Жінки залишаються меншістю серед послів ЄС: гендерна нерівність у дипломатії зберігається попри десятиліття змін

Попри десятиліття формальних політик рівності дипломатія в Європейському Союзі й далі залишається переважно чоловічою сферою: 2024 року жінки становили лише 30% серед послів країн ЄС, а гендерний розрив у доступі до найвпливовіших дипломатичних посад зберігається з року в рік.

Про це повідомляє Euobserver, посилаючись на дані проєкту GenDip Університету Гетеборга.

Фото: Shutterstock

Дослідниці Карін Аггестам і Енн Таунс зазначають, що дипломатія історично формувалася як сфера, закрита для жінок. За їхніми словами, причини нинішньої нерівності складні та багаторівневі.

Одна з них – пізній доступ жінок до дипломатичної служби. Співдиректорка Інституту гендеру в геополітиці Дебора Руаш пояснює, що масово жінки почали приходити в дипломатію лише в 1970-х роках. До цього в багатьох країнах жінки або взагалі не мали доступу до служби, або стикалися з формальними заборонами.

У низці країн ЄС жінки довгий час не могли обіймати дипломатичні посади. В Італії заборона діяла до 1960-х років. В Іспанії за часів диктатури з 1941 до 1962 року вступити до дипломатичної школи могли тільки чоловіки.

Водночас ще до цього іспанська дипломатка Маргарита Салаверрія склала конкурсні іспити, а в період Другої республіки уряд призначив Ісабель де Оярсабаль посолкою до Швеції в 1936–1939 роках. Вона стала однією з перших жінок-посолок у Європі.

У Греції першу жінку на чолі посольства призначили лише 1986 року – нею стала Елісавет Папазої, яка очолила дипмісію на Кубі. Португалія зробила це ще пізніше: у 1998 році Марія ду Карму Аллегру де Магальяйнш стала першою жінкою-посолкою країни за кордоном – у Намібії. Водночас ще у 1975 році Марія де Лурдеш Пінтасілгу стала посолкою Португалії при ЮНЕСКО, а згодом – першою і поки єдиною жінкою-прем’єркою країни.

Минуло понад 70 років від появи перших жінок-послів, але гендерний розрив у дипломатії зберігається. За словами Енн Таунс, прогрес у цій сфері відбувається надто повільно, і це дивує, адже сама природа дипломатії не передбачає обмежень для участі жінок.

За глобальними даними за 2024 рік, жінки становили в середньому 23% дипломатів у світі та 30% – у країнах ЄС. На початку 2000-х ці показники не перевищували 9%, а 1968 року, коли почали вести відповідну статистику, жінки становили менш як 1% представників у посольствах.

Дослідники зазначають, що сьогоднішні бар’єри відрізняються від колишніх формальних заборон, але багато з них мають соціальний характер. Таунс пояснює, що сама модель дипломатичної кар’єри історично будувалася навколо чоловіка-посла з дружиною, яка брала на себе значну частину представницької роботи – організацію приймань, обідів і зустрічей. У випадку жінок-послів така підтримка з боку партнерів трапляється значно рідше, адже чоловіки зазвичай не готові брати на себе роль супровідного партнера.

Це підтверджують і дослідження кар’єрних шляхів дипломатів. Аналіз французької дипломатичної служби показав, що жінки значно частіше брали перерви в кар’єрі, рідше погоджувалися на закордонні відрядження та зазвичай працювали ближче до дому. У результаті вони вдвічі рідше за чоловіків досягали керівних посад.

Схожі висновки зробили й в Іспанії. Під час опитування Рахункової палати більшість дипломаток зазначили, що сімейні обов’язки впливають на їхню кар’єру сильніше, ніж на кар’єру чоловіків. 68% жінок зазначили, що стать заважає їм отримати посаду посла. Натомість 76% чоловіків відповіли, що бути жінкою в дипломатії – це радше перевага.

Рівень гендерної рівності серед послів у країнах ЄС суттєво відрізняється. У 2024 році лише Фінляндія мала більше жінок-послів, ніж чоловіків: 39 проти 34. В Ірландії жінки також майже досягли паритету. Водночас на Кіпрі, Мальті та в Чехії частка жінок не сягнула й 15%.

Серед п’яти країн ЄС із найбільшою кількістю дипломатичних місій – Франції, Німеччини, Нідерландів, Іспанії та Італії – лише Нідерланди майже досягли гендерної рівності. В Італії ситуація залишається найгіршою: з 2014 до 2024 року кількість жінок-послів там жодного разу не перевищувала 20 осіб на понад 100 місій. У 2016 і 2017 роках жінок було лише сім із приблизно 120 представників.

Крім кількості, важливим є і статус призначень. За словами Таунс, на ключові посади – у найбільших економічних столицях, державах G20 і військово значущих країнах – жінок призначають значно рідше. У 2024 році Італія мала лише чотирьох жінок-послів у країнах G20. Польща та Бельгія того ж року не мали жодної посолки в цих державах.

Водночас у дипломатичній службі поступово зростає частка жінок. В Іспанії 2021 року вперше жінок серед нових дипломатів стало більше, ніж чоловіків. У 2022 році ця тенденція збереглася, а у 2023-му кількість жінок і чоловіків, які склали вступний іспит, зрівнялася. Подібні зміни відбулися й в інших країнах: у Франції частка жінок зросла з 8% після Другої світової війни до більш ніж третини у 2010-х роках, у Швеції – з 4% у 1971 році до понад 50% у 2014-му.

Однак, як наголошує Таунс, головна проблема зараз – це кар’єрне зростання. За її словами, дипломатична кар’єра для жінок часто нагадує “дірявий трубопровід”, з якого вони поступово вибувають через поєднання багатьох чинників.

Дебора Руаш додає, що всі професійні кар’єри мають бути однаково доступними для жінок – незалежно від того, мають вони дітей чи ні. Вона підкреслює, що без переосмислення моделей влади та руйнування “скляної стелі” дипломатія й надалі залишатиметься сферою, пристосованою насамперед для чоловіків, які можуть перекласти сімейні обов’язки на партнерок.

Нагадаємо, що 2024 року в Британії вперше призначили посолкою повністю незрячу дипломатку Вікторію Гаррісон.