомоги постраждалим від вибухових пристроїв, особливо дітям. Це призводить до потенційних помилок і наслідків для здоров’я дітей:
В одному випадку дитина, яка постраждала від міни, отримала допомогу в районній лікарні Луганської області. Внаслідок неадекватного лікування травм вона мало не втратила нижні кінцівки. Як повідомила мати, вона за свій кошт відвезла дитину до Луганської лікарні, розташованої на непідконтрольній уряду території.
На основі зібраних даних автори звіту розробили низку ґрунтовних рекомендацій, зокрема у сферах медичної допомоги, фізичної реабілітації, психосоціальної підтримки, законів та державної політики, які мають допомогти потерпілим у їхніх потребах.
Радять, наприклад, підвищити рівень спеціальних знань лікарів і хірургів, створити скоординовану систему реєстрації, комплексної оцінки потреб і подальшого догляду за постраждалими, які потребують фізичної реабілітації, систему психологічної підтримки, зокрема у школах, спростити процедуру отримання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та інше.
