Бути з тимчасово окупованої території – це…

Є речі, до яких нас ніколи не готували в школі. Нас учили географії, історії, математики, але ніхто не пояснював, як це – в один день стати людиною, яка не має можливості поїхати додому. Бути з ТОТ – це коли твоє дорослішання відбувається екстерном, під гуркіт вибухів, у повній невідомості та із зібраним поспіхом рюкзаком, у який чомусь забули покласти найважливіше.

Це колонка-розповідь про те, як прожити втрату дому, як перестати боятися власних спогадів і як навчитися любити своє місто заново – навіть коли воно тимчасово недосяжне. То як це – бути людиною, яка виїхала з окупації? 

Це втратити дуже багато важливих для себе речей, місць та спогадів

Ми з мамою, моїм партнером і двома котами виїжджали з окупації лише на два-три тижні. Взяли найнеобхідніше, зачинили двері квартири й були впевнені, що скоро повернемося.

Ми навіть не могли уявити, що більше ніколи не побачимо більшість своїх речей. Не могли повірити, що в нашому домі житимуть російські військові, які впевнено ходитимуть кімнатами, де ще вчора було наше життя.

Коли виїжджаєш на кілька тижнів, не прощаєшся з домом. Не думаєш, що востаннє бачиш свою чашку, книжки на полицях чи улюблену ковдру. Не думаєш про те, що твоя кішка Ася більше ніколи не полежить на своєму маленькому диванчику, не поточить кігті об нову іграшку – і, звісно, об приліжковий килимок – і не прийде серед ночі до свого блюдця на кухні.

Аськи вже немає. Вона померла торік у Запоріжжі. Разом з нею назавжди зникла й та частина нашого дому, яка існувала лише завдяки її звичкам.

Усе інше “сумування” не можна порівняти з тим болем від втрати нашої кішки, але все ж воно існує. Мама, наприклад, і досі згадує корейську косметику, яку купила буквально напередодні повномасштабного вторгнення. Вона так і залишилася нерозпакованою. А ще сумує за теплим халатом, який ми подарували їй на Новий, 2022 рік. 

Мій хлопець найчастіше згадує зовсім інше. Як можна було пізно ввечері спонтанно вийти до АТБ по щось смачненьке, годинами гуляти містом без комендантської години, а дорогою зайти по каву чи улюблений салат у Coffee-time. Тепер на місці українського АТБ працює російська мережа “Мера”. Coffee-time теж залишився, але вже в іншій реальності – тепер він обслуговує тих, хто прийшов у наше місто зі зброєю.

А я сумую за місцями.

За парком, який ніколи не був ідеальним, але завжди був зеленим і затишним. За центральною площею, яка оживала на свята: спочатку лунали українські народні пісні, потім – гучна попмузика, люди гуляли, діти бігали з повітряними кульками, а місто здавалося таким безтурботним. За своєю школою, за вчителями, а також за будівлею, над якою тепер висить огидний російський триколор.

Кажуть, дім – це не стіни. Можливо. Але дім – це ще й місця, до яких ти звик настільки, що перестаєш їх помічати. Поки одного дня не усвідомлюєш: їх у тебе теж забрали.

Це пам’ятати останню зустріч з рідними

Наше місто окупували за кілька днів. Ми опинилися в інформаційному вакуумі – без зв’язку, світла, води. Здавалося, ніби весь світ просто вимкнули.

Ми не знали, що з бабусею та дідом. Їхній будинок стояв неподалік автозаправки, у яку влучила авіабомба. Вибухова хвиля пошкодила сусідні будинки. Пізніше ми дізналися, що в момент вибуху бабуся саме наливала діду борщ. Вона встигла застрибнути в підвал буквально за мить до того, як у будинку вилетіли вікна та злетів дах.

Зв’язок з ними тримався лише завдяки моєму дядькові. Він приїздив до нас велосипедом і привозив передачі від бабусі. Банки лечо, абрикосового компоту, сливового варення. Дідько, ну чому я не взяла із собою бодай одну баночку? Варення давно вже закінчилося б, але я зберігала б банку вдома як нагадування про життя, яке ми втратили.

За весь час окупації ми бачилися з бабусею й дідом, здається, лише один раз.

У мами був свій продуктовий магазин. Перед виїздом вона намагалася швидко розпродати товар, бо боялася, що окупанти просто заберуть приміщення. Ми ходили з нею – не хотіли, щоб вона залишалася сама.

Саме туди одного дня прийшли бабуся з дідусем. У теплих шапках, такі змучені, із зовсім іншим поглядом. Ви колись бачили, щоб такі дорослі люди стали за декілька тижнів ще дорослішими? Я – так. 

Бабуся довго мене цілувала. А дід – здається, вперше за все моє доросле життя, не на день народження і без жодної особливої нагоди – просто міцно мене обійняв.

Тоді ніхто з нас не знав, що це востаннє.

Можливість виїхати з окупації з’явилася зовсім несподівано. Ми збиралися поспіхом і вже не встигли попрощатися. Я думала, що ще буде час. Що обов’язково приїду, обійму їх і ми поділимося одне з одним тим, як пережили цей страшний період.

Тепер я знаю, що цього вже ніколи не станеться.

На початку цього літа дід помер.

Приблизно десять років тому він переміг рак дванадцятипалої кишки. Після операції регулярно проходив обстеження, але з початком окупації це стало неможливим. Лікарів, до яких він міг звернутися, просто не залишилося. За ці роки він двічі потрапляв під обстріли й отримував поранення. Ми трохи жартували, що він ніби герой фільму “Пункт призначення”, а він лише відповідав, що втретє йому вже точно не пощастить.

Після Нового року він почав швидко слабшати. Зник апетит, погіршувалося самопочуття. А в ніч на 2 липня його не стало.

Офіційною причиною смерті російські лікарі назвали тромб, що відірвався. Ми могли наполягати на розтині, шукати точніші відповіді. Але жодна відповідь уже не повернула б нам його.

Я досі не можу звикнути до думки, що діда більше немає.

За час окупації це вже третій мій родич, якого ми втратили. До цього померли ще дві мої двоюрідні бабусі.

Але смерть діда стала для мене найвідчутнішою. Бо тепер останній раз, коли він мене обіймав, уже ніколи не зміниться. Це назавжди буде наша остання зустріч.

І, мабуть, саме це окупація забирає найжорстокіше: вона не дозволяє попрощатися. Вона просто одного дня перетворює звичайну зустріч на останню, а ти дізнаєшся про це лише через роки.

P.S. Дід, якщо в тому місці, де ти зараз є, ти раптом мене чуєш, то знай: я на тебе ображаюся. Ну як ти міг піти, не дочекавшись нас? А хто тепер буде катати нас на машині по селах, під – прости господи – твій отой шансон?

Це придумувати, звідки ти цього разу

Після того як я виїхала з окупації, мені стало важко відповідати на, здавалося б, найпростіше запитання: “Звідки ти?” До повномасштабної війни це була звичайна частина знайомства. Я відповідала: “З Токмака”, і ми рухалися далі. Після 2022 року все змінилося. Варто було назвати своє місто, як знайомство перетворювалося на інтерв’ю про окупацію.

Спочатку мені навіть подобалося, що люди цікавляться. Здавалося, вони хочуть зрозуміти, що насправді відбувається на окупованих територіях. Мене питали, чи справді росіяни викрадають людей, чи дійсно існують ті самі “підвали”, куди забирають проукраїнських активістів чи журналістів, як можна виїхати з ТОТ, чи не перебільшують журналісти про ситуацію там. Я відповідала на кожне запитання, але дуже швидко помітила, що розмови майже завжди йдуть за одним і тим самим сценарієм.

Найдивнішою і навіть трохи образливою для мене стала розмова в приймальній комісії університету. Я вступала до магістратури й мала відновити диплом бакалавра, який залишився вдома. Працівниця комісії уважно вислухала мене, а потім абсолютно серйозно запитала: “А може, ви просто поїдете й заберете його? Люди ж якось їздять туди й повертаються назад. Бо відновлювати диплом насправді довго”. Вона так безпосередньо це запитала, наче це був якийсь смолток за кавою. Для неї окупація все ще видавалася місцем, куди можна з’їздити в справах. А для мене це було місце, куди я боялася потрапити хоча б ще на один день.

Після цього я почала представлятись інакше. Стала казати, що я із Запоріжжя. Це було легше, бо лунало вже менше запитань, менше співчуття, і було менш необхідно щоразу переповідати дуже болючий період свого життя. Але тепер не працює вже й це. Після щоденних масованих атак на Запоріжжя люди починають ставити майже ті самі запитання: “Як ви там живете?”, “Тобі не страшно?”, “А якщо місто захоплять?”. І я все частіше ловлю себе на думці, що, мабуть, наступного разу варто сказати, що я з Києва. Або зі Львова. Або взагалі з Ужгорода. І це в жодному разі не тому, що я соромлюся Токмака чи Запоріжжя. Просто іноді дуже хочеться, щоб після відповіді на запитання “Звідки ти?” люди починали знайомитися зі мною, а не з моєю травмою.

Це намагатися щодня викорінити із себе досвід русифікації, з яким жила 22 роки

“Скажи-ка, дядя, ведь не даром Москва, спаленная пожаром, Французу отдана?” – кажу я хлопцю посеред ночі, прочитавши новини про обстріли нафтопереробних заводів у Росії. “Нє даром”, – відповідає мені він.

Чому я не можу запамʼятати, як множити двоцифрові числа, але досі памʼятаю “Бородіно” напам’ять? Чому в школі так важко було вивчити вірші Шевченка, зате казки Пушкіна й досі легко виринають у пам’яті?

Нещодавно під час електроепіляції, яка тривала майже три години, ми з майстринею несподівано заговорили про серіали й музику, які любили до 2022 року. Про те, як 24 лютого видаляли російських виконавців із плейлистів. Як різко, в одну мить, перестали споживати російський контент. Ми познайомилися лише цього року, ми виросли в різних регіонах. Але виявилося, що спогади в нас майже однакові.

Бо проблема почалася задовго до повномасштабного вторгнення.

Вона почалася тоді, коли в моєму місті було дивно – чи навіть соромно – колядувати та щедрувати, а Різдво сприймали лише як ще один привід зібратися за столом.

Коли після школи я вмикала канал, де вдень показували “Друзів”, а ввечері – “Ранеток” і “Щасливі разом”.

Коли Новий рік святкували спочатку за московським часом, дивилися привітання Путіна, а вже за годину – за українським. І маленька я часто не могла дочекатися опівночі за Києвом, тому засинала під промову президента країни, яка через роки прийде вбивати нас.

Коли влітку на шашликах дорослі співали пісні “Миража”, “Комбинации”, “Кредо” та десятків інших російських гуртів.

Коли на всіх шкільних святах звучали російські пісні. Коли навіть на випускному нам не дозволили самим обрати фінальну композицію – увімкнули якусь російську пісню, яка десятиліттями звучала на випускних у наших сусідів.

І я майже впевнена, що для багатьох людей мого віку, особливо зі сходу й півдня країни, перше кохання, вступ до університету, дорослішання чи перші вечірки досі десь у пам’яті звучать російськими піснями.

Мені шкода. Мені справді соромно за це. Але водночас я розумію: це не мій особистий вибір. Це мій бекграунд. Це середовище, у якому я росла. І, здається, це історія декількох поколінь.

І мені боляче, коли сам факт такого минулого для когось стає підставою ненавидіти. Бо цей досвід – аж ніяк не привілей і не предмет гордості. Це ще один наслідок російської окупації нашого культурного простору, який почався задовго навіть до 2014 року і який багатьом з нас тепер доведеться долати все життя.

Це примиритися з тим, що твоє місто більше ніколи не буде таким, як раніше

Найбільше я боюся не руїн. Руїни можна розібрати, будинки – відбудувати, дороги – заново заасфальтувати. Найстрашніше – це те, що не можна побачити на фотографіях і не можна відновити жодними ремонтами.

Я знаю, що колись знову зайду до свого дому. Але він уже не пахнутиме так, як пахнув того дня, коли ми залишили його. У цих стінах роками жили чужі люди. У підвалі будинку навпроти росіяни облаштували військовий госпіталь. У нашій квартирі мешкали десятки окупантів зі своїми жінками. Я не знаю, чи зможу коли-небудь дивитися на знайомі кімнати й не думати про це. Не знаю, чи зможу відкрити двері й відчути, що це справді мій дім, а не місце, через яке пройшла війна.

Не менш страшно усвідомлювати, що після деокупації доведеться заново вчитися довіряти людям. Кожне знайоме обличчя мимоволі викликатиме запитання, на які, можливо, ніколи не буде відповіді. Чому вони залишилися? Бо не мали змоги виїхати чи тому, що свідомо зробили такий вибір? Вони мовчали, бо боялися, чи щиро чекали на прихід росіян? Вони допомагали виживати сусідам чи допомагали окупантам? Вони рятували наших військових і ветеранів або, навпаки, видавали їх? І, мабуть, найболючіше в цьому те, що не кожну історію вдасться дізнатися, а з цією невизначеністю доведеться жити.

Я думаю і про двір бабусі, який у спогадах назавжди залишився таким, яким я бачила його востаннє. У моїй пам’яті досі стоїть машина діда, що роками не змінювала свого місця. На мотузці сушаться його випрані футболки та бриджі, а подвір’ям бігають мої двоюрідні брати, які тоді ще були дітьми. Насправді ж цієї картини вже не існує. Діда більше немає. Брати вже виросли. І, навіть якщо будинок залишився цілим, час однаково зробив свою справу. Окупація не поставила життя на паузу – вона безповоротно змінила його.

Мабуть, саме це і є найважчим – прийняти, що додому не можна повернутися в тому самому значенні, у якому ми зазвичай говоримо про повернення. Можна повернутися за адресою. Можна відчинити ті самі двері. Але неможливо повернутися в той час, коли це місто було іншим, коли всі, кого ти любив, були поруч, а слово “окупація” ще не розділило життя на “до” і “після”.

Але я вірю, що одного дня це місто стане нашим знову. Не таким, як колись, а новим. Ми вже ніколи не будемо любити його безтурботно, як любили в дитинстві. Ми любитимемо його свідомо – знаючи ціну кожної вулиці, кожного будинку, кожного дерева. Ми будемо дбайливо відбудовувати його, бо розумітимемо, що відновлюємо не лише цеглу й асфальт, а й простір, який у нас намагалися відібрати. І, мабуть, саме тому берегтимемо його значно сильніше, ніж будь-коли раніше.