Пам’яті письменниці та громадської активістки Вікторії Амеліної. Справа, яка продовжує жити після її загибелі

Дата: 01 Липня 2024 Автор: Людмила Тягнирядно
A+ A- Підписатися

Сьогодні, 1 липня, річниця з дня загибелі української письменниці, громадської діячки, членкині Українського ПЕН-клубу, засновниці першого літературного фестивалю в Нью-Йорку на Донеччині Вікторії Амеліної. Рік тому вона померла в лікарні у Дніпрі внаслідок поранення несумісного з життям. 27 червня російська ракета зруйнувала піцерію “Ріа” в Краматорську, де саме перебувала Вікторія з колумбійськими колегами, документуючи воєнні злочини росіян на території України. Тоді загинуло 13 цивільних громадян.

З початку повномасштабного вторгнення письменниця не лише продовжувала писати книги, але й приєдналась до роботи громадської організації “Truth Hounds”, яка займається документуванням воєнних злочинів росіян в Україні та опитуванням свідків і постраждалих від російської окупації. У червні 2023 року Вікторію Амеліну відібрали до письменницької резиденції Harriman у Парижі, де вона мала продовжити роботу над книжкою про свідчення злочинів Росії. Проте цього, на жаль, не сталося.

Цього дня ZMINA згадує письменницю та активістку, чиє життя забрали російські окупанти, і також тих, кого сьогодні ми називаємо новим “Розстріляним Відродженням” сучасної України.

Вікторія Амеліна. Фото з фейсбук-сторінки письменниці

Недописана книга Вікторії Амеліної

Нещодавно Український ПЕН повідомив про те, що навесні 2025 року в одному з найстаріших світових видавництв “Macmillan Publishers St. Martin’s Press” вийде книжка Вікторії Амеліної “War & Justice Diary: Looking at Women Looking at War” (“Щоденник війни і правосуддя: Дивлячись на жінок, що дивляться на війну”).

У книжці зібрані історії про українських жінок, які залучені до боротьби із російськими окупантами або допомагають цю боротьбу вести, зокрема про адвокатку та військову Євгенію Закревську, правозахисницю Олександру Матвійчук, бібліотекарку Юлію Какулі-Данилюк.

Обкладинка книги Вікторії Амеліної “War & Justice Diary: Looking at Women Looking at War”.

“Коли 24 лютого 2022 року Росія вторглася в Україну, Амеліна саме писала роман, будучи активною учасницею українського літературного середовища, і виховувала сина. Та після вторгнення вона взяла на себе нову роль  документаторки воєнних злочинів і хронікерки життя надзвичайних, як і вона сама, жінок, що приєдналися до руху опору: Євгенії, успішної адвокатки, що стала військовою, Олександри, що задокументувала десятки тисяч воєнних злочинів і 2022 року здобула Нобелівську премію миру, Юлії, бібліотекарки, яка допомогла розслідувати викрадення й убивство дитячого письменника. Усі в Україні знали, що Амеліна документує війну. Вона фотографувала зруйновані школи й культурні центри, записувала свідчення тих, хто пережив звірства. Крок за кроком вона писала історії, що згодом утілилися в цій книжці”, — йдеться в анотації.

Письменниця писала книгу одразу англійською мовою, щоб показати війну очима українських жінок для іноземної аудиторії.

“У цієї книги є конкретна мета – розказати іноземцям про Україну, про українських жінок–військових, правозахисниць, активісток, які, кожна по-своєму, борються у цій війні з Росією”, – сказала в коментарі виданню ZMINA письменниця, журналістка, подруга Вікторії Ольга Русіна.

“War & Justice Diary: Looking at Women Looking at War” можна замовити на сайті видавництва за посиланням.

Віднайдений щоденник окупації письменника Володимира Вакуленка

Обкладинка щоденника окупації Володимира Вакуленка “Я перетворююсь…”

21 березня 2022 року дитячий письменник Володимир Вакуленко, який зустрів російську окупацію в рідному селі Капитолівка на Харківщині, написав останні слова у своєму щоденнику “Я вірю в перемогу”. За три дні, 24 березня 2022 року, його вбили росіяни.  

Вже після звільнення Збройними силами України Харківщини стало відомо, що тіло письменника знайшли на узбіччі дороги 12 травня 2022 року. Впізнати його вдалося за паспортом і військовим квитком. Працівники ритуальної служби забрали тіло і поховали його поруч із ще понад 400 загиблими під час окупації цивільними громадянами в ізюмському лісі.

Лише наприкінці вересня 2022 року письменниці Вікторії Амеліній вдалось знайти щоденник Вакуленка, який він сховав від росіян, закопавши під вишнею у садку.

Письменниця Вікторія Амеліна із щоденником Володимира Вакуленка. Фото з фейсбуку

У передмові до книги Володимира Вакуленка “Я перетворююсь…” Вікторія Амеліна так описує обставини віднайдення щоденника:

“Після українського вересневого контрнаступу на Харківщині, коли в ізюмському лісі підіймають із могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі дещо інше – щоденник страченого колеги, письменника Володимира Вакуленка. За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько.

Володимир Вакуленко-старший першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у садку 23 березня 2022 року, під час російської окупації: “Коли наші прийдуть – віддаси”. 

Минуло пів року, і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею ніяк не знайдемо. Втрата рукопису, про який ще кілька годин тому я не знала, а Володин батько не пам’ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові – бо не зміг виконати синову волю. Мені­ – бо справджується мій найгірший страх: я — всередині нового Розстріляного Відродження”.

За мить письменниця відкладає лопату, щоб втішити батька Володимира Вакуленка і раптом бачить тонкий згорток у поліетиленовому пакеті.

“Знайшла! – вигукую радісно, ніби дістала з-під землі не щоденник, писаний в окупації, а справді всю загублену українську літературу”, – пише далі Вікторія у передмові.

Письменниця Ольга Русіна пригадує розмову з Вікторією Амеліною, яка їй говорила, що дуже хоче знайти щоденник Володимира Вакуленка, бо його свідчення життя в окупації дуже важливі.

“Вона прагнула знайти рукопис, щоб перервати оцю лінію, коли ще у 20-х роках росіяни вбивали письменників “Розстріляного Відродження”, а їхні тексти зникали на дуже багато років, й потім нам доводилось їх перевідкривати. Вікторія ж хотіла, як мені здається, знайти цей щоденник і ніби символічно перервати цю лінію”, – розповідає Ольга.

Вона переконана, що коли ми продовжуємо боротись за ці тексти, за їхніх авторів, ми зберігаємо пам’ять про них. І ця тяглість української літератури не переривається.

“Я думаю, що для письменників важливо, щоб їхні тексти читали, щоб вони перекладались іноземними мовами, щоб про них знали люди. До того ж зараз важливо перекладати книги іноземними мовами. Саме так ми вписуємо конкретні імена і загалом українську літературу нинішніх днів у світовий контекст. Читач розумітиме, що ці книжки написані під час війни, що їхні автори загинули. Ось це усвідомлення дуже важливе. Це  — частина культурної боротьби. Нам важливо ставати частиною світової літератури і говорити правду власним голосом. Тоді ми набуватимемо суб’єктності”, – каже Ольга Русіна.

Також важливо, щоб нове покоління українців знало сучасних письменників, які загинули внаслідок російських обстрілів чи окупації. Ольга на зустрічах з підлітками та студентами, розповідаючи про Вікторію Амеліну, каже, що вони були подругами, пригадає особисті історії, щоб зробити її образ ближчим для тих, хто її не знав.

“Усі ми живемо з втратами. І зараз важливо не мовчати, а говорити про них. Розказувати про загиблих письменників, робити їх близькими для людей”, – додала письменниця.

За час повномасштабного вторгнення у лавах ЗСУ або внаслідок обстрілів загинули десятки українських митців, письменників, перекладачів. Парамедикиня добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри” Олена Герасим’юк уклала список письменників та перекладачів, яких вбила Росія, наразі він нараховує 47 прізвищ. 

Це Гліб Бабич, Віра Гирич, Володимир Вакуленко-К, Ілля Чернілевський, Наталя Харакоз, Сергій Буров, Надія Агафонова, Тарас Матвіїв, Юрій Руф, Сергій Скальд, Ігор Мисяк, Артем Довгополий, Євген Баль, Сергій Заїковський, Микола Кравченко, Олександр Бережний, Ігор Терьохін, Вадим Стецюк, Олександр Кислюк, Сергій Миронов, Ольга Павленко, Денис Антіпов, Богдан Слющинський, Євген Гулевич, Юрій Коваленко, Валерій Романовський, Іван Богдан (Василь Богач), Олександр Осадко, Геннадій Афанасьєв, Олександр Кузенков (позивний “Хорт”), Євгеній Ролдугін, Олександр Гошилик, Біжан Шаропов, Ірина Цвіла, Денис Гордєєв, Вікторія Амеліна, Андрій Гудима, Данило Подибайло, Василь Дорошенко, Олексій Івакін, Максим Петренко, Оксана Гайдар, Олександр Меньшов, Олександр Закерничний, Олег Клюфас, Данило Конончук, Валерій Горбик.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter