Комісія, яка встановлює факт позбавлення волі, є абсолютно непрозорою – Об’єднання родичів політв’язнів Кремля

Міжвідомча комісія, що встановлює факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, яка була утворена при Мінреінтеграції, є непрозорою та має складну процедуру подачі документів. Її відмови для колишніх бранців часто бувають невмотивовані.

Про це під час заходу “Звільнення без доказів: як цивільним довести своє ув’язнення країною-агресором?” розповіла Катерина Левченко, юристка “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”.

Катерина Левченко. Фото: Об’єднання родичів політв’язнів Кремля.

На її думку, міжвідомча комісія часто невмотивовано відмовляє заявникам. Наприклад, особа виклала усі обставини та надала всі документи, але через 6 місяців отримала лист від Мінреінтеграції про те, що не вистачило голосів, а не рішення комісії.

“Людину не цікавить процедура голосування, її цікавить, чого саме не вистачило для визнання факту. Це порушення Конституції України, де сказано, що кожний заявник має право отримати вмотивовану відмову, якщо вона вмотивована. Якщо людина отримує відмову, вона має бути пояснена”, – каже Левченко.

Також юристка зазначає, що всі суди визнавали рішення комісії неправомірними, тому заяви від колишніх бранців подавалися на повторний розгляд. Крім того, суди зобов’язували комісію розглядати кейси по суті та у разі відмови надати вмотивовану відповідь.  

“Чим це погано для людей? Це затягування часу і може тривати роками. Таким чином людина має неефективне судове оскарження. Вона може повторно подати заяву, але вона не розуміє, що у ній можна покращити”, – пояснює експертка.

Левченко скаржиться на те, що під час роботи комісії жодного колишнього бранця не заслухали відповідно до закону. Це ж саме стосується свідків.

“Коли окупанти їх відпускають, то не надають жодної довідки про те, скільки вона там перебували”, – додає правозахисниця.

Юристка рекомендує членам комісії дотримуватися українського законодавства, надавати людям вмотивовані відмови, скоротити терміни розгляду заяв, не перекладати весь доказовий тягар безпосередньо на заявника, а брати інформацію у інших державних органів. Адже членами міжвідомчої комісії є представники правоохоронних органів, які мають доступ до судового слідства.

Крім того, Левченко нагадує, що закон України “Про соціальний та правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України” стосується як військовополонених, так і незаконно ув’язнених цивільних. Однак ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля” детально дослідили дієвість закону на бранцях, яких росіяни звільнили поза обміном. У своєму звіті правозахисники дійшли висновку про недосконалість чинного законодавства, яке було прийняте ще до повномасштабного вторгнення. Адже документ не міг передбачити всіх воєнних злочинів, скоєних окупантами в Україні. Через це закон потребує швидких змін.

Згідно з документом, лише дві категорії цивільних осіб можуть розраховувати на соціальний та правовий захист від держави – заручники та активні громадяни.

“Заручники – це особи, яких РФ утримувала з метою спонукати третіх осіб до вчинення ними певних дій. По суті, заручник це випадкова людина і вимоги ставляться точно не до неї. Як особа, що встановлюю факт позбавлення особистої свободи, має доводити, що вона була заручником? А ніяк. Єдиний варіант, коли держава або комісія може з цим погодитися, якщо людину дійсно обміняли. І сам факт обміну є підтвердженням того, що велись переговори і в обмін на свободу цієї людини держава або окремі особи щось пообіцяли. Тоді виходить, що всі цивільні особи, які потрапили під обмін, можуть встановити факт позбавлення особистої свободи. Але це мізерна частка”, –  пояснює Левченко.

За словами юристки, друга категорія осіб – це громадяни, які своєю діяльністю сприяли територіальній цілісності, суверенітету України або провадили громадську, політичну та професійну діяльність. Тобто такі люди повинні мати попередній досвід активної громадської чи політичної діяльності або ж чинити активний супротив в окупації.

“Чомусь при написанні законодавцями норм закону було визначено саме ці дві категорії. Чомусь не врахували, що відповідно до Женевських конвенцій, всі цивільні особи, позбавлені особистої свободи, мають право на захист. І це досі залишається загадкою. Таким чином закон визначає встановлення факту позбавлення волі, як певну винагороду за певну попередню діяльність”, – обурюється експертка.

Правозахисниця додає, що росіяни незаконно ув’язнюють українців, тримаючи їх роками у тюрмах. Здебільшого це люди, які не були ані громадськими, ані політичними активістами і які не чинили збройного спротиву. Через це звичайним людям доводиться щось вигадувати про себе. Вони не можуть сказати чесно, що вони працювали комбайнерами, різноробами чи прибиральницями. І їх просто забрали з дому.

“Людина не знає, чому окупант прийшов до неї й позбавив її волі. Через декілька років її відпустили і вона має доводити державі, що має право на медичну допомогу та житло. У назві закону мовиться про те, що захист є соціальним. Отже гарантованим конституцією України. То чому виникають оці дискримінаційні норми? На наше переконання, це треба усунути і усунути це можливо лише зміною у законодавстві. За словами Лока, свободи немає там, де немає закону”, – каже юристка.

Як зауважує Левченко, їхня організація провела опитування серед людей, що подавалися до міжвідомчої комісії для встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. І правозахисники з’ясували, що робота комісії не організована на достатньому рівні, а відповідальним за це є звичайне профільне міністерство.

“Найперше з чим стикаються заявники – тривалість розгляду заяв. Загалом це складає три-чотири місяці. Якщо до звільнення людини один член її сім’ї встановив факт позбавлення волі, то тоді вона отримає соціальну допомогу. Якщо людину звільнили поза обміном і вона намагається встановити факт свого ув’язнення, то для неї це великі терміни”, – зазначає юристка.  

За словами Левченко, здебільшого це люди з окупованих територій, які втратили все, навіть документи. У них не має фінансової подушки та жодної підтримки.

Юристка запропонувала Координаційному штабу як єдиному органу, який займається питаннями взаємних звільнень, почати працювати з особами, які опинилися поза обмінами.

“Чим міг би бути корисний КШ? У верифікації особи, у встановленні та отриманні документів, що засвідчують особу. Також для першочергового отримання медичної та психологічної допомоги таким людям. І ці люди могли б надавати багато цінної інформації щодо осіб, які залишилися в неволі, щодо колаборантів та інших обставин. Але їм зараз немає сенсу звертатися до КШ, бо вони можуть надавати цю інформацію, але натомість нічого не отримати. Це для них ще одна ретравматизація, і має бути певний корисний зв’язок для людей”, – каже Левченко.

Нагадаємо, на сьогодні Національна поліція України порушила 59 674 провадження щодо зниклих безвісти за особливих обставин. Найбільше навантаження щодо розслідування таких злочинів лягло на правоохоронців з Донецької, Луганської, Запорізької та Харківської областей.

За даними Нацполіції, у Харківській області відкрито понад 6 тисяч справ, у Луганській — понад 5 тисяч, у Донецькій – понад 31 тисячу, у Запорізькій – понад 4 тисячі.