“Я могла помилитися, а мій син гнитиме десь у камерах”: мати нібито вбитого Борислава Бондаренка домагається ДНК-експертизи

Російські військові викрали 20-річного Борислава Бондаренка з власної квартири у Гостомелі. Потім стало відомо, що він загинув під час спроби втечі з села Здвижівка, коли його та інших полонених перевозили машинами до Росії. Після деокупації Київщини мати впізнала його тіло і пізніше поховала. Згодом вона засумнівалась у тому, що знайдене тіло належить саме Бориславу. Вона почала наполягати на проведенні поліцією ДНК-експертизи.

Про це мама Борислава Сніжана Любич розповіла Медійній ініціативі за права людини.

Фото: МІПЛ

10 березня, коли йому запропонували виїхати з окупованої Лісової Бучі, Владислав Бондаренко відмовився. На той час він та Сніжана проживали у будинку його тітки Наталі.

“Я просила, звісно, плакала, але він уже дорослий, переконати його виїхати було неможливо”, — згадує Сніжана.

Залишившись в окупації, хлопець одразу поїхав до своєї квартири в Гостомелі, щоб перевірити, чи все з нею  гаразд. За декілька днів він мав повернутися до Лісової Бучі, але, починаючи з 14 березня, Владислав припинив виходити на зв’язок. Пізніше Сніжана довідалась, що того дня росіяни прийшли до них додому, провели обшук і забрали з собою її сина.

“Вони відчинили всі квартири (в будинку), вирвали двері, обшукували. Чоловіків-мешканців загнали в підвал сусіднього будинку. Виходити звідти їм заборонили”, — каже Любич.

Вона припускає, що Борислава могли вивезти до Росії, як і інших викрадених чоловіків. Але хлопець зник безвісти. Сніжана, перебуваючи в Польщі, почала шукати у соцмережах будь-яку інформацію про сина. Після деокупації Київщини правоохоронці знайшли у Гостомелі, Бучі та Ірпені сотні тіл закатованих українців. Тоді Сніжана почала перевіряти інформацію з місцевих моргів.

“Був сайт “Загиблі Бучанського району” з даними п’яти моргів області й Києва, куди звозили тіла. Я на ньому зареєструвалася. Не для того, щоб знайти там своїх рідних і близьких, а щоб впевнитися, що їх там немає” — розповідає жінка.

25 квітня 2022 року Сніжана побачила на цьому сайті інформацію про свого сина.

Як з’ясувалося пізніше, Владислава привезли до села Здвижівка, куди росіяни звозили українців на допити. Декого з них вони розстрілювали. Місцеві розповіли їй, що 23 березня Владислава вбили під час спроби втечі. Пізніше Сніжані це підтвердив чоловік, який повернувся з російського полону. За його словами, 23 березня росіяни завантажили незаконно затриманих українців в машини, щоб вивезти до Росії.

“Полонених перевозили якоюсь технікою, там були вікна-ілюмінатори. І мій син вистрибнув у той ілюмінатор. Оскільки у полонених були зав’язані очі, свідок каже, що не знав, хто саме вистрибнув, але каже, що техніка зупинилася і всі почули постріли. Росіяни відкрили по ньому вогонь, а потім, коли військові РФ зайшли в машину, вони сказали: “Мінус один”. Коли їх доставили до місця, де їм зняли пов’язки з очей, той чоловік зрозумів, кого розстріляли”, — розповідає Любич.

Упізнанням тіла загиблого займався батько Владислава, проте він не наважився пройти процедуру до кінця й оглянути тіло. Тоді в морзі запропонували зробити онлайн-упізнання матері, і Сніжана впізнала свого сина.

“Поховали Владислава 27 квітня 2022 року. Того дня було боляче спостерігати за тим, як із рефрижератора діставали його тіло під номером 400″, — ділиться спогадами жінка.

Після того вона почала думати, що є вірогідність помилки, що насправді поховали не Владислава, а схожого на нього чоловіка.

Понад рік Сніжана наполягає на проведенні ДНК-експертизи. Жінка неодноразово писала до поліції та прокуратури, але її звернення досі залишаються нерозглянутими. Крім того, у неї немає жодної інформації про хід розслідування справи з викрадення та вбивства її сина.

“У поліції мене запитали, мовляв, навіщо вам ДНК-експертиза, ви вже поховали сина. Я відповіла, що була на емоціях, що є схожі люди, схожий одяг, що я могла помилитися, а мій син зараз буде гнити десь у камерах, тому я хочу це знати. Я вже набридла поліції, однак продовжуватиму до них звертатися. Сподіватися, що вони цю експертизу все-таки зроблять”, — зазначає Сніжана.