“Чистий зразок російської пропаганди”: українських митців обурила стрічка на Венеційському кінофестивалі

На 81-му Венеційському кінофестивалі презентували документальний фільм “Росіяни на війні” російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової: стрічка обурила українських митців, які назвали її “чистим зразком російської пропаганди”.

Відповідний допис оприлюднила у фейсбуку продюсерка, програмерка Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA, директорка продакшн-компанії Moon Man Дар’я Бассель, яка представляє на фестивалі український документальний фільм режисерки Ольги Журби “Пісні землі, що повільно горить”.

Анастасія Трофімова з монтажером і продюсерами стрічки “Росіяни на війні”. Джерело: REUTERS

Українська мисткиня наголосила на тому, що зазвичай вона не обговорює публічно стрічки, які знаходяться в тому ж розділі, що й та, яку вона представляє на конкурсі.

“Однак у цьому випадку я не можу мовчати, тому що йдеться не лише про фільми та мистецтво, а й про життя тисяч людей, які гинуть у цій війні – війні, яка використала пропаганду як зброю”, – пояснила вона.

Передивившись цей фільм, Бассель стверджує, що він може змусити глядача повірити, що це антивоєнна стрічка, яка нібито ставить під сумнів нинішній режим у Росії. Однак, на її думку, це зовсім не так.

Дар’я Бассель. Джерело: фейсбук-сторінка української продюсерки

Російська режисерка починає з висловлювання свого здивування з приводу російського вторгнення в Україну 2022 року. У фільмі вона весь час використовує термін “вторгнення”, а не “повномасштабне вторгнення”, і навіть не згадує, що Росія вторглася в Україну та окупувала Крим ще 2014 року. Цих двох подій ніби не існує у світі цього фільму.

Трофімова також заявляє, що її країна “не брала участі у війнах багато років і що вона читала про війни лише в книгах”. Таким чином війна у 2022 році стала для неї “повним шоком”.

“Цікаво, як режисерка могла не помітити того факту, що її країна була залучена в різні війни та окупації принаймні протягом останніх 30 років (1992–93 Придністров’я, війна в Абхазії, 1994–96 та 1999–2009 чеченські війни, війна 2008 року в Грузії та вторгнення до Сирії у 2015–2022 роках)”, – нагадала Дар’я Бассель.

Один з “героїв” фільму – українець, який зараз живе в Росії та воює на боці Росії. Зокрема, цей персонаж стверджує, що 2014 року в Україні почалася “громадянська війна”. Він також припускає, що українці бомбили східну частину власної країни, тому він переїхав до РФ.

Інший персонаж заявляє, що українці – нацисти.

“Ми чули ці розповіді раніше; їх широко й активно пропагують (і, мабуть, досі) російські ЗМІ. Одним із таких рупорів пропаганди є канал Russia Today, для якого режисерка “Росіян на війні” раніше зняла кілька документальних фільмів”, – пише Бассель.

Водночас впродовж усього фільму “герої” висловлюють своє збентеження щодо своїх дій в Україні, заявляючи, що хочуть, щоб війна закінчилася, і що більшість із них воюють за гроші.

У фінальній частині стрічки батальйон переміщується до Бахмута, і більшість героїв гине в бою. Глядач бачить, як їхні товариші та родичі сумують на їхніх могилах, повторюючи, що “не розуміють, навіщо ця війна і кому вона потрібна”. Врешті-решт режисерка робить висновок, що це “бідні, прості російські люди, якими маніпулюють політики”.

“Я вважаю цю перспективу кумедною, тому що режисерка, як і Путін і його режим, грає з цими людьми в цікаву гру. Вони позбавляють їх простої здатності володіти гідністю, думати й ухвалювати рішення самостійно. Для неї ці люди просто безсилі об’єкти. Якби ті, хто бере участь у війні, яка триває понад 10 років, не були безсилі, це означало б, що вони у своїй більшості насправді підтримують цю війну, чи не так?” – вважає Бассель.

Стрічка Трофімової має на меті викликати жалість до людей, зображених у ній вмираючими, і до їхніх близьких. Однак важливо пам’ятати, що ці люди приєдналися до армії, яка вторглася в незалежну країну, багато з них добровільно, як ми дізнаємося з фільму, наголошує українська мисткиня.

Вона нагадала про Бучу, Ірпінь, Маріуполь і тих мирних жителів, які там були вбиті, про тисячі дітей, яких нелегально вивезли з України до Росії.

“Поки я це пишу, а ви читаєте, по українських містах б’ють ракети. Кнопки тиснуть прості росіяни. Чи їхні злочини є менш значущими лише тому, що вони стверджують, що не знають, чому беруть участь у цій війні?” – ставить питання Бассель.

Також у фільмі російська режисерка запитує одного з “героїв”, чи вважає він російську армію винною у воєнних злочинах. Той відповідає “ні”, стверджуючи, що не був свідком жодних воєнних злочинів.

“Цікаво, що режисерка повторює це у своїх інтерв’ю, заявляючи, що не бачила жодних ознак воєнних злочинів під час перебування на фронті. Ми можемо тільки радіти за неї, що їй пощастило не стати свідком жодного воєнного злочину. На жаль, так не пощастило тисячам українців”, – наголошує українка.

І робить такий висновок: фільм росіянки представляє дуже спотворену картину реальності, поширюючи неправдиві наративи, називаючи російське вторгнення та анексію Криму громадянською війною; припускаючи, що російська армія не вчиняє жодних воєнних злочинів; представляючи тих, хто входить до армії агресора, як жертв.

Це не дивно, оскільки Трофімова раніше працювала на Russia Today і “щедро використовує знайомі їй інструменти”.

“Якщо ви вирішите його переглянути, раджу після нього ще один документальний фільм про російських солдатів під назвою “Перехоплені” режисерки Оксани Карпович. “Перехоплені” також відкривають двері в життя простих росіян”, – резюмує свій допис Дар’я.

За інформацією Бассель, після премʼєри у Венеції стрічку мають показати в Торонто (Канада).

“І ось тут уже наздоганяє чорне відчуття столітньої втоми від такого цинізму і нерозбірливості топових кінофестивалів”, – написала вона.

В інтерв’ю журналістам напередодні Венеційського кінофестивалю Трофімова сказала, що військових РФ у Росії сприймають як “героїв, які ніколи не вмирають”, на Заході ж – “переважно як військових злочинців”. Для неї ж “найбільшим шоком було побачити, які вони звичайні”, пише REUTERS.

“Абсолютно звичайні хлопці з сім’ями, з почуттям гумору, зі своїм розумінням того, що відбувається на цій війні”, – заявила вона.

Водночас із показом стрічки “Росіяни на війні” у Венеції відбулася прем’єра ще одного документального фільму “Пісні землі, що повільно горить”, що показав страждання України. Його режисерка Ольга Журба розкритикувала рішення показати російський фільм, сказавши, що ще зарано зображати загарбників у співчутливому світлі.

“Я вважаю, що російські кінематографісти повинні … показати справжнє обличчя злочинців цієї війни”, – заявила вона.

Українська режисерка Ольга Журба. Фото: Віктор Залевський / “Суспільне культура”

Публікацію Бассель щодо російського фільму на Венеційському фестивалі переклала та поширила відома українська письменниця та режисерка Ірина Цілик. 

“Отака от блювотина, друзі. А я собі думаю, виходить, кінофестивалі такого рівня вже геть не бояться бруднити своє лице тим, що настільки погано пахне”, – прокоментувала вона ситуацію.

У обговоренні під публікацією Ірини українська правозахисниця, лауреатка Нобелівської премії Олександра Матвійчук запропонувала Бассель та Цілик подумати над формою публічної відповіді.

“Цей фільм чудова діагностика, що принаймі частина російських митців не взялася за труд чесно відрефлексувати події, щоб не казати про громадянську війну та що Росія роками не брала участі у війнах. Щонайменше. Якщо це не свідома пропаганда, враховуючи минуле місце роботи режисерки”, – написала вона.

У межах обговорення українці порушили ще одну тему – чи мають вітчизняні митці брати участь у культурних подіях, якщо туди запрошені росіяни.

Зокрема, львівська художниця Ольга Довгань-Левицька вважає ситуацію, що склалася, ще одним сигналом до того, що “українське кіно й українське мистецтво треба просувати всюди й скрізь”.

“Бо якщо світ радо сприймає таке блювотиння, то тут вже не йдеться про те, “що говорити”, а “як” наполегливо стукати всюди, підтримувати своє, допомагати одне одному”, – написала вона.

Раніше ZMINA повідомляла про те, що минулого року за результатами голосування членів Американської кіноакадемії цьогорічну премію “Оскар” у номінації “Найкращий документальний фільм” здобула стрічка “Навальний” канадського режисера Деніела Роера.