Нечуючі. Як міфи, стереотипи та інші бар’єри впливають на їхнє повсякденне життя
Міжнародний день нечуючих людей відзначають щороку в останню неділю вересня. Цього року він припадає на 28 вересня. Його започаткувала Всесвітня федерація глухих, щоб привернути увагу суспільства до прав і потреб нечуючих людей.
Цей день нагадує, що для мільйонів людей у світі доступ до освіти, медицини чи культури все ще залишається обмеженим. Йдеться не лише про фізичні бар’єри, а й про брак перекладачів жестової мови, недостатню інформаційну доступність та упередження в суспільстві.
Відзначення цього дня – це можливість говорити про рівність, руйнувати стереотипи та підкреслювати, що нечуючі люди є повноправними членами суспільства.
ZMINA поспілкувалася з експертками – нечуючою активісткою Іванною Михайленко, очільницею громадської організації “Відчуй” Людмилою Пишною та перекладачкою жестової мови Ольгою Буназів, обговоривши доступність у повсякденному житті, поширені стереотипи про нечуючих людей і важливість поширення та розвитку української жестової мови як інструменту комунікації та включення в суспільне життя.
Фото: CanvaНевидимі бар’єри: як міфи впливають на повсякденне життя нечуючих
Світ часто сприймає нечуючих людей крізь призму міфів і упереджень. Багато хто вважає, що вони обмежені у своїх можливостях, хоча насправді це просто стереотипи, які не відповідають дійсності. Такі помилкові уявлення впливають на навчання, роботу та повсякденне життя, створюючи додаткові бар’єри, яких могло б не бути.
Приміром, однією з найпоширеніших помилок є думка, що всі нечуючі однаково добре читають по губах, тому не потребують спеціального перекладу. Насправді це майже неможливо: читання по губах дає лише часткову інформацію і залежить від багатьох факторів, таких як освітлення, вимова або швидкість мови співрозмовника.
Ще один міф – що нечуючі не можуть працювати у “звичайних” професіях або бути соціально активними людьми. Це упередження обмежує можливості громади та часто змушує нечуючих доводити свою компетентність більше, ніж інших. Такі стереотипи впливають не лише на кар’єру, а й на повсякденне спілкування та участь у житті громади.
Про хибні уявлення щодо нечуючих людей розповіла Іванна Михайленко – носійка і викладачка української жестової мови, активістка, засновниця та голова громадської організації “Світ тиші”.
“Більшість моїх фоловерів думають, що я слабочуюча, бо слабочуючі можуть писати, спілкуватися, читати книги, а глухі – нібито ні. Але я абсолютно глуха. А ще, люди думають, що я не можу говорити голосом, бо не чую, але це не так. Я можу говорити голосом, просто мій голос дещо відрізняється від звичайного, бо я себе не чую. І так я спілкуюся тільки з близькими“, – поділилася Іва.
Іванна Михайленко. Фото надані експерткоюНайпоширеніший міф, з яким стикається активістка, – що нечуючі люди не здатні керувати авто, танцювати, писати, читати чи працювати. “Але це зовсім не так”, – резюмувала Михайленко.
Міфи також можуть бути шкідливими, бо формують бар’єри, яких насправді не існує. Люди перестають пропонувати нечуючим роботу, ігнорують їхні потреби у доступності чи культурі, а замість цього ставлять їх у межі “особливих” або “обмежених” людей. Це створює відчуття ізоляції і знижує можливості для розвитку.
Щоб руйнувати ці упередження, важливо давати голос самим нечуючим людям. Їхні історії, досвід і досягнення розвіюють міфи набагато ефективніше за будь-які теоретичні пояснення. Коли суспільство бачить, що нечуючі навчаються, працюють, подорожують і ведуть активне соціальне життя, стереотипи поступово втрачають силу і перестають заважати.
Також існує стереотип, що жестова мова – універсальна і однакова у всьому світі. Перекладачка жестової мови Ольга Буназів наголосила: насправді це зовсім не відповідає дійсності. У кожній країні є своя жестова мова, яка відрізняється від інших так само, як між собою різняться усні українська, англійська чи французька мови.
За словами Ольги, така плутанина виникла через радянське минуле.
“Колись у СРСР була одна жестова мова на весь союз. Після його розпаду ці жести залишилися в Україні, Росії та Білорусі, тоді як у Європі почали розвивати власні системи”, – зазначила вона.
Фото з інстаграму Ольги БуназівСаме тому українська жестова мова досі має багато спільного з російською, хоча нині триває процес дерусифікації.
“Є жести, які дуже схожі, але поступово їх замінюють іншими. Молодь дедалі більше користується дерусифікованими варіантами”, – пояснила перекладачка.
Водночас старшому поколінню, за її словами, складніше звикати до нових жестів, адже люди, які все життя спілкувалися жестами, привʼязаними до російських слів, не можуть так легко перелаштуватися. Утім, вона ставиться до цього з розумінням.
Окремо експертка нагадала, що, окрім національних жестових мов, існує і міжнародна. Нею можна порозумітися з людьми з різних країн, але її також треба вчити окремо.
Випробування повсякденності
Нечуючі люди часто стикаються з викликами, які для більшості здаються непомітними. Просте відвідування лікаря або запис до школи може перетворитися на справжнє випробування, адже доступ до інформації часто обмежений.
Очільниця громадської організації “Відчуй” Людмила Пишна зазначила, що головною перепоною для людей, які спілкуються виключно жестовою мовою, залишається мовний бар’єр. Так, в українських школах жестову мову не викладають навіть факультативно, і такі знання не є обов’язковими для працівників екстрених служб. Деякі відомства самостійно навчають персонал жестовій мові, але це поодинокі ініціативи, і державної політики в цьому напрямку досі немає.
Людмила Пишна“У закладах вищої освіти держава також не забезпечує переклад жестовою мовою, тож студенти змушені самостійно оплачувати перекладачів. Це серйозна перешкода для реалізації прав і суттєво обмежує вибір майбутньої професії для молодих людей з порушенням слуху”, – зауважила вона.
Іванна Михайленко підтвердила, що найбільше бар’єрів вона відчула саме під час навчання: якщо у спецшколі, де викладачі володіли жестовою мовою, проблем не було, то в університеті ситуація виявилася значно складнішою – викладачі не були готові працювати з нечуючими студентами.
На роботі вона здебільшого спілкується письмово або за допомогою систем розшифровки аудіо. Водночас, за словами активістки, багатьом роботодавцям достатньо лише факту, що людина не чує, аби відмовити у працевлаштуванні.
“Одного разу мене запросили на співбесіду, де була перекладачка жестової мови, яка, на жаль, не змогла чітко перекласти те, що я мала на увазі. Це, врешті решт, знизило мої шанси працевлаштуватися”, – пригадала Михайленко.
У повсякденному житті – транспорті, магазинах чи закладах харчування – Іванна зазвичай спілкується письмово. Та іноді стикається з упередженням: буває, що після того, як вона повідомляє, що не чує, їй починають говорити щось ще голосніше.
Іванна Михайленко. Фото надані експерткоюДосвід Іванни – не поодинокий. Подібні виклики щодня відчувають тисячі нечуючих людей в Україні: у школі, в університеті, на роботі чи навіть під час побутових справ. І якщо для когось ці труднощі здаються непомітними, то для спільноти нечуючих вони стають бар’єром, що ускладнює саме право на рівне життя. Найгостріше це проявляється у сфері медицини, де відсутність перекладачів чи доступних сервісів може перетворити базові послуги на справжнє випробування.
Сьогодні в лікарнях існує багато інформації, яку нечуючі люди не завжди можуть отримати без сторонньої допомоги. Часто пацієнти змушені спілкуватися через родичів, що не завжди зручно чи безпечно, особливо коли йдеться про конфіденційну інформацію чи серйозні діагнози. Деякі медзаклади почали експериментувати з відеоперекладачами або мобільними додатками, але таких проєктів поки що небагато.
Проте ситуація поступово змінюється. З 1 квітня 2022 року в Україні набули чинності нові вимоги до медичних закладів, які бажають укласти договір з Національною службою здоров’я України (НСЗУ). Згідно з цими вимогами, лікарні повинні забезпечити можливість перекладу на українську жестову мову для пацієнтів з порушеннями слуху.
Одним із прикладів реалізації цих вимог є сервіс “Сервіс УТОГ” – переклад жестовою мовою через відеозв’язок. Він працює цілодобово та доступний по всій Україні, дозволяючи пацієнтам з повною чи частковою втратою слуху оперативно та безпосередньо спілкуватися з медичними працівниками.
Ще одним прикладом є медичний заклад у Львові, де відкрили унікальний кабінет з перекладачем жестової мови. Там пацієнти з порушеннями слуху можуть отримати консультації, пройти обстеження та отримати направлення до вузьких спеціалістів, отримуючи допомогу в цьому від перекладача.
Прикметно також і те, що наразі в Україні працює проєкт із неголосового виклику бригади екстреної допомоги. Він дає можливість викликати допомогу через повідомлення чи відеовиклик на номер 112. Під час відеовиклику працюють оператори, що володіють жестовою мовою.
Ще однією проблемою залишається доступ до державних послуг. Оформити документи, отримати консультацію чи взяти участь у програмах підтримки часто неможливо без сторонньої допомоги. Онлайн-портали рідко мають відеопереклад жестовою мовою, а тексти на сайтах, навіть прості, можуть бути важкими для розуміння. Це обмежує права нечуючих і робить повсякденне життя менш незалежним.
Культура і розваги теж часто залишаються поза досяжністю. Кіно, театри та музеї майже не пропонують адаптованих версій для нечуючих. Уявіть, що ви хочете піти на виставу, але не можете зрозуміти сюжет – це не тільки розчарування, а й відчуття ізоляції. Деякі театри почали експериментувати з синхронним перекладом жестовою мовою, але це скоріше виняток, ніж правило.
Усі ці рішення поки що точкові, а потреби громади залишаються великими. Щоб життя нечуючих людей стало повноцінним, потрібна системна робота: більше перекладачів, адаптованих сервісів, технологічних рішень і відкритого ставлення суспільства. Крім того, пригадуючи критику навколо перекладу жестовою мовою фіналу нацвідбору “Євробачення-2024”, стає очевидно: важливою є і висока якість надання цих послуг. Тільки тоді доступність перестане бути розкішшю і стане нормою для всіх.
Мова як місток до рівності та інклюзії
Українська жестова мова (УЖМ) – це повноцінна мова спілкування нечуючих людей, яка має власну граматику, лексику та структуру, відмінну від усної української. Вона дозволяє передавати не лише слова, а й емоції, нюанси та абстрактні поняття. УЖМ активно використовується у навчанні, повсякденному житті та культурних подіях для нечуючих по всій Україні.
В Україні УЖМ отримала офіційне визнання у 2018 році, що стало важливим кроком для забезпечення прав нечуючих на освіту, медичні послуги та участь у громадському житті. Завдяки цьому держава поступово почала впроваджувати перекладачів жестової мови у школах, лікарнях і культурних установах.
Розвиток української жестової мови важливий не лише для комунікації. Він допомагає руйнувати стереотипи та робить видимою нечуючу спільноту у суспільстві. Коли люди бачать, що жестова мова – це повноцінний інструмент для навчання, роботи та творчості, вони більше цінують рівність і включеність.
Сучасні технології також сприяють поширенню УЖМ. Наприклад, торік команда столичних підлітків створила прототип ШІ-застосунку для навчання дітей жестової мови. Онлайн-курси, відео уроки, мобільні додатки та соціальні мережі дозволяють вивчати мову навіть тим, хто не має доступу до живого перекладача. Це створює умови для більш широкого залучення нечуючих людей у різні сфери життя.
Зрештою, підтримка та розвиток української жестової мови – це інвестиція у суспільство, де кожен та кожна мають право бути почутими. Чим більше людей розуміють та використовують УЖМ, тим ближче Україна стає до справжньої інклюзивності та рівних можливостей для всіх громадян.
Крок назустріч одне одному
Вивчати українську жестову мову можуть і ті, хто не має порушень чи втрати слуху. Навіть кілька базових жестів можуть змінити повсякденне спілкування та подарувати нові знайомства. Перекладачка Ольга Буназів зауважила, що жестова мова потрібна багатьом людям, навіть тим, про кого ми не завжди замислюємося.
“Дуже багато дітей народжуються з порушеннями слуху. Так було і в моїй родині – мій брат і сестра, а також племінники народилися з цим. Крім того, після війни є чимало військових, які втрачають слух через контузії. Загалом втратити слух можна й у будь-якому віці – через хворобу чи інші обставини, адже слуховий нерв дуже вразливий”, – пояснила вона.
Фото з інстаграму Ольги БуназівБуназів підкреслила, що люди з порушеннями слуху мають ті самі потреби та права, що й інші. Вони народжують дітей, працюють, спілкуються, відчувають, тому так важливо, щоб у них була можливість отримати всюди сервіс з перекладом.
За словами перекладачки, жестова мова – це спосіб зменшити прірву між чуючими та нечуючими людьми.
“Між нами існує ніби два різні світи, і ми важко розуміємо одне одного. Жестова мова може стати тим місточком, який поєднає нас. Це мають бути кроки назустріч із двох боків – і від чуючих, і від нечуючих людей”, – зазначила вона.
Водночас Людмила Пишна розповіла, що в Україні вже діють державні програми у сфері здоров’я слуху, і організація “Відчуй” є партнером у їхньому впровадженні. Зокрема, завдяки адвокації спільно з Міністерством охорони здоров’я запровадили скринінг слуху для новонароджених у перший рік життя, у 3 та 6 років, а також державну програму слухопротезування, яка дозволяє отримати слухові апарати за кошти держави. Наразі громадська організація працює над удосконаленням нормативної бази щодо заміни мовних процесорів кохлеарних імплантів, оскільки ця програма потребує покращення.
Крім того, організація реалізує проєкт “Кабінет на колесах”, що забезпечує обстеження слуху у віддалених громадах, та програму “Чуєш? Плюс Плюс” для військових, яка поєднує профілактику і реабілітацію після втрати слуху.
Фото: “Відчуй”“Для нас важливо говорити і про подолання стигматизації людей з порушенням слуху. Суспільство часто бачить лише бар’єри й проблеми, тоді як ці люди – професіонали, батьки, військові, друзі та партнери. Стереотипи й упередження обмежують не їх, а наше спільне майбутнє”, – додала голова організації.
Тож якщо ви хочете почати вивчати жестову мову, один із головних ресурсів для цього – це Центр української жестової мови (ЦУЖМ). Він пропонує онлайн-курси для дорослих і дітей, можна навчатися дистанційно або відвідувати групові заняття чи індивідуальні. Викладачі – досвідчені фахівці, а набір у групи постійно відкритий, тож знайти свій ритм навчання легко.
Для тих, хто любить практикуватися на ходу, існує телеграм-канал з безплатними онлайн-уроками. Його запустила громадська організація “Відчуй”. Там можна долучитися до занять у Zoom і пройти тести. Також є навчання для дітей від шести років.
Міжнародний ресурс Spreadthesign дозволяє порівнювати українську жестову мову з іншими жестовими мовами світу. Тут можна переглядати відео з жестами та їхнім значенням, що особливо цікаво для тих, хто хоче зрозуміти, як різняться мови жестів у різних країнах.
Почати вивчати жестову мову легко – важливо лише зробити перший крок. Кожен новий жест – це не просто знання, а можливість краще розуміти людей, які вас оточують, і робити світ більш дружнім та доступнішим для всіх.
