ЄСПЛ визнав, що “Вечерние Вести” мали право образити Герман

Європейський суд з прав людини визнав порушення свободи вираження поглядів у справі “Інститут економічних реформ проти України”, де вкотре розглянув питання забезпечення балансу між свободою вираження поглядів та захистом репутації особи.

Як повідомляє Центр демократії та верховенства права, згадане рішення, яке ЄСПЛ ухвалив 2 червня, є важливим з точки зору захисту права журналістів використовувати твердження, які відверто шокують чи провокують читача.

Справа стосується статті І. Ткаленка “Как я стал жертвой демагогов”, яку 21 травня 2007 року опублікувала газета “Вечерние Вести”. 18 липня 2007 року Анна Герман подала у відповідь позов про дифамацію, оскільки у цій статті начебто стверджувалося, що вона стала членом парламенту з метою отримати квартиру у Києві. Печерський райсуд Києва задовольнив вимоги щодо спростування інформації та відшкодування моральної шкоди.  

8 грудня 2008 року Інститут економічних реформ (далі – ІЕР), який є редакційним органом газети, подав позов проти України через порушення свободи вираження поглядів, оскільки зазначене твердження було лише особистою думкою автора, а не твердженням про факти.

По-перше, ЄСПЛ вирішив, що рішення національних судів були втручанням у право ІЕР на свободу вираження поглядів.

Крім того, найглибше ЄСПЛ проаналізував відповідність рішень національних судів критерію щодо необхідності у демократичному суспільстві.

Суд звернувся до усталеної практики (зокрема, рішення у справі Delfi AS v. Estonia), визначивши загальний принцип, за яким свобода вираження поглядів є частиною фундаменту демократичного суспільства, однією з основних умов його прогресу та самореалізації особистості.

За умови дотримання вимог, передбачених у частині 2 статті 10 Конвенції, свобода вираження поглядів стосується не лише інформації чи ідей, які сприймаються прихильно чи байдуже або не вважаються образливими, але і тих, які ображають, шокують чи тривожать. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів, без яких не існує демократичне суспільство як таке.

Суд підкреслив важливу роль преси в демократичному суспільстві як “публічного сторожового пса” (“public watchdog”), який має доносити до суспільства інформацію та ідеї про всі питання, до яких є суспільний інтерес. Саме тому журналісти можуть до певної міри використовувати перебільшення чи навіть провокації. Щодо політичного дискурсу, то межі прийнятної критики щодо політиків набагато ширші, ніж щодо приватних осіб, адже перші неминуче відкривають себе для ретельної перевірки їхніх слів і дій журналістами і суспільством загалом. На це варто зважати, оцінюючи захист їхньої репутації, коли вони виступають не як приватні особи. 

Окрім цього, суд нагадав про розмежування між твердженнями про факти та оціночними судженнями, яке необхідно здійснювати зважаючи на 1) обставини справи і 2) загальний тон висловлювання. При цьому варто пам’ятати, що твердження щодо питань, щодо яких є суспільний інтерес, є скоріше оціночними судженнями, ніж твердженнями про факти, зазначає суд.

Щодо самої справи, то, проаналізувавши політичний контекст, в якому була опублікована стаття І. Ткаленка, суд дійшов висновку, що її зміст мав важливий суспільний інтерес. Витончено натякнувши на доволі неглибокий аналіз статті (а точніше – лише двох її речень) національними судами, ЄСПЛ вказав, що твердження автора не виходять за межі прийнятного рівня перебільшення та провокації.

Цей висновок суд мотивував:

прямим зверненням автора до власних тверджень, як до жартівливих, іронічних та сатиричних, у тексті самої статті, в той час, як національні суди тлумачили їх ізольовано від контексту;

загальним аналізом контексту суспільного обговорення та його змісту, зокрема, тим, що ці коментарі мали значний суспільний інтерес та були висловлені в умовах напружених політичних дебатів;

використанням гіпотетичних граматичних форм та сатиричним тоном, які використовує автор.

Тому твердження І. Ткаленка, висловлені у аналізованій статті, є, на думку суду, оціночними судженнями, а втручання у свободу вираження поглядів позивача суд визнав таким, що не відповідає вимогам частини 2 статті 10 Конвенції.