Ти хоч знаєш, кого йшов убивати?: рефлексії на стрічку “Ukraine: Roma Repression”

Комусь очевидно, що люди, які їм не подобаються, тим не менш мають право на життя. А для когось ця нескладна думка очевидною не є. Хтось жахається масового насильства, а хтось не бачить у тому нічого дикого, адже в нього щодо цього є свої аргументи і він щиро вірить у них. Я, так уже склалося, звик спілкуватися саме з цими, другими, я і сам таким був, через що днями уперся в міцну творчу стіну.

Минулого четверга я ходив на закритий показ документального фільму про ромські погроми, які торік чинилися українськими ультраправими. І всі наступні дні, намагаючись написати враження від перегляду, я важко збирав у купу думки й не міг добрати слів.

Почати з чого?.. З того, що не можна різати дітей ножами? Не можна вбивати того, хто тобі не знайомий, нічого поганого тобі не зробив, ні на що не зазіхав, узагалі про тебе не знав, а жив собі як міг?.. Здавалося б, ну хіба складно, але я згадую себе колишнього, подумки беру за плечі, дивлюся в очі, кажу, – і б’юся об стіну. Не дійде. Проте спробую.

…Національний погром – явище для Європи забуте, архаїчне. Погром – це коли натовп вривається в поселення і калічить, не розбираючись, винен ти чи ні. Тебе б’ють просто тому, що знайшли тут, серед тих, кого натовп не вважає людьми. Ґрунтовна, глибинна причина будь-якої ксенофобії лежить у природній властивості людського мозку створювати і оперувати категоріями, об’єднувати різні явища в групи, давати їм загальні назви, наділяти певними спільними якостями. Мозок економить зусилля і не розрізняє відтінків, він домальовує те, чого не знає, оперує поверховою інформацією, поки не заглибиться в деталі і не почне розрізняти нюанси, першопричини і зв’язки між ними. Якщо захоче заглибитися, звісно, якщо відчує потребу побачити ті деталі. В цьому і полягає процес навчання.

Фільм “Ukraine: Roma Repression” – коротка документальна стрічка, демонструє вищезгадану властивість з обох боків. Жахливе становище ромської громади там показано об’ємно і детально. Відчутно, наскільки британський режисер Гленн Елліс був вражений реальністю нашої благословенної Східної Європи і як щиро хотів донести жах, у якому живуть вітчизняні роми, і ставлення до них з боку суспільства. Інша сторона – ультраправі погромники – показана вельми поверхово, а деякі історичні факти, з ними пов’язані, взагалі викривлені. Хоча, зрештою, чого я вимагаю від ліберального британця: по-перше, звідки йому знати, по-друге – його невміння розрізняти відтінки не веде до смертей.

А сюжет фільму простий і жахливий, як саме наше життя, – влітку 2018 року під Львовом нападники зарізали Давида Папа, кочового рома, порізали ножами його дружину і дітей. Його смерть ніби поставила жирну, важку кому в серії погромів, які прокотилися Україною після знищення нацистським угрупованням “С14” ромського поселення в Києві. Смерть Давида ніби остудила голови, хвиля масового насильства потроху вщухла, але це, як свідчить досвід історії, – тимчасово. Проблема ж бо лишилась.

Я йшов подивитися не так сам фільм, скільки на людей, які організували його зйомку і показ. Мені були надзвичайно цікаві ромські активісти – правозахисники, розумні, освічені й реалізовані люди, які змогли здолати соціальну прірву між суспільством і своїм нещасним народом, але не полишили його і живуть його проблемами. Я раніше не зустрічав таких, як вони.

Існують етнічні кримінальні угруповання, і серед них є ромські. Вони створюють проблеми людям, серед яких живуть, і люди їх за це ненавидять. Існують нещасні волоцюги, які живуть, сортуючи сміття, збираючи метал, папір та інший послід цивілізації, жебраючи, – і серед цих знедолених є роми. А є люди – звичайні люди, пересічні люди, – які не бачать різниці між першими і другими. Для них вони всі – “цигани”, злодії і жебраки.

Так, людський мозок усе спрощує, але коли ти вже зібрався когось убивати, або коли закликаєш до вбивства, або схвалюєш убивства, або не заперечуєш убивства, або кажеш “Ну, а як з ними інакше”, – то розберись. Розберись, чорт забирай, ти ж про людські життя говориш. Бо поки єдине, в чому погромники гарантовано розібралися, – вони ніколи не переплутають палац наркобарона з наметом кочівника. Наркобарони можуть спати спокійно, погромники завжди нападають лише на тих, хто не може дати відсічі і навіть у поліцію скаржитися не піде.

Найстрашніше в невмінні розрізняти те, що за злочинцями і злидарями люди впритул не бачать усіх інших – таких же звичайних людей, як вони самі. Які вчаться, працюють, живуть поруч, долають такі ж життєві негаразди, майже ніяк себе не позначаючи, часто соромлячись свого походження, все життя несучи печатку “злодія і жебрака”, нічим її не заслуживши. Саме їх ми бачимо найчастіше, і навіть не здогадуємося про їхнє походження, бо вони мовчать, навчені життям.

Та найбільше того вечора мене вразив не фільм. Найбільше вразила бесіда із правозахисником Володею, з яким познайомився там же, на перегляді. Він представив мені свою дружину Альону (студентку-юристку, юну гарну дівчину), і вони склали мені компанію, проводивши додому. Говорили про різне – про реформи в державі, про війну, про нацистів, звісно ж, про ненависть та її природу. В самому кінці Володя, очевидно, впевнившись, що я досить адекватний, але, явно долаючи внутрішній сумнів, сказав:

 – Знаєш, це, звісно, наше внутрішньосімейне, але, думаю, тобі буде цікаво знати. Моя дружина – ромка. Тому для нас сьогоднішній захід такий важливий.

Я зніяковіло і, вочевидь, досить безтактно вгледівся у світле обличчя Альони і лише в цей момент ніби обпікся об її темні блискучі очі.

 – …Тому, коли оті “герої”, – продовжив Володя, – громили намети і кричали на відео, мовляв: “Якщо ті цигани комусь потрібні, то хай забирають їх собі додому!”, уявляєш, що ми відчували?..