Дім помістився в чашку: волонтери почали кампанію про складнощі виїзду з окупації та адаптації переселенців
Благодійна організація Helping to Leave (“Допомагаємо виїхати”) 17 червня розпочала кампанію “Мій дім помістився в чашку”, щоб привернути увагу до складнощів виїзду з окупації та адаптації й залучити якомога більше підтримки для українців з тимчасово окупованих територій.
Про це ZMINA повідомили в організації.
З початку війни Helping to Leave, яка допомагає українцям та українкам евакуюватись із зон бойових дій, тимчасово окупованих територій, а також з території Росії, куди громадян України вивезли проти їхньої волі, надала допомогу більш ніж 45 тисячам людей. Загалом це була фінансова, гуманітарна, психологічна підтримка. А також організація всього процесу евакуації на безпечну територію.
У межах компанії організація планує випустити серію інтерв’ю з переселенцями. Волонтери Helping to Leave сподіваються, що проста і доступна ідея проєкту “Мій дім помістився в чашку”, живі історії людей допоможуть краще зрозуміти переселенців і залучити якомога більше підтримки для українців з тимчасово окупованих територій.
Координаторка роботи зі ЗМІ організації Юлія Калабан розповіла ZMINA, що для багатьох людей, які виїжджають з окупації, уособленням рідного міста та дому стають чашка, фотоальбом, ключі, вишиванка – те, що нагадує про дім та життя до війни.
Наприклад, для Наталії з Чорнобаївки надважливою була ковдра молодшого сина.
Вони з чоловіком і трьома синами – 23, 16 та восьми років – 11 років жили в Чорнобаївці. Жінка була домогосподаркою та доглядала за своїм молодшим сином, який від народження має інвалідність через ДЦП.
Три місяці вони пробули в окупації. Три місяці хлопці не виходили далі подвір’я – у справах ходили лише Наталія та її чоловік.
Село щоденно обстрілювали. Під час чергового нічного обстрілу в будинок родичів чоловіка Наталії влучив снаряд – вижив лише дядько, але йому переламало кінцівки.
Ця подія стала вирішальною – подружжя зрозуміло, що потрібно їхати. Як і більшість людей, які евакуювалися з ТОТ, вони взяли лише найнеобхідніші речі. Але першою у валізу поклали ковдру молодшого сина. Як згадує Наталія, в цій ковдрі вони забрали молодшого Івана з пологового будинку й він досі нею укривається, або вона просто біля нього лежить. Без цієї ковдри родина нікуди не їздить. Оскільки вона для хлопця як талісман.
Від знайомих Наталя дізналася про Helping to Leave, жінка зв’язалася з куратором через чат-бот організації. Спілкування тривало два тижні, але знайти перевізника не вдавалося через комендантську годину та ризики.
Зрештою за порадою куратора Наталя знайшла перевізника самостійно, а Helping to Leave оплатила його послуги.
Щоб дістатися Черкаської області, в якій вони вирішили зупинитись, родина проїхала 35 блокпостів. На якихось їх пропускали без догляду, а на якихось ретельно перевіряли.
На останньому блокпосту Івана через ДЦП не чіпали, але старших синів та чоловіка змусили роздягнутися та шукали на їхніх тілах татуювання. Перевірили документи та всі сумки.
“Коли ми дістались українського блокпоста, в машині було стільки радості та сліз, що ми нарешті виїхали з окупації, що ми вже не під п’ятою тих уродів, що можемо їхати вільно”, – згадує жінка.
Зараз, попри сум за домівкою, вони не шкодують про виїзд: діти живі, вони забули про обстріли та страх, стали спокійнішими.
Нагадаємо, за даними опитування “На зламі історії: шлях до справедливості для жертв війни в Україні”, яке провели дослідники Харківського інституту соціальних досліджень, щонайменше 22% переселенців стикалися з дискримінацією через переміщення в громадах, де опинились.