Без уваги до особистого болю: чому потерпілі втрачають інтерес до процесу правосуддя щодо воєнних злочинів

Потерпілі від російських воєнних злочинів нерідко стикаються з проблемами в комунікації зі слідчими, що ведуть їхні справи. Часто люди не знають про свій статус у справі, про перебіг розслідування чи навіть не мають витягу з ЄРДР про реєстрацію провадження.

Часом потерпілим доводиться не раз в ході слідства переповідати травматичні події, та навіть доводити в суді, що вони справді їх пережили. Зрештою, отримуючи заочний вирок, дехто з них зневірюється у тому, що злочинці колись понесуть реальне покарання.

Досвід тих, хто вже проходить шлях розслідування та судів, тільки підживлює страхи інших потерпілих. Зрештою частина людей, які потерпіли від воєнних злочинів, відмовляються від пошуку правосуддя.

Про це, зокрема, йдеться у дослідженні Медійної ініціативи за права людини “Охолоджуючий ефект. Мотивація потерпілих бути учасниками процесу правосуддя і їх підтримка на цьому шляху”. ZMINA коротко переповідає його результати. 

Ілюстрація: МІПЛ

Протягом десяти років збройної агресії українські правозахисники та юристи відзначають, що з часом потерпілі від воєнних злочинів втрачають інтерес до слідчих та судових процесів у їхніх справах.

Спочатку люди охоче співпрацюють з правоохоронцями, нерідко по декілька разів дають свідчення, цікавляться станом слідства, ходять на судові засідання. Однак час іде, а реальних результатів правосуддя вони не бачать. 

“Знаєте, я розумію тих, хто зневірився. Ми їздили на слідчий експеримент, експертизу, бо хотіли, щоб нас почули. Щоб не було “слава Богу, що живі” та й усе – я хотіла довести вину. Тому ми їздили за свої кошти. Але це все так затягується. У судах процес відбувається так, ніби хоча б якось закінчити”, – переказують у дослідженні слова одної з потерпілих з Херсонщини.

На сьогодні станом на лютий 2024 року в Україні є близько 128 тисяч офіційно визнаних потерпілих від воєнних злочинів. Це приблизні підрахунки Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків. І ця цифра наразі не враховує свідків.

Водночас від 2014 року слідчі та судові процеси у справах щодо воєнних злочинів приділяють недостатньо уваги, власне, потерпілим та свідкам цих порушень, наголосила під час презентації дослідження Ольга Решетилова, голова Медійної ініціативи за права людини. 

Чинне законодавство та кримінально-процесуальний кодекс також не орієнтовані на потерпілих, зазначила Вероніка Плотнікова, представниця Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків. 

Так, за нинішніми нормами, постраждалі від воєнних злочинів для системи правосуддя не відрізняються від потерпілих у загальнокримінальних провадженнях. 

“Для української правової рамки немає різниці, чи людина є потерпілою у справі про крадіжку, чи, наприклад, у справі про зґвалтування в окупації. І це від початку визначає, як система ставиться до потерпілого”, – зазначила Решетилова.

Теперішнє законодавство наділило потерпілих пасивною роллю. З одного боку, вони можуть ініціювати відкриття провадження, з іншого – їм недоступні усі процесуальні інструменти, які пропонує система. Водночас підсудні таких обмежень не мають.

Тому, наприклад, сторона захисту може звернутися до слідчого судді з клопотанням про збір доказів у третіх осіб. Однак у потерпілих такого права немає. 

“Цю проблему законодавець досі не усунув, тож з погляду українського законодавства потерпілі мають менше прав ніж обвинувачені”, – йдеться у дослідженні МІПЛ.

У квітні 2023 року Генеральний прокурор України затвердив Концепцію реалізації механізму підтримки потерпілих і свідків воєнних та інших міжнародних злочинів. В межах цієї програми почали створювати Координаційний центр підтримки потерпілих і свідків. Майже рік станом на березень 2024 року Центр працює з кількома пілотними справами, однак повноцінна робота ще не почалася. Ця установа покликана зробити слідчий та судовий процеси більш зрозумілими та простими для потерпілих. Водночас на сьогодні, наприклад, Кримінально-процесуальний кодекс не передбачає доступу таких координаторів на закриті судові засідання. 

Водночас сам судовий простір також не орієнтований на потерпілих та свідків. Так, Алма Тасо Дальковіч, психологиня та співтворчиня боснійської системи підтримки потерпілих, побувала в Ірпінському міськрайонному суді під час слухань справи російського десантника Андрія Медведєва. Вона описала, як потерпілі очікували слухання в коридорі без жодної приватності. Їх викликали, вигукуючи імена. Дослідниця зазначила, що ця непотрібна процедура розкриває особу потерпілого та може поставити його у небезпечну ситуацію.

“З перспективи підтримки потерпілих усе від входу до суду до самого засідання мало б мати інший вигляд. Бо те, що було там, це жахливо неправильно”, – додала Дальковіч.

Нерідко потерпілі чи свідки навіть не знають, чого очікувати від судового процесу, зокрема, як будуть поводитися сторони. Так, одна з опитаних зазначила, що для неї стало шоком те, що сторона захисту активно ставила запитання. Тож потерпіла на суді мала фактично доводити, що її справді незаконно утримували в підвалі.

Ще одна велика проблема, яка безпосередньо впливає на готовність потерпілих іти до правоохоронних органів, – брак чіткої та нетравматичної комунікації. 

Нерідко потерпілі не знають, що відбувається з їхньою справою, які слідчі дії проводять, на якому етапі провадження зараз. 

“Поліціянти, яких я зустріла після деокупації, сказали, що поки нема відділку поліції. Я виїхала до Києва, сходила до СБУ, мене туди не впустили, але вийшла людина і пояснила, як написати заяву про воєнний злочин. Дала мені назву сайту, я вдома склала заяву, сфотографувала її та відправила на сайт СБУ. Мою заяву зареєстрували, повідомили мені її номер. Потім нічого не відбувалося, поки мене не познайомили з адвокатом і він втрутився”, – наводять у доповіді досвід одної з потерпілих з Херсонщини. 

Правозахисники також фіксували непоодинокі випадки, коли потерпілі навіть не отримували витягів з Єдиного реєстру досудових розслідувань про те, що справу зареєстрували.

Усі опитані МІПЛ потерпілі та свідки зазначили, що під час першого контакту з правоохоронцями і надалі їм нагадували про їхні права й обов’язки. Проте не всі з них до кінця розуміли, про що саме йдеться.

Так, частина з опитаних потерпілих та свідків зазначили, що не потребують допомоги адвоката. Це ілюструє необізнаність людей у своїх правах, що стосуються представництва в суді, або ж щодо можливості консультацій з кимось, окрім прокурора чи слідчого, зазначили в доповіді. 

“Ми спершу не думали, що нам потрібен адвокат. Бо в прокуратурі сказали, що вони представлятимуть наші інтереси, що вони за нас і проти Росії. Але коли ми приїхали на суд, то побачили, що багато потерпілих у нашій справі мають адвоката. На друге засідання ми не потрапили, а після третього зрозуміли, що треба адвокат – людина, яка пояснила б, що відбувається і як себе вести”, – розказала одна з опитаних жінок.

Інша потерпіла протягом двох років не могла добитися відповідного статусу у кримінальному провадженні. Їй це вдалося лише після залучення до справи захисника. На початку повномасштабного вторгнення у Київській області російські військові розстріляли шістьох її рідних, однак правоохоронці про неї, за її словами, “забули”.

Багато проблем у співпраці слідчих та потерпілих відбувається, зокрема, через людський фактор. 

Так, одна з опитаних потерпілих розказала, що правоохоронці додали її та інших потерпілих до спільного чату під назвою “Катівня”. Жінка додала, що її це шокувало. Крім того, опитана розказала, що поліція втратила протокол її свідчень, тож їй довелося вдруге в подробицях переказувати свій досвід. 

Хоча правоохоронні органи постійно наголошують на необхідності уникнення ретравматизації потерпілих та свідків, випадки повторних опитувань потерпілих траплялися не раз, зазначає Марта Змисла, юристка, адвокатка “ЮрФем”, представниця потерпілих у судах.

Зокрема, задля збереження показів, слідчі можуть записати опитування на відео, що потім можна буде використати у судовому процесі.  

“При дослідженні доказів нерідко трапляються ситуації, коли відеозапис є поганої технічної якості. Наприклад, не чути потерпілої. Це зумовлює повторний допит потерпілої вже під час судового розгляду справи”, – наголосила правчиня.

Попри усі процесуальні недоліки значна кількість потерпілих та свідків готові проходити цей шлях, аби добитися справедливості для себе, своїх рідних та близьких. Та без належного відгуку з боку правоохоронної системи та держави загалом, ця наснага з часом втрачається.

Згідно з дослідженням УГСПЛ, 87,9% потерпілих вважають розслідування їхньої справи неефективним. Не задовольняють потреби справедливості потерпілих і заочні вироки воєнним злочинцям. 

“Формально ці люди несуть покарання, але фактично цього не відбувається. Вони продовжують жити своїм життям, нести свою службу в певних структурах, де вони працювали. І ця людина не відчуває того покарання, яке б вона мала відчути. Я вважаю, що цього недостатньо”, – зазначила Людмила Шумкова, потерпіла у справі щодо однієї з катівень Херсона.

Деякі потерпілі очікують, що до відповідальності притягнуть командирів, що давали злочинні накази, та Росію загалом. 

“Я сподіваюся, що вся держава-агресор відповість у Гаазі, а не лише їхній президент, бо вони там усі такі. Якщо не покарати цю країну, вона й далі буде захоплювати”, – сказала одна з потерпілих з Київщини.

Водночас частина потерпілих зазначає, що будь-якого покарання для винуватців буде замало.

“Коли ми з дівчатами сиділи в катівні, мріяли – от зайшли б наші, посадили б росіян у ті ж камери і примусили б їх співати гімн України. Навіть якщо їх зараз позбавлять свободи, вони не відчують того ж, що пережили ми – бо у в’язниці теж можна жити. Тому навіть повного юридичного покарання для мене буде недостатньо”, – наголосила одна з опитаних жінок.

Як відомо, Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні протягом чинного мандата вкотре підтвердила, що Росія системно та повсюдно катує полонених цивільних та військових. У комісії наголошують, що за допомогою зібраної інформації можна дослідити, чи не вчиняє Росія катування в межах певної політики. У такому випадку це становитиме злочин проти людяності.  

Тим часом українські правоохоронці продовжують встановлювати особи злочинців, які утримували цивільних заручниками у незаконних місцях несвободи. Так, Національна поліція оголосила підозру двадцятирічному військовому РФ Руслану Алімханову, який був одним з конвоїрів у захопленому ІТТ Херсона.

Крім того, херсонська прокуратура скерувала до суду обвинувальний акт щодо трьох росгвардійців, які причетні до катувань цивільних у тому ж ізоляторі. Двох підозрюваних також звинувачують у вбивстві затриманого цивільного. У підозрі також йдеться про десятки потерпілих. Щонайменше 24 з них пережили сексуальне насильство – їм приєднували дроти зі струмом до статевих органів.