Розумне пристосування, мотивація роботодавців та грантові програми: як здійснюють трудову інтеграцію людей з інвалідністю в Україні

Ринок праці в Україні останніми роками значно трансформувався: з’явилися нові спеціальності та індустрії, ще більше розвилися технології. Попри це люди з інвалідністю часто залишаються за межею трудової інтеграції. 

Так, до повномасштабної війни, за інформацією Міністерства соціальної політики, в Україні було 2,7 мільйона людей з інвалідністю. З них, за даними Пенсійного фонду, офіційно працювали близько 700 тисяч. Решта – або працювали та не показували своєї інвалідності, або працювали нелегально та не мали необхідних гарантій зайнятості та охорони здоров’я, або взагалі не працювали й жили лише на власну пенсію. 

ZMINA зібрала думки експертів та учасників круглого столу “Працевлаштування людей з інвалідністю: європейські перспективи в Україні” щодо того, з якими саме викликами стикаються люди з різними групами інвалідності під час працевлаштування та як країна має подолати ці бар’єри.

Фото: Canva

 Україна не відповідає стандартам Ради Європи щодо працевлаштування людей з інвалідністю

Говорячи про правовий аспект працевлаштування людей з інвалідністю, насамперед слід згадати про таку інституцію, як Рада Європи, оскільки вона займається правами людей на континенті. 

Основним стандартом Ради Європи в питаннях соціальних та економічних прав є Європейська соціальна хартія. Вона передбачає, що будь-які держави-члени обов’язково мають надавати людям з інвалідністю активний доступ до відкритого ринку праці. 

Керівниця проєкту Ради Європи “Посилення соціального захисту в Україні” Сюзанна Мнацаканян наголосила, що 2020 року Європейський комітет дійшов висновку, що Україна поки до цього не зробила. 

Зокрема, поки що в країні немає можливостей для працевлаштування осіб з розумовими та психосоціальними порушеннями, відсутні політики та програми зайнятості на відкритому ринку праці, а також держава не дотримується принципу розумного пристосування і . 

Фото: Укрінформ

“На жаль, це реалії нашого сьогоднішнього життя, але це все може змінитися. Для цього треба розробити нові моделі працевлаштування людей з інвалідністю, а потім впровадити їх на законодавчому та практичному рівнях”, – пояснила Мнацаканян.

Крім того, Україна, яка крокує до Європейського Союзу, має синхронізувати низку законів та актів до вимог ЄС, а також створити такі умови для всіх груп населення, щоб кожен та кожна почувалися комфортно, впевнено та гідно.

Після закінчення війни кількість людей з інвалідністю в Україні значно збільшиться

Після закінчення повномасштабної війни Україна буде тією державою, де значна кількість людей матиме інвалідність різних груп. Українцям слід прийняти це та навчитися з цим жити. Як зауважує міністерка соціальної політики України Оксана Жолнович, суспільство має сформулювати нові правила взаємодії з людьми з інвалідністю – не у форматі патерналізму, жалю або подачок, а у форматі створення гідних умов для якісної самореалізації. 

Так, Мінсоцполітики має певні плани щодо поліпшення ситуації, яка склалася з працевлаштуванням наразі. Йдеться, зокрема, про збільшення ресурсу за допомогою зміни політики квот та покарання з адміністративної господарської санкції до цільового збору. 

“Працедавцям слід фактично дати можливість обирати: підтримувати людей з інвалідністю внеском або виконувати квоту та працевлаштовувати їх. А також є варіант ставати соціальним підприємцем, збільшувати кількість людей з інвалідністю на своєму підприємстві та отримувати додаткову адресну підтримку”, – розповіла міністерка.

Оксана Жолнович. Фото: Укрінформ

Наступний блок – збільшення інструментарію підтримки. За словами Жолнович, наразі в Україні існує формальний підхід до працевлаштування людей з інвалідністю: працедавець подає якісь вакансії до служби зайнятості, а там відписують листом, що “наразі на ці вакансії людей з інвалідністю немає”. 

“Ми б хотіли використовувати всі можливі наявні інструменти, зокрема залучати приватні агентства зайнятості, які на рівних зі службою зайнятості могли б конкурувати за працевлаштування людини з інвалідністю і отримувати певну винагороду, якщо вони забезпечать гідну, якісну, високооплачувану роботу для них”, – зазначила вона.

Крім того, міністерка соцполітики наголосила на важливості соціального супроводу. Так, перш ніж влаштуватися на роботу, людина має отримати підтримку: зрозуміти маршрут від дому до роботи, отримати додаткове облаштування робочого місця, за потреби – жестовий переклад на перший час тощо. 

Такого ж супроводу потребує і роботодавець, який часто не знає, як взаємодіяти з потенційними працівниками, що мають інвалідність. Забезпечення послуги соціального супроводу передбачає короткі бесіди з колективом про те, як взаємодіяти з людьми з інвалідністю, як реагувати на певні проблеми, що можуть виникнути, тощо. Це дещо зменшує недовіру та стрес, а також покращує якість взаємодії та підвищує шанси людини з інвалідністю інтегруватися в колектив.

Патерналістська модель демотивує людей з інвалідністю і шкодить їм

В Україні існує певна модель взаємодії, яку можна схарактеризувати як трикутник: працедавець, майбутній працівник та держава. Отже, у цій взаємодії має з’явитися така ефективна система, яка дала б можливість людині з інвалідністю самореалізуватися. Сьогодні також є певна система, але є питання до її ефективності. 

У деяких випадках роботодавці докладають максимум зусиль і реалізують програми для взаємодії та забезпечують відповідні умови працевлаштування людей з інвалідністю.

Водночас, як зазначає генеральний директор Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю Віталій Музиченко, в Україні є десятки тисяч підприємств, установ та організацій, які не лише не хочуть цього робити, а й створюють певні перепони для інших. 

“Ми, як фонд, керуємо збором адміністративно-господарських санкцій. Можна сказати, що переважна більшість підприємств будь-яким чином намагається уникнути відповідальності, попри те що це є відвертим порушенням умови Закону “Про основи соцзахисту осіб з інвалідності”. За це має бути відповідальність”, – пояснив він.

Віталій Музиченко. Фото: Укрінформ

Крім того, у багатьох випадках люди з інвалідністю і самі не досить зацікавлені в тому, щоб працевлаштуватися. Причиною цього є патерналістська модель, у якій особа з інвалідністю розглядається як така, що втратила функціональність і, як наслідок, втратила працездатність. Але здебільшого це не так, тому ці речі також треба пояснити суспільству, роботодавцям і самим особам з інвалідністю. 

“Я пропоную подумати про пристосованість та інклюзивний підхід до працевлаштування. Це необхідно і роботодавцю, і працівнику, щоб забезпечити реалізацію права на працю”, – наголосив Музиченко.

Крім того, має відбутися зміна самої системи взаємодії між працівниками, роботодавцями та державою, для того щоб цей умовний трикутник був не рівновіддалений, а фокусувався в одній точці та мав спільну мету.

Люди з важкою формою інвалідності залишаються “за бортом”

Президентка благодійної організації “Асоціація інклюзивної країни” Юлія Ресенчук, яка вже 10 років очолює організацію, що допомагає людям з важкою формою інвалідності в працевлаштуванні, зазначає, що її власний досвід як громадської діячки та людини, яка пересувається в кріслі колісному, наочно продемонстрував певні проблеми у сфері зайнятості. 

“Перше – це упередження щодо здібностей людей з інвалідністю в разі працевлаштування. Друге – недоступність громадської структури транспорту та послуг. Третє – неможливість конкурувати з людьми, що мають легку форму інвалідності й також підпадають під дію закону про квотування”, – перелічила вона. 

Останній пункт, за словами Ресенчук, ставить людей з важкою формою інвалідності в невигідне становище, адже в такому разі закон захищає їх лише за умови, що вони зможуть конкурувати з людьми, які мають легку форму інвалідності. 

Фото: Укрінформ

Так, часто працедавці пропонують вакансії для людей з інвалідністю, але ставлять умови: кандидати мають чути, бачити, самостійно пересуватися та не потребувати сторонньої допомоги. 

“Роботодавець у такому випадку не порушує закон, прагне виконувати квоту та працевлаштовує людей з інвалідністю, але ті, хто має важку форму інвалідності, залишаються “за бортом”.  Люди з легкою формою інвалідності все одно мають переваги. Вони не зазнають дискримінації за фізичною ознакою, не мають проблем у взаємодії з навколишнім середовищем – можуть користуватися громадським транспортом, діставатися до будь-якого місця роботи, не потребують розумного пристосування і взагалі можуть приховати свою інвалідність”, – наголошує президентка Асоціації інклюзивної країни.

Вона переконана: обираючи між двома кандидатами з легкою та важкою формою інвалідності, які мають однаковий рівень компетенції, працедавець обере першого, бо матиме з ним менше клопоту. 

Люди з важкою формою інвалідності, як пояснює Юлія Ресенчук, мають постійну проблему, що спричиняє перешкоди, які не є звичними у відповідному віці та не дозволяють їм взаємодіяти з барʼєрами в навколишньому середовищі. 

“Намагаючись законодавчо захистити людей з інвалідністю загалом, ми, по суті, створюємо ще один барʼєр для людей з важкою формою інвалідності. Вони змушені конкурувати з людьми з легкою формою, що неможливо в умовах барʼєрності нашої країни”, – підсумувала вона, зазначаючи, що саме люди з важкою формою інвалідності потребують захисту та мають користуватись особливим державним захистом у трудовому житті.

Минулого року в Державній службі зайнятості як безробітні були зареєстровані 50 тисяч осіб з інвалідністю

Міністерство економіки формує політику в питаннях праці та зайнятості й під час повномасштабної війни напрацювало певні рішення, які вже почали інтегрувати в ринок праці та підприємництво. 

Як зазначає заступниця міністра економіки України Тетяна Бережна, наразі міністерство працює в трьох напрямах: 

• програми заохочення роботодавців задля працевлаштування осіб з інвалідністю;
• надання людям з інвалідністю державної підтримки на етапі розвитку власної ідеї;
• перенавчання. 

Так, за словами Бережної, минулого року в Державній службі зайнятості як безробітні були зареєстровані 50 тисяч осіб з інвалідністю. Однак Україна має створювати ті можливості, які спрямовані на інтеграцію в ринок праці всіх осіб, а не лише тих, хто зареєстрований як безробітний.  

“Якщо ми пропонуємо якісь рішення, то ми активно працюємо з працедавцями. Нещодавно ми робили опитування, і опитали 999 працедавців щодо того, чи готові вони працевлаштувати особу з інвалідністю. 45% респондентів відповіли “так”, 33% відповіли “ні”, 21% – не знають”, – зазначила вона. 

Водночас на питання щодо того, чи потребують роботодавці для цього фінансової підтримки, 38% відповіли “так”, 33% – “ні”, 29% – не знають. 

Задля стимулювання роботодавців міністерство запустило програму, за якою протягом шести місяців компенсує 50% фактичних витрат на оплату праці людей з інвалідністю, якщо ці місячні виплати становитимуть не більш ніж 6700. Примітно, що ця компенсація практично не використовується, тому що вона розрахована лише на тих осіб, які офіційно зареєстровані як безробітні, а їх досить мало серед людей з інвалідністю.

Тетяна Бережна. Фото: Укрінформ

Крім того, Міністерство економіки проаналізувало, які практики мотивування роботодавців для працевлаштування людей з інвалідністю існують у Європі, і знайшло інструмент, який в Україні до сьогодні не використовували, – компенсація витрат на облаштування робочого місця. 

“Ми напрацювали порядок, який пропонує облаштовувати такі робочі місця для осіб з інвалідністю першої та другої групи. Що мається на увазі? Роботодавець придбає певне обладнання для адаптації робочого місця, наприклад засоби, що допомагають підняти крісло колісне до столу, або, приміром, певні шрифти Брайля. Ми робили перелік з огляду на іноземний досвід. Після цього працедавець отримає за це компенсацію”, – пояснила алгоритм Бережна. 

Іншою програмою підтримки є гранти для ветеранів та осіб, що дістали інвалідність унаслідок війни, які вони можуть отримати на розвиток власного бізнесу. Так, розмір гранту для людей, які дістали інвалідність унаслідок війни, становить 250 тисяч гривень. Якщо, крім цього, людина ще й була зареєстрована як ФОП (фізична особа – підприємець) протягом останніх трьох років, то вона може претендувати на грант у розмірі 1 мільйона гривень. 

Кошти йдуть із Фонду з безробіття, і на 2023 рік на цю програму виділили 1,8 мільярда гривень.