Екологія – це економія, а сміття – це ресурс

В природі не існує бур’яну. Це виключно мовне явище. Для урбанізованої людини більшість трав, не позначених маркером, будуть незрозумілі, а значить непотрібні. Для досвідченої травниці кожна рослина має призначення та означення, завдяки чому і не входить до узагальнення “бур’ян”. За цією аналогією я сприймаю таке збірне поняття як “сміття”. Для кожної людини воно буде своє. Хоча є певна синонімічність між відходами та сміттям, у своїй роботі із популяризації роздільного збору твердих побутових відходів я починаю з пояснення саме мовних азів.

1 листопада відзначається Всесвітній день екології. Це день, що нагадує про важливість піклування про довкілля. Це нагода замислитись над власними діями та їхнім впливом на довкілля. День, що спонукає до пошуку відповідей на питання “Як ми можемо допомогти зберегти наш спільний дім для майбутніх поколінь?”. 

Відходи – це все, що ми використали після основного або чергового призначення. Але подальша їхня доля – бути сміттям чи ресурсом – залежатиме від нашого досвіду, який визначає інфраструктура та певний рівень суспільного розвитку. 

Чим гірша система поводження з відходами, бідніша фантазія та уміння до ручної роботи, тим ширша категорія “сміття”. В умовах міста, наприклад, органіка часто найпоширеніша позиція у сміттєвому бачку. Тоді як у сільській місцевості харчові продукти, які вже не годяться до столу, йдуть на корм худобі або на компостні ями для майбутнього покращення ґрунту. Там скоріше глянцеві журнали, які погано вбирають вологу і не горять, будуть непотребом. 

Окрім місцевості, важить і рівень розвитку виробництва. Як дитина 90-х я ще пам’ятаю, якою диковиною були пластикові пакети чи пляшки, коли їх мили, прали, щоб якнайдовше отримувати не тільки користь, а й увагу через якийсь яскравий принт. Тепер це розхідники, де символічне значення мають хіба що політичні маркування на розданих “продуктових наборах”. 

Для мене пропозиція взяти пакет – бо він безкоштовний – аналогічна до пропозиції взяти сміття. І даром не треба.

Таку рамку сприймання упаковки сформувала теж технологія, яка увійшла в моє життя тільки у 2008 році. Інтернет. Тоді в соцмережах стали траплятися дивовижі будинків чи прикрас з пляшок. Не одразу було впізнати, що то колишній “мотлох”. Це так вразило, що я почала збирати приклади апсайклінгу (це коли якість предмета покращується шляхом перероблення). Розрахунок був доволі прагматичний – щоб не самій збирати приклади диво-творення, а мати спільноту, яка наповнюватиме сама подібним контентом. Сторінка набрала декілька тисяч підписниць і підписників. Вслід за ними посипалися питання, що я сама роблю з опублікованого. Хисту до подібної творчості у мене не було. Тож відповідь про мій власний внесок я пішла шукати далі. Власне тих, кому я можу віддавати непотрібні мені предмети для продовження їхнього життя. Так ділилася інформацією, де є пункти приймання вторинної сировини в місті, чи хто що збирає для повторного використання. Ця інформація звужувала для мене перелік того, що є “сміттям”, формувала бачення більшості предметів як ресурсу. А коли ти бачиш в чомусь ресурс, корисну функцію, буквально рука не підіймається його кинути в смітник. 

Ще одну аналогію про вжиту упаковку, яку я наводжу, – це монети. Адже 10, 20, 50 копійок – раніше або одна, дві чи навіть десять гривень – тепер: це наче небагато, але нікому при здоровому глузді не спаде на думку їх викинути в смітник, навіть якщо немає потреби в дріб’язку. Їх десь лишають на касі чи віддають жебракам.

Так і пляшка чи стос макулатури. З економічного погляду, це мізерні кошти, але з етичної – дурість ними розкидатися. Це стійке переконання не тільки дозволило мені зробити кар’єру піарниці на заготівельно-переробному підприємстві, але й організувати життя. Часто я з якогось відрядження везу додому використані пляшки, бо не знаю, де в новому місці їх здати на користь. Зі сторони це може виглядати як надмірність, але коли сформований погляд, що екологія – це економія, коли сталий розвиток – це цінність, то не шукаєш причин чогось не робити, а відчуваєш власну відповідальність, пасіонарність – що від кожної, а значить і від тебе, залежить, чи буде більше сміття, чи крапель чистої води.

З іншого боку, не хочеться, щоб сортування сміття, чи правильніше сказати – роздільний збір відходів, ставали індульгенцією для надмірного споживання.

Еволюцією світогляду тих, хто звертає уваги на обсяги сміття, які вони самі продукують, має ставати розуміння його зв’язку з покупками. Куди корисніше не купувати кожного разу одноразову пляшку води, а завести багаторазову. Не кажучи про те, щоб обминати ті категорії матеріалів тари чи упаковки, які взагалі не приймають на переробку. Тут вже включається голосування гривнею, щоб не підтримувати тих виробників, які не переймаються сталістю своєї упаковки. Хоча нарешті у законодавче поле Україна ввела поняття РВВ (розширеної відповідальності виробників), тобто планування відповідальності від моменту створення товару до його утилізації. Це був важкий політичний антилобістський проєкт, який досі потребує чітких механізмів впровадження й контролю.

Тема побутових відходів не має замінити в інформаційній та політичній повістці тему промислових. 

Колись ще Вернадський зауважив зв’язок, що на кожний кілограм готової продукції ми маємо 25 кілограмів відходів виробництва: 20 кг на етапі видобутку природних ресурсів та 5 в момент їхньої обробки. Не треба також ідеалізувати галузь вторинної переробки, яка як і будь-яке виробництво, потребує електроенергії та води. Воно незрівнянно менш енергозатратне, ніж первинне виготовлення, але все ж не є кристально чистим. А також у випадку кожній компанії, яка називає себе екологічною (eco-friendly), треба дивитись, чи не це все грінвошингом – формою маркетингу, який передбачає створення екосвідомого іміджу, а натомість лише збільшує наше споживання і відповідно кількість відходів.

Є так звана наука “трешологія” від американського слова trash – сміття. Так от насправді це соціальна наука, яка вийшла з криміналістики. Колись дослідження сміттєвих баків з місця злочину давало підказки, вказувало на злочинця. Але досі наше сміття – це про нас. Кожен сміттєвий пакет розповідає історію людини, родини. Їхні смаки, рівень достатку, звички. 

Не хотілося б, щоб в майбутньому археологія розказала про наше “прогресивне” сторіччя як про еру несвідомого споживання та байдужості до природи, якщо звісно, наші темпи розвитку, взагалі залишать опцію майбутніх поколінь. У тому, що планета вистоїть, я певна, а от у тому, що homosapiens настільки розумні, щоб адаптуватися до наслідків своєї діяльності, у мене менше оптимізму. Тож, коли ми запроваджуємо певні дати про захист Землі, треба розуміти, що захищати її треба лише від нас.