Розв’язання “проблеми Орбана” чи антиєвропейська ідея? Що не так з пропозицією Казанського щодо закарпатських угорців
Денис Казанський пропонує “нарешті взятися” за розв’язання “проблеми закарпатських угорців” і наводить “очевидне рішення” – створити умови (через будівництво житла та релокацію бізенсу) для переселення на Закарпаття, насамперед до місць компактного проживання угорців у цьому регіоні, до 700–800 тисяч українців. Саме такою, на думку пана Дениса, має бути державна політика України у відповідь на офіційну політику уряду Віктора Орбана щодо України.
Не зупинятимуся на вкрай важливих, але очевидних маніпуляціях в озвученій ідеї, як, наприклад, контекст, коли закарпатські угорці представлені наче не громадяни України, а як проблема, яку ми маємо розв’язати в наших відносинах з Угорщиною, або навіть помститися Віктору Орбану.
Натомість спробую за допомогою фактів пояснити, чому його ідея є абсолютно печерною, абсурдною, антиукраїнською і антиєвропейською, яка суперечить міжнародному праву, може підірвати українську євроінтеграцію та провокує міжетнічну ворожнечу на Закарпатті.
1. Автор пропонує на рівні держави не просто створити саме на Закарпатті додаткові умови для життя в цьому регіоні для переселенців, насамперед тих, які рятуються від війни. У перших двох абзацах пан Денис пропонує саме так розв’язувати “проблему закарпатських угорців”.
Це контекст цілеспрямованої штучної зміни етнічного складу та пропорцій населення певної території. А це вже не просто печерна, зазвичай тоталітарна практика, на чому вже слушно наголосив Осман Пашаєв, а й порушення статті 16 Рамкової конвенції про захист національних меншин, яку Україна ратифікувала в 1997 році. Ця конвенція є одним з ключових і базових міжнародних документів у сфері прав нацменшини та власне прав людини.
2. Після повномасштабного вторгнення Закарпаття прихистило тільки офіційно понад 150 тисяч внутрішньо переміщених осіб, неофіційно – близько 300–400 тисяч. Регіон уже є одним з лідерів у країні за релокацією підприємств. Також уже будується житло, деякі підприємства самі будують житло для своїх релокованих працівників. Але це відбувається не для “розв’язання проблеми закарпатських угорців”. До речі, угорські громади Закарпаття активно приймали й приймають вимушених переселенців, наразі не зафіксовано жодного серйозного конфлікту на етнічному ґрунті: навпаки, є дуже круті приклади мультикультурного діалогу. Раджу цю статтю.
3. Згідно з переписом 2001 року, на той момент в Україні, насамперед у Закарпатській області, компактно проживало трохи більш ніж 150 тисяч етнічних угорців. Загалом у масштабах країни це було 0,3% населення. У масштабах Закарпатської області – 12%.
Згідно з неофіційними, проте найбільш репрезентативними дослідженнями, які були проведені угорськими академічними інституціями Закарпаття та академії наук Угорщини (проєкт SUMMA 2017), станом на 2017 рік на Закарпатті залишилося тільки 125 тисяч етнічних угорців, а також ще 6 тисяч угорськомовних ромів, які ідентифікують себе теж як угорці. Більше деталей тут.
Зараз, через понад рік після повномасштабного вторгнення, лідери угорської громади на Закарпатті називають різні приблизні цифри, скільки ж насправді живе наразі угорців на Закарпатті. Але це навряд більш ніж 100 тисяч.
Для порівняння: згідно з найсвіжішим переписом населення в Словаччині (2021), там проживає 422 тисячі угорців з 5,5 мільйонів населення країни, а в Румунії (також дані за 2021-й) – трохи більш ніж 1 мільйон угорців за населення трохи більш ніж 19 мільйонів.
Тобто зараз із погляду державного інтересу України питання стоїть радше, як зберегти угорську громаду Закарпаття з огляду на її депопуляцію.
4. У 2020 році ми в Інституті Центральноєвропейської Стратегії спільно з фондом “Демократичні ініціативи” провели велике соціологічне дослідження на Закарпатті з окремою вибіркою щодо нацменшин і, зокрема, перевірили питання угорського чи будь-якого сепаратизму в регіоні. Сепаратистські настрої перебувають на рівні статистичної похибки, навіть менше. Те, як громада Закарпаття загалом та, зокрема, угорська громада Закарпаття реагують на російську агресію починаючи з 2014 року та після повномасштабного вторгнення, не дає жодних підстав говорити про будь-яку серйозну “проблему закарпатських угорців”. До речі, за підрахунками Федора Шандора, який також є етнічним угорцем і пішов до ЗСУ добровольцем, як і Віктор Трошкі, викладач УжНУ, та багато інших, у лавах збройних сил України наразі воює до 400 етнічних угорців.
Іншу контекстуальну інформацію про Закарпаття раджу почитати тут.
5. Угорське питання активно обговорюють в Україні після того, як виникла дипломатична суперечка між Києвом і Будапештом навколо нового закону про освіту в Україні, ухваленого у 2017 році. Тема настільки складна і маніпулятивна, що її варто окремо обговорювати. Але якщо все ж хтось хоче зануритися, то дуже раджу цей матеріал.
Так чи інакше, саме після ухвалення українського закону про освіту Будапешт почав говорити про блокування інтеграції України до ЄС і НАТО. На пресконференції в Люксембурзі 26 червня Пийтер Сіярто, мабуть, уперше публічно заявив, що Угорщина блокуватиме відкриття перемовин про вступ України до ЄС (рішення мало б бути на порядку денному в грудні 2023 року), якщо не розв’яжеться саме освітнє питання угорської громади Закарпаття.
Саме закон про освіту згадується в Україні найчастіше в контексті інтеграції угорців в українське суспільство або “розв’язання проблеми закарпатських угорців”. Це все правильно, але маймо на увазі, що угорською мовою в Україні наразі навчається близько 12–15 тисяч учнів. Тобто 15 тисяч із близько 100 тисяч – грубо кажучи, 15%. Іншими словами, закону про освіту, хай яким би він був, не досить, щоб забезпечити якісну інтеграцію угорців у контексті розбудови політичної нації.
З іншого боку, якщо ми дивимося на угорський фактор з погляду нацбезпеки, то маємо тверезо оцінювати кількісні дані та пропорції, озвучені в цьому пункті та пункті №3.
6. Однією із семи умов набуття Україною статусу кандидата, а також умовою для відкриття перемовин щодо членства є реформування законодавства щодо нацменшин. Офіційно цю умову сформульовано так: “завершити реформу законодавчої бази для національних меншин, яка зараз готується відповідно до рекомендацій Венеційської комісії, та прийняти негайні та ефективні механізми реалізації”.
Я не говоритиму додатково про останній висновок Венеціанки щодо українського закону про нацменшини, це ви можете почитати тут.
Але я наведу коротко досвід Словаччини в цьому питанні, яка, до речі, вступала свого часу до ЄС якраз за умовно прискореною процедурою.
Трохи важливого контексту. У той час, як у 90-х більшість країн Центральної Європи (на жаль, не Україна) активно рухалися в бік ЄС і реформувалися відповідно, Словаччина на чолі з популістом та автократом Володимиром Мечіаром не поспішала і комфортно перетворювалася, як сказала Мадлен Олбрайт, на “чорну діру в центрі Європи”. Однак 1998 року до влади прийшов уряд реформаторів на чолі з Мікулашом Дзуріндою, який почав активно вести Словаччину до ЄС, куди вона зрештою вступила з більшістю сусідів у 2004 році. Більше про цей контекст можна почитати тут.
Саме на шляху до ЄС Словаччина тоді ухвалила наразі ключовий свій закон щодо прав нацменшин – закон про використання мов національних меншин, 1999 рік. Звісно, політично це був закон насамперед для угорської громади Словаччини. Для словаків угорський фактор – це не тільки питання великої чисельності угорської громади. Нагадую, це близько пів мільйона в масштабах 5,5 млн населення країни, тобто майже 10% населення. Це питання ідентичності, культури, історії та державотворення: тривалий час сучасна територія Словаччини була частиною Угорського Королівства, Ференц Ракоці ІІ похований у Кошицях тощо. Розуміння угорського фактору як передусім безпекового досі зберігається в словацькій політиці.
Сучасний приклад: того ж дня, 26 травня 2010 року, коли парламент Угорщини (за ініціативи “Фідес” В. Орбана) ухвалив нову редакцію закону про громадянство, спростивши його набуття на основі угорського походження, керівна на той момент партія Smer-Sk на чолі з прем’єр-міністром Робертом Фіцо домоглась ухвалення парламентом Словаччини змін до словацького закону про громадянство у відповідь на угорський закон. Згідно зі змінами до словацького закону, передбачалась автоматична втрата словацького громадянства в разі набуття іншого (але не через народження чи одруження, а саме через добровільну натуралізацію). Починаючи з 2010 до 2022 року цією процедурою скористалися близько 4 тисяч осіб.
Так ось, що за такого контексту дозволяє Словаччина на законодавчому рівні, який у більшості було сформовано саме на шляху до ЄС, зокрема ратифіковано Рамкову конвенцію про захист національних меншин (1998) та Європейську хартію регіональних мов та мов меншин (2001):
- Освіту рідною мовою на всіх рівнях, включно з університетом, тобто нацменшини можуть навчатися рідною мовою на всіх рівнях. Навчання нацменшини може відбуватися як мовою нацменшини, так і через вивчення мов нацменшин. Щодо університетів, то унікальним прикладом є державний Університет імені Яноша Шеє в місті Комарно, де навчання відбувається переважно угорською мовою. Університет засновано 2004 року.
- У муніципалітетах, де нацменшина становить мінімум 15% (на момент ухвалення закону в 1999 році йшлося про щонайменше 20% населення. Згодом, 2011 року, було внесено правку до закону і запроваджено норму про 15%) мова цієї нацменшини може використовуватися в офіційній комунікації, тобто нею пишуться звернення, заяви, відповіді на них, розміщуються дорожні знаки, офіційні таблички на держустановах, видаються довідки та посвідчення і так далі. Важливо, що мова меншини використовується поруч з державною мовою, тобто йдеться про двомовність у цих регіонах.
- У Словаччині діє інститут уповноваженого в справах національних меншин, Комітет у справах національних меншин та етнічних груп (куди входить уповноважений та представники меншин) та Урядова рада Словаччини з прав людини, національних меншин і гендерної рівності.
- У 2017 році окремим законом було створено Фонд підтримки культури національних меншин. Його річний бюджет наразі становить понад 8 мільйонів євро і спрямовується за чіткою формулою саме на проєкти нацменшин.
Дуже сподіваюся, що зовсім скоро зможу поділитися з вами повним дослідженням законодавства і практик західних сусідів України щодо прав нацменшин, яке готуємо разом з Юлією Тищенко та Національною платформою стійкості та згуртованості.
Якщо ви дочитали цей текст до цього моменту, то я вам дуже вдячний, бо, на мою думку, зараз дуже відповідальний момент для нашої країни, щоб навіть озвучувати настільки безвідповідальні ідеї та пропозиції, як у пості Дениса Казанського.
Принагідно даю також посилання на свій бриф англійською про те, що можна і варто зробити Україні, щоб питання прав нацменшин стало не бар’єром, а трампліном для євроінтеграції України.
Дмитро Тужанський, директор Інституту Центральноєвропейської Стратегії
