Декларації прав людини 70 років: як усе починалось і що маємо сьогодні
Сьогодні, 10 грудня, Загальній декларації прав людини виповнюється 70 років. Документ був ухвалений після Другої світової війни завдяки роботі правозахисників. А сьогодні зміст і припустимі обмеження прав і свобод, які містяться в декларації, перетворилися на загальновизнані норми в конституціях більше ніж 120 країн світу.
Центр інформації про права людини розповідає, що таке декларація, хто і коли її створив, і про те, які основоположні права людини досі порушують в Україні.
ЩО ТАКЕ ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ?
Загальна декларація прав людини – це документ, де перераховані права, які від народження мають усі люди на Землі. Декларацію ухвалили 10 грудня 1948 року представники 48 країн-членів Асамблеї ООН у палаці Пале-де-Шайо, що розташований у Парижі.
Робота над документом почалася за рік до ухвалення. Тоді в містечку Лейк-Саксес під Нью-Йорком члени Комісії ООН з прав людини зібралися на своє перше засідання, де почали готувати чернетку майбутньої декларації.
“Було запропоновано 150 поправок. Кожна з них викликала дебати. Дебати зайняли час. Було б несправедливо назвати ці дебати часом, витраченим даремно. Обмін думками, навіть коли він викликає бурхливі суперечки, є здоровою і необхідною частиною будь-якої міжнародної конференції”, – згадував про роботу над документом представник Канади Ральф Мейбанк.
Декларація була розроблена Комісією з прав людини, яку очолила відома правозахисниця та делегат ООН від США Елеонора Рузвельт. Комісія складалася з 18 членів різних національностей та політичних поглядів, тому що, як передбачалося, членство в комісії мало представляти все людство.
Загальна декларація прав людини складається з 30 статей. Зокрема, у них ідеться про те, що основним елементом для визнання прав і свобод людини є гідність особистості, яка притаманна “всім членам сім’ї від народження, визначає рівність їхніх прав і свобод, поводження у ставленні один до одного в дусі братерства”. Кожна людина володіє правами незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стану, національності, проживання на території незалежної держави чи на підопічній або території без самоврядування.
Серед перелічених прав у декларації є: право на життя, гідність, свободу й особисту недоторканність, право на відпочинок, достатній життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, право на освіту, на участь у культурному житті та інші.
НАВІЩО УХВАЛИЛИ ДЕКЛАРАЦІЮ?
Декларація стала символічною відповіддю на дві світові війни, які стались у першій половині ХХ століття, проте ідея захисту прав людини від зловживань влади через закон стала набувати ширшого схвалення після створення Ліги Націй і Міжнародної організації праці. Однак, як зазначають експерти, саме події Другої світової війни дійсно вивели права людини на міжнародний рівень:
“Жахливі звірства, скоєні під час цієї війни, у тому числі голокост і масові воєнні злочини, спричинили виникнення наступного органу міжнародного права і насамперед створення прав людини такими, які нам відомі зараз”.
Світові лідери вирішили доповнити Статут ООН документом, що гарантує права кожної людини завжди та всюди — він пізніше і став Загальною декларацією прав людини, що розглядалася на першій сесії Генеральної Асамблеї в 1946 році.
У ДЕКЛАРАЦІЇ Є КРИТИКИ?
Майже всі країни-члени ООН сприйняли факт ухвалення декларації позитивно, проте знайшлися й критики, які вважали, що вона становить загрозу порушення законів шаріату (Саудівська Аравія), існуванню чинних на той час систем у тоталітарних державах (СРСР) та інші причини.
На історичному засіданні 10 грудня представники України, Білорусі, Польші, Югославії та Чехословаччини, які на той час перебували під прямим впливом СРСР, утрималися від ухвалення документа. Експерти кажуть, що особливо Союз був проти включення до тексту згадування про свободу пересування, слова і зборів, які прямо загрожували існуванню тоталітарного устрою, проте офіційна позиція була куди простішою.
“Незважаючи на деякі свої переваги, цей проект має низку великих недоліків, головний з яких полягає в його формально-юридичному характері і відсутності в цьому проекті хоч якихось заходів, які були б здатні сприяти здійсненню проголошених у цьому проекті основних свобод і прав людини”, – сказав на засіданні представник СРСР Андрій Вишинський, який, як стало відомо вже пізніше, був одним з тих, хто брав безпосередню участь у сталінських репресіях.
У Радянському Союзі текст Загальної декларації прав людини довгі роки вважався “антирадянською” літературою, а офіційно оприлюднений був лише в роки “перебудови”.
ЯКІ ПРАВА ЛЮДИНИ ПОРУШУЮТЬ В УКРАЇНІ?
Україна не є лідером у світі за кількістю порушень прав людини, але не можна сказати, що подібні практики взагалі відсутні в нашій країні. Протягом останніх п’яти років через конфлікт на сході та окупацію Криму кількість порушень прав людини зросла, проте деякі права активно порушувалися й до цього.
Одним з основоположних прав, закріпленим у статті 3 декларації, є право на життя: “Кожна людина має право на життя, на свободу i на особисту недоторканнiсть”.
В Україні голосно про порушення цього права почали говорити після початку конфлікту на Донбасі у 2014 році. За даними ООН, протягом конфлікту на Донбасі загинуло понад 10 тисяч осіб, приблизно 24 тисячі дістали поранення, при цьому три тисячі загиблих – це цивільні особи. Водночас, за даними Міноборони, тільки жертвами мін і снарядів стали 1858 осіб: 482 загиблих особи, з яких 21 дитина.
Як військових, так і цивільних протягом цих років брали в полон, де піддавали катуванням, а в деяких випадках вчиняли позасудові страти.
З порушенням своїх прав часто стикаються переселенці з Донбасу та Криму: деякі не можуть отримати пенсії, інші досі не вправі голосувати на місцевих виборах.
Ще одним з основоположних прав людини, прописаним у декларації, є право на повагу людської гідності та заборона катувань.
“Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти один щодо одного в дусі братства. Ніхто не повинен зазнавати катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження та покарання“, – говорять відповідно перша та п’ята стаття документа.
Проте в Україні лише за 2017 рік майже 2500 осіб звернулися по медичну допомогу через катування в поліції. Нелюдське поводження собі дозволяють і в інших місцях несвободи: інтернатах, СІЗО, в’язницях.
Центр інформації про права людини неодноразово писав про умови тримання людей у цих закладах. Як приклад наведемо частину звіту про те, як живуть сьогодні люди в найбільшому психоневрологічному інтернаті України – Святошинському ПНІ в Києві, який підготували міжнародні експерти у співпраці з офісом українського Омбудсмана:
“У деяких відділеннях було ледь витримати запах сечі й екскрементів. Деякі постелі були вологі від сечі. Нам доводилося раз у раз виходити для того, щоб ковтнути свіжого повітря. Підопічним дозволяють приймати душ або ванну раз на п’ять днів. Єдиною формою зайнятості в кожному відділенні був перегляд телевізора, розташованого в невеликій кімнаті, де могли розміститися сидячи не так багато пацієнтів. Яку програму дивитися, вирішує персонал: підопічним вибору не залишається. В деяких кімнатах було доволі прохолодно (приблизно 15–17 °C). Ми зауважили, що дехто з підопічних жінок лежали, кутаючись від холоду лише в одну ковдру. Вони не мали светрів – лише плаття“.
Слід зауважити, що історія підопічних зі Святошинського інтернату не єдина.
Страждають від нелюдського поводження й люди, яких утримують в українських в’язницях та СІЗО. Історії про діряві дахи, переповнені камери, антисанітарію та навіть ломи та кувалди, які використовують для катувань, регулярно розповідають правозахисники, що відвідують в’язнів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Чи виправдані тортури під час війни?
Декларація прав людини забороняє дискримінацію за расовою належністю, кольором шкіри, статтю, мовою, релігією, політичними або іншими переконаннями, національним або соціальним походженням, майновим або іншим становищем. Проте лише за останній рік в Україні почастішали напади ультраправих груп на ромські табори. Серія погромів наразі закінчилась у Львові, де підлітки з праворадикального угрупування вбили 26-річного Давида Папа, який мешкав у таборі на околиці міста.
Подекуди в Україні дискримінують людей і за мовним принципом: менше ніж за півроку в понад п’яти населених пунктах чиновники підтримали антиконституційний мораторій на заборону використання російськомовного культурного продукту.
В Україні, як і у всьому світі, багато уваги приділяють висвітленню ґендерних проблем, а особливо дискримінації жінок. На початку жовтня цього року в парламенті вперше в історії незалежності пройшли слухання на тему “Запобігання та протидія дискримінації жінок із вразливих соціальних груп”.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
“Не любите “ґендер”? Просто не вмієте його готувати!”: рецепт від Катерини Левченко
Домашнє насильство: що робити і куди скаржитись? Покрокова інструкція
Як перевиховати дорослих сексистів – поради дітей
Окрім соціально-економічних проблем, українські жінки відчувають проблеми з дотриманням їхніх політичних прав. За жіночим представництвом у парламенті Україна посідає 144-те місце в загальносвітовому рейтингу та стоїть поряд з такими країнами, як Гана, Гватемала та Чад.
Ще однією уразливою групою, що зазнає дискримінації в Україні, є ЛГБТ-спільнота. Лише через підозру в гомосексуальності людину можуть підрізати ножем посеред вулиці, як це сталось із 22-річним Євгеном у Києві у вересні цього року, або через інакшість напасти в трамваї, як це сталося з трансґендерною жінкою Анастасією-Євою Домані у Львові. Проте вже п’ятий рік у Києві в межах прайду проходить Марш рівності, який стає майданчиком для артикуляції вимог ЛГБТ-людей до влади.
ЧИТАТИ ТАКОЖ:
Від ненависті до поваги: як протидіяти злочинам на ґрунті нетерпимості
Пацан сказав – пацан зробив. До чого призводить мова ненависті
Як праворадикали зірвали акцію проти трансфобії і побили канадського журналіста
Останнім часом в Україні частіше почали говорити про порушення свободи слова та вираження думок, які прописані у статті 19 Декларації прав людини. Експерти Інституту масової інформації лише за минулий рік зафіксували понад 200 випадків порушення. Про тиск на журналістів говорять і міжнародні організації. У своєму звіті “Демократія у кризі” Freedom House зазначила, що працівники медіа стикаються з політичним втручанням, а також насильством і переслідуваннями.
ЧИТАТИ ТАКОЖ
Блокування, переслідування та заборони: якою була свобода слова в інтернеті у 2017–2018 роках в Україні
Чи мають депутати право на цензуру?
Свобода в інтернеті чи нацбезпека: як знайти баланс в умовах війни?
Актуальною є проблема порушення свободи слова в інтернеті. У рейтингу Freedom on the net за 2018 рік Freedom House визначала Україну як частково вільну за рівнем свободи в інтернеті. Наша країна посіла 45-те місце. Також в Україні продовжують судити людей за дописи в заблокованих російських мережах: за поточний рік експерти віднайшли 12 судових рішень, але співробітники СБУ ще минулого року повідомляли про сотні затриманих.
