Невидимі злочини: чому українські правоохоронці не бачать мотиву ненависті в нападах на геїв та ромів?
6 вересня 2018 року в центрі Києва біля станції метро “Хрещатик” група підлітків порізала ножем 22-річного Євгена Огурцова: нападники, яким не сподобалася зовнішність хлопця (вони назвали його геєм – ред.), завдали три удари в ділянку легень, украли телефон, а після цього спокійно пішли випивати на сусідню лавочку.
Напад на Євгена став одним з майже 400 злочинів на ґрунті ненависті, які за два роки зафіксував Правозахисний ЛГБТ-центр “Наш світ”. У своєму черговому звіті експерти організації зауважують, що злочини, які стосуються ЛГБТ-українців, ромів, представників релігійних меншин та феміністок, у переважній більшості випадків скоюють учасники ультраправих рухів, а пов’язує їх насамперед неналежна кваліфікація та вкрай повільне розслідування.
Напад на Євгена
ЗЛОЧИНИ БЕЗ СТАТТІ
Стаття 161 Кримінального кодексу про “порушення рівноправності громадян залежно від їхньої расової, національної належності або ставлення до релігії” існує в Україні з моменту ухвалення документа у 2001 році. Проте й досі мотив дискримінації не враховують навіть у тих справах, де він очевидний.
“Слідчі отримують заяву, бачать у ній хуліганство, побиття або крадіжку та починають розслідування. Їм простіше завершити справу, не намагатись ускладнити собі завдання та доводити прокурору ґрунт ненависті. Навчити слідчих цьому (доводити мотив – ред.) – наше основне завдання сьогодні”, – розповідає начальник відділу із забезпечення прав людини в Нацполіції та голова з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Костянтин Тарасенко.
Сьогодні, якщо ви стали жертвою злочину на ґрунті ненависті в Україні, у заяві про скоєння правопорушення, яку пишуть ті, хто дійшов до відділку, треба вказати, що напад стався з мотивів дискримінації.
“Наказ про запровадження протоколів з відповідним пунктом підписали ще у 2015 році, але, наприклад, тільки цього літа в Донецькій області вони з’явились у слідчих. До цього роздруковували документ старого зразка”, – зауважує Тарасенко.
Вищезгадані протоколи мають допомогти збирати інформацію про злочини на ґрунті ненависті правоохоронцям, проте, на думку експертів, що працюють над захистом жертв нападів у суді, це не допоможе їхнім підзахисним. За логікою поліцейських, людина, що прийшла до них, має знати про відповідний пункт у протоколі та про те, що її злочин можна відповідно кваліфікувати.
“Потерпілі не повинні знати про це, адже це робота особи, що відбирає інформацію. Якщо, приміром, я отримаю по голові та в тому стані зможу пригадати всі деталі, то зазначу це в протоколі. Інші ж можуть цього не зробити”, – наголошує адвокатка Оксана Гузь.
Із планом Нацполіції унормувати статистику, а вже потім вирішувати питання розслідування, не згодні й інші експерти. Директор ромської програми в міжнародному фонді “Відродження” Сергій Пономарьов розповідає, що такий механізм вигідний самим правоохоронцям, але зовсім не підходить жертвам злочинів.
ТАНГО ІЗ ЗАКОНОДАВСТВОМ
Багато з тих, хто працює над питанням розслідування злочинів на ґрунті ненависті в Україні, кажуть про необхідність внести зміни до законодавства, які б допомогли доводити справи до суду, проте єдиної думки з цього приводу немає.
“Ми продовжуємо танцювати танго навколо технічних моментів – змін до статей Кримінального кодексу. На жаль, сьогодні, якщо ми погоджуємося з тим, що кваліфікація 161-ї статті все ж таки може відбуватись, то слід зазначити, що стаття потребує людини. Якщо немає людини, яка напише заяву, то ні прокуратура, ні поліція будь-яку справу не кваліфікуватимуть як злочин на ґрунті ненависті. Для зміни ситуації ми маємо зробити ідеологічний та ментальний зсув. Перестати закопуватись у деталі та прямо сказати, що подібні напади – питання безпеки в громаді”, – каже Пономарьов.
На початку грудня Мін’юст презентував звіт щодо виконання плану реалізації Національної стратегії з прав людини, де окремим пунктом прописана необхідність “забезпечення комплексності та узгодженості законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації”. Згідно зі звітом, ще в лютому 2018 року Головне управління Нацполіції скерувало до правового департаменту свого відомства законопроект, що стосується злочинів на ґрунті ненависті. Але документ досі не оприлюднений.
Спроби врегулювати питання, пов’язані з нападами, робили ще у 2015 році. Тоді група народних депутатів подала на розгляд Верховної Ради законопроект “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо гармонізації законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації із правом Європейського Союзу)”, який стосувався й змін до 161-ї статті. Зокрема, вони пропонували прибрати кримінальну відповідальність за скоєння цього виду правопорушень та замінити її адміністративною, тобто штрафами. Проте після першого читання ухвалення документа загальмувалось, і він досі перебуває на розгляді парламенту.
Статтю про порушення рівноправності громадян, з кваліфікацією якої виникають проблеми у жертв нападів на ґрунті гомофобії та расизму, на практиці використовують в Україні, але, за словами експертів, дещо для інших злочинів.
“Обвинувачувальні вироки є там, де з’являються сепаратизм та повалення державного ладу. Коли цей сегмент “відвалюється”, а на його місце стає ром, ЛГБТ, стать, раса, то все змінюється”, – підкреслює адвокатка Гузь.
Саме зараз вона захищає в суді потерпілих від нападу, який стався 8 березня 2018 року в Ужгороді. Тоді ультраправі з організації “Карпатська січ” зірвали мирну акцію жінок: їх обливали фарбою та зеленкою, а потім влаштували сафарі. Напад кваліфікували за трьома статтями, серед яких була і 161-ша, проте в подальшому розгляді мотив ненависті почав зникати, а судові засідання зробили закритими через участь у справі неповнолітніх.
НАПАДИ НА РОМІВ
Минулого року однією з гучних тем в українських медіа стала серія нападів на ромські поселення: лише за півроку таких налічили майже десять, а останній львівський погром завершився смертю 24-річного ромського хлопця Давида Папа. В ніч на 23 червня 2018 року його зарізали ультраправі з організації “Твереза та зла молодь”. Серед нападників були неповнолітні, яких суд залишив під домашнім арештом, але згодом дозволив чотирьом з них відвідувати школу.
За словами Костянтина Тарасенка, одразу після трагічного нападу правоохоронці у Львівській області збиралися на екстрені наради, на яких чітко поставили завдання моніторити інформацію щодо нападів на ґрунті ненависті. Проте, за словами правозахисників, далі протокольних рішень ситуація в цих справах ефективно не просувається.
“Якщо говорити про останні інциденти нападів на ромів, то по жодному не збереглася кваліфікація про ґрунт ненависті. Є прохідні рішення по Львову, але остаточно ніхто нічого не сказав. Можна довго намагатися пояснити причину цього, але, по факту, навіть у гучних справах, де мотив очевидний, поліція та прокуратура не доопрацьовують. А тому в реальному житті не проявляється бажання правоохоронної системи покращити ситуацію”, – наголошує Пономарьов.
Відповідаючи на запитання, що ж стало причиною погромів ромських поселень в українських містах, правоохоронці інколи проводять паралелі з нападами та видимістю ромів у громадах. Однак ці слова не підтверджують ні статистика, ні думки інших експертів. Так, за словами координатора проекту “Без кордонів” Максима Буткевича, у Закарпатті, де традиційно проживає велика ромська спільнота, за останній рік не зафіксували жодного підтвердженого факту нападу на неї за мотивом ненависті, а тому причини злочинів криються в іншому.
СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО
Однією з можливих причин нападів на ґрунті ненависті може ставати мова ворожнечі, проте не тільки прямі заклики до насильства, за словами експертів, можуть належати до неї.
“Мовою ворожнечі можна назвати не тільки заклики до вчинення насильства, але й коли своїми словами людина має на меті обмеження прав або їхнє нівелювання. Наразі в Україні практику покарання за мову ворожнечі неможливо прийняти, але ми бачимо, що за висловлювання певних думок, які не є домінуючими в суспільстві, людей все ж таки можуть притягати до відповідальності”, – зауважує експертка з адвокації Центру інформації про права людини Альона Луньова.
Влітку цього року вона разом з іншими активістами звернулася до ректора педагогічного університету, вченої ради закладу та Державної служби якості освіти з вимогою звільнити деканку вишу Ганну Турчинову за гомофобні висловлювання.
“ЛГБТ не розмножуються, тому їм потрібна нова кров і плоть. Вони зрозуміли, що не можуть зробити це по-іншому, окрім як з дитинства розповідати школярам, що це все абсолютно нормально”, – розповідала вона влітку у своєму блозі на одному із сайтів відомого українського медіа.
Через кілька місяців її чоловік і за сумісництвом секретар РНБО Олександр Турчинов оприлюднив схожу заяву, де згадав не тільки ЛГБТ-українців, але й активістів, які борються за ґендерну рівність у країні. Українські медіа, як і у випадку із заявою деканки педуніверситету, здебільшого передрукували заяву чиновника, не пояснюючи, що вона є прикладом мови ворожнечі.
“Центральні канали докладаються до мови ворожнечі. Досі на каналі “Прямий” існує “Вата-шоу” (відсилання до слова “вата”, яким називають людей, що прихильні до ідеї зближення з Росією; вислів є одним з виявів мови ворожнечі – ред.), на ICTV – “Антизомбі”, де розповідають про недолугих жителів окупованих територій. Таким чином ми дегуманізуємо умовного ворога, а потім просто “розмиваємо” його”, – пояснює журналістка Громадського Анастасія Станко, яка за висловлювання щодо недоречності використання мови ворожнечі неодноразово наражалася на тиск.
За її словами, одним зі способів запобігання трансляції мови ворожнечі може стати пояснення в медіа про негативні наслідки використання певних слів, проте більшість експертів кажуть, що законодавчо обмежувати “слово” не слід.
“Треба пам’ятати, що поліція, влада, медіа – це частина суспільства. Будь-які прийняті закони будуть застосовувати люди, а тому малоймовірним видається сценарій, коли правоохоронці, які також є носіями цієї культури, будуть притягати винних до відповідальності. Якщо суспільство не готове публічно виступати проти таких проявів, то ми не можемо сподіватися на те, що прийде хтось та наведе порядок. Допоки ми не будемо публічно звинувачувати таких людей (які транслюють мову ворожнечі – ред.), подібні ситуації будуть відбуватись”, – констатує Луньова.
Приклад України у сфері кваліфікації та розслідування злочинів на ґрунті ненависті не новий для пострадянського простору, а тому правоохоронці та влада шукають натхнення для вирішення питання в досвіді дружніх країн, наприклад Грузії, де ефективна кваліфікація та розслідування нападів є престижними насамперед для поліцейського.
Через чотири місяці після нападу гомофобів у центрі Києва справа Євгена Огурцова перебуває в стані розслідування, але, за його словами, кваліфікація за 161-ю статтею з документів поки нікуди не зникла.
“До кінця грудня проводились експертизи, а правозахисний центр “Наш світ” найняв мені адвоката. Двоє нападників, якщо не помиляюся, зараз знаходяться під домашнім арештом, а тому існує непогана ймовірність, що справа може стати прецедентною”, – розповідає хлопець.
Незважаючи на пережитий стрес, операцію та реабілітацію, під час якої Євгену довелося ходити, спати та їсти з трубкою, що стирчала з легені, він констатує – життя його змінилося на краще:
“Для мене те, що я відповів гомофобам тоді, – величезна перемога над собою. Я зробив публічний камінг-аут перед усією країною, коли у мене брала інтерв’ю ТСН. Мені вдалося скинути величезний валун з душі, а це були непередавані й неймовірно сильні емоції, яких я не забуду ніколи. Також мені приємно, що моя історія, можливо, допоможе комусь або стане корисним прикладом, хоча трактувати її люди можуть по-різному, але на це я вже вплинути не можу”.
Петро Смирнов, журналіст Центру інформації про права людини
