Чому після жахіть полону цивільні залишаються без комплексного захисту від держави
За даними Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, в Україні – 37 тисяч зниклих безвісти за особливих обставин, тобто у зв’язку з війною Росії проти України. В Офісі Омбудсмана припускають, що з цієї кількості близько 16 тисяч не загинули, а перебувають у незаконному російському ув’язненні. Це велика кількість громадян України, які потребують комплексного захисту від держави після їхнього звільнення.
Експерти Об’єднання родичів політв’язнів Кремля з 2017 року працювали, щоб Верховна Рада ухвалила закон про соціальну та правову підтримку.
Верховна Рада ухвалила його в січні 2022 року, за місяць до повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну. А отже, він уже не враховує викликів повномасштабного вторгнення.
Коли Об’єднання родичів політв’язнів Кремля та багато інших правозахисних організацій працювали над розробленням цього документа, основний фокус був на політичних в’язнях, яких тоді налічувалося 100–150 осіб. Влада сформулювала цей закон під цю категорію громадян.
Однак через місяць після ухвалення цього закону, після повномасштабного вторгнення, ситуація кардинально змінилася. Незаконного ув’язнення зазнали тисячі цивільних громадян на тимчасово окупованих територіях. Це не лише політв’язні, це були й цивільні полонені, тобто звичайні цивільні, які не вели жодної політичної або громадської діяльності. До людини просто в будинок приходив окупант, відбирав її помешкання, а самих власників виганяв або ув’язнював.
У такий спосіб тисячі людей на тимчасово окупованих територіях протягом 2022–2024 років поступово ставали потерпілими від незаконних ув’язнень. Але водночас їх не можна назвати ані політв’язнями, ані цивільними заручниками, бо країна-окупант не висуває вимог, коли ув’язнює такого громадянина України. Також Російська Федерація не висуває відкритих вимог про обмін як умову їхнього звільнення.
Отже, керуючись профільним законом, Комісія з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України часто відмовляє у встановленні факту позбавлення волі для свавільно затриманих цивільних, посилаючись на відсутність інформації про “прихований мотив агресора” в їхніх справах.
Ми ж стверджуємо, що неможливо довести прихований мотив агресора у факті їхнього незаконного ув’язнення. Інколи такі потерпілі не вели громадської або політичної діяльності, яка могла б стати для росіян підставою до такого затримання. Є категорія таких потерпілих, які тихо собі жили.
Тож деяким заявникам не вдається встановити факт позбавлення волі. Потерпілі розповідають, що комісія при Мінреінтеграції не надає відповіді про ухвалені рішення щодо них, порушує строки розгляду їхніх заяв або взагалі надає невмотивовані відмови.
Нерідко росіяни затримували та ув’язнювали українців без жодних пояснень, використовуючи їх як рабську силу та катуючи задля отримання інформації про проукраїнськи налаштоване населення, активістів, журналістів, інших нелояльних до окупантів громадян України.
Інколи ставалося так, що після всіх жахіть полону їх просто відпускали. Тобто не всі ув’язненні проходили через процедуру взаємного звільнення утриманих осіб.
Крім того, навіть коли комісія визнає факт незаконного ув’язнення, потерпілі не отримують належного комплексного соціального захисту від держави.
Сьогоднішній стан речей показує, що профільний закон потрібно погоджувати з реальністю.
Ми детально дослідили, як працює цей закон. Результати цього моніторингу ми висвітлили у звіті “Чому незаконно ув’язнені цивільні залишаються без комплексного соціального захисту від держави”.
Другий аспект, який розкриває звіт, – це те, як громадяни, які пережили незаконне ув’язнення і звільнилися, намагаються скористатися переліком послуг, сервісів і пільгами та з якими проблемами вони стикаються в цьому процесі.
Профільний закон гарантує повноцінну допомогу таким потерпілим: медичну, психологічну, реабілітаційну та низку інших сервісів. Та більшість із них не працює.
Коли людина звільняється, вона має знати, куди їй потрібно прийти, до кого звернутися, які медичні заклади можуть надати їй допомогу і який пакет цих послуг.
Ми розуміємо, що люди, які були звільнені з незаконного ув’язнення, – це особливий досвід, адже більшість із них пройшла тортури. Таким людям не можна пропонувати стандартний пакет послуг, який має кожен з нас від Національної служби здоров’я України, – послуги сімейного лікаря чи здати аналіз крові. В організмі та здоров’ї цих громадян уже відбулися зміни.
Інколи в них виникали тяжкі захворювання і сильні проблеми з внутрішніми органами.
У профільному законі держава тільки декларує свої наміри, але неспроможна забезпечити комплексний захист цим людям. У результаті ми отримуємо ситуацію, коли звільнена людина не знає, куди їй іти, на що вона має право та чи отримає в довгостроковій перспективі комплексний захист. І вона його не отримує, оскільки міністерства не розробили відповідних порядків та постанов.
Крім того, багато з тих, хто пережив незаконне ув’язнення на ТОТ, коли їм вдається покинути тимчасово окуповану територію, виїжджають за кордон, оминаючи Україну.
Під час інтерв’ю, які ми проводимо з потерпілими, нам висловлювали впевненість, що держава Україна їх не захистить, що вони вже стикалися з тим, що держава не хоче визнавати факт їхнього незаконного ув’язнення. Вони також підтверджують, що положення профільного закону не працюють, а пільги та сервіси для них не доступні. Вони почуваються захищенішими в будь-якій країні Європи.
Це означає, що Україна втрачає своїх громадян через те, що держава не навчилася виконувати власні прописані законом зобов’язання.
Ми також сформулювали 50 пропозицій до органів державної влади, реалізація яких потрібна, щоб комплексний соціальний правовий захист для людей, що пережили полон або незаконне ув’язнення, дійсно запрацював.
Виступ голови Об’єднання родичів політв’язнів Кремля Ігоря Котелянця під час презентації аналітичного звіту правозахисної організації “Чому незаконно ув’язнені цивільні залишаються без комплексного соціального захисту від держави”
