Якою має бути справедливість та пошана для закатованої Вікторії Рощиної

Два роки тому в СІЗО російського міста Кізел була вбита українська журналістка Вікторія Рощина. Про те, що її регулярно били й піддавали жорстоким тортурам, багато писали. Проте відкриваються нові страшні деталі, які доводять: окупанти не просто замордували журналістку, а й свідомо намагалися знищити докази свого воєнного злочину.

Росія повернула тіло Вікторії Рощиної в Україну, оформивши його в документах як “невстановлену особу чоловічої статі”. Російські кати намагалися максимально приховати причину її смерті: у Вікторії не було головного мозку, були відсутні очні яблука та гортань.

Офіс генерального прокурора порівняв зразки ДНК батьків журналістки й підтвердив особу загиблої з вірогідністю понад 99%. Правоохоронці також провели первинні та додаткові молекулярно-генетичні й судово-медичні експертизи й отримали такі ключові докази умисного вбивства.

Сліди фізичного насильства: на тілі виявили численні садна, крововиливи на різних частинах тіла та зламано два ребра. Окрім цього, за життя у Вікторії була зламана потилична кістка.

Ознаки катувань струмом: слідчі зафіксували на шкірі характерні ушкодження, які, за висновками експертів, свідчать про ймовірне застосування електроструму безпосередньо перед смертю.

Правоохоронці наголошують, що зібрані матеріали підтверджують саме умисне вбивство, а не природну смерть у полоні, як це намагалася зобразити російська сторона.

На сьогодні слідству та журналістам уже відомі імена двох російських посадовців, безпосередньо причетних до катувань та смерті українки. Це В’ячеслав Перевозкін — начальник СІЗО-3 міста Кізел в Пермському краї та Олександр Штода — колишній начальник СІЗО-2 міста Таганрог, де Вікторію Рощину піддавали жорстоким тортурам до етапування в Пермський край.

Ці дві особи безпосередньо створювали систему катувань у своїх установах та віддавали накази підлеглим щодо знущань із Вікторії та інших українських увʼязнених.

Журналісти-розслідувачі, зокрема з видання “Слідство.Інфо”, детально розібрали повну структуру персоналу цих тюрем, включаючи оперативні відділи та режимні частини. Завдяки витокам із закритих російських баз даних цих людей уже ідентифіковано. Їхні списки передано українським спецслужбам для верифікації. Невдовзі стануть відомі прізвища начальників оперчастин, які були “в темі”, та інспекторів-виконавців. Загалом на лаві підсудних має опинитися ще мінімум 8–10 осіб.

На мою особисту думку, у покаранні цих воєнних злочинців Україна має взяти за приклад досвід ізраїльської розвідки “Моссад”. Свого часу навіть через 20 років після закінчення Другої світової війни, вони знайшли та ліквідували нациста й колаборанта Гербертса Цукурса, причетного до знищення євреїв у Латвії. Скільки б часу не минуло, правосуддя наздогнало його.

Чуєте ви, В’ячеславе Перевозкін, Олександре Штода та інші російські кати-тюремники? Ви повинні знати: вас будуть шукати все ваше нікчемне життя. У вас не буде ні майбутнього, ні спокійної старості з пенсіями та пільгами.

І ми не забудемо про співробітників ФСБ, адже ці тюремні істоти лише виконували накази вищого керівництва Луб’янки.

Полювання вже розпочато. Правозахисники та Офіс генерального прокурора України передали матеріали щодо вбивства Вікторії Рощиної до Міжнародного кримінального суду у Гаазі.

Водночас сьогодні триває друга частина великої боротьби — про відстоювання памʼяті Вікторії Рощиної як відважної журналістки, яка самостійно поїхала на окуповані території, щоби світ бачив правду.

Попри те, що вона пройшла через затримання в окупованому Бердянську у 2022 році та реальну загрозу життю, Вікторія не зупинила свою професійну діяльність. Тоді, після десяти днів незаконного утримання, її вдалося визволити. Проте страх не паралізував її: у серпні 2023 року вона знову вирушила в окупацію, щоб підготувати матеріали про життя цивільних та російські катівні. Там її викрали вдруге. Цей полон, на жаль, став для неї смертельною пасткою…

Останні роки триває масштабна спільна ініціатива родини журналістки, медіаспільноти та народних депутатів — боротьба за визнання її Героєм України.

Шлях до цього нагородження розпочався ще у 2025 році з депутатського запиту до президента України, який ініціювали 26 парламентарів, зокрема голова Комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин та голова профільної ТСК Євгенія Кравчук. Тоді Верховна Рада підтримала це рішення 246 голосами.

У липні 2026 року до адвокації долучилися колеги Вікторії. Провідні українські журналісти, керівники медіаорганізацій та головні редактори видань, з якими вона співпрацювала, створили окреме відкрите звернення. Загалом під документом було зібрано близько 800 підписів.

Серед тих, хто вимагає справедливості для Вікторії, — авторитетні та шановані в суспільстві люди:

• Володимир Жемчугов — Герой України;
• Севгіль Мусаєва — головна редакторка видання “Українська правда”;
• Володимир Єрмоленко — президент Українського ПЕН;
• Сергій Томіленко — голова Національної спілки журналістів України;
• Тетяна Печончик — голова правління Центру прав людини ZMINA;
• Наталія Седлецька — головна редакторка програми розслідувань “Схеми” (“Радіо Свобода”);
• Максим Буткевич — правозахисник, журналіст та колишній військовополонений;
• Ольга Афанасьєва — мати загиблого Героя України Геннадія Афанасьєва;
• Андрій Цаплієнко — воєнний кореспондент та журналіст;
• Лауреатка Нобелівської премії миру — Олександра Матвійчук.

Ми всі мали велику надію, що президент почує цей потужний голос суспільства і до Дня Незалежності держава визнає Вікторію Героєм України. Цього поки не сталося, але боротьба не зупиняється.

Історія знає прецеденти, коли родинам загиблих цивільних героїв доводилося роками чекати на офіційне визнання. Серед них Степан Чубенко — 16-річний український активіст, якого проросійські бойовики жорстоко закатували в Донецьку у 2014 році. Звання Героя України йому було присвоєно лише 20 лютого 2021 року. Його родина чекала на це рішення довгих 7 років.

А також Володимир Вакуленко — відомий письменник, розстріляний окупантами на Харківщині у 2022 році. Спочатку у 2023 році він отримав орден “За заслуги” III ступеня (посмертно), згодом, 22 січня 2024 року — орден Свободи. І лише 1 жовтня 2025 року президент підписав указ про надання йому найвищого звання Героя України.

Для родини Вікторії Рощиної це очікування є надважким випробуванням, через яке її батько, Володимир Михайлович підірвав своє здоровʼя. Смерть доньки в російській неволі стала для нього трагедією, від якої чоловік досі не може оговтатися.

І ми щиро сподіваємося, що батько Вікторії та вся Україна таки дочекаються офіційного указу про надання журналістці звання Героя України. Бо в серцях людей і в історії цієї війни вона ним уже давно є.