Голодомор: Мертві – мовчать
У День пам’яті жертв Голодомору 26 листопада о 16:00 запали свічку пам’яті.
Не мовчи – борись за свої права
Голодомор 1932-33 років як успішний експеримент стирання з пам’яті усвідомення, що ти – людина. Це не про підняття економіки і скрутні передвоєнні-повоєнні роки ХХ століття. Це про звичайну людську смерть. Нічим не прикрашену. Огидну. Сплановану.
…Я ніколи не могла осягнути цифр: “Від голоду загинуло близько 3,9 мільйонів людей, 600 тисяч ненароджених дітей” (Володимир В’ятрович, директор Інституту національної пам’яті).
Скільки це? Допоки три роки тому не потрапила на Соловки. Мета цієї поїздки була побачити одне з найбільших цвинтарів безвинно вбитих людей, помолитися за них.
Я стільки чула про це. А коли потрапила на острів – побачила… нічого.
Коли згортався перший концтабір, де загинуло за різними даними близько 300 тисяч, розібрали майже все до цеглини. Щоб НІ-ЧО-ГО не нагадувало про злочин. Страшний злочин проти людства.
Однак саме там я зуміла осягнути цифри. Мені показали нерозкопані цвинтарі, куди кидали мертві тіла як непотріб. Земля сама їх накривала. На Соловках мені розповідали, що до сих пір цвинтарі “не досліджені”, а вони могли б розповісти про реальні масштаби трагедії…
Коли я дивилася на цвинтар – я не могла охопити всього поглядом. Лиш бачила укриті травою пагорби поміж деревами. Тисячі пагорбів… Певно, саме так виглядають цифри людських трагедій.
І коли мова заходить про Голодомор, Соловки, Сандармох, Биківню, Бабин Яр, 1921-22 роки, 1946-47 роки, Розстріляне Відродження – пригадую ці пагорби як свідчення живих людей. Колись живих…
Навіщо стільки смертей? Усе просто – абсолютне зло любить тишу. Точніше – коли мовчать.
Інколи я дуже серджуся, коли людина готова терпіти приниження, аби щось отримати – пільгу, соціальну допомогу від держави, якусь довідку… Коли “простіше” промовчати, ставши свідком приниження когось іншого, порушення прав. Промовчати, коли порушуються і її права також.
І тоді безсило згадую – нас так довго вчили мовчати. Один із “успішних уроків” – Голодомор 1932-33 років: через кору дерев у шлунку, через впряжені у борони худющих корів, через ненароджених дітей. І кожний раз, як тільки в очах з’являвся живий блиск “Я – людина…” й готовність чинити опір, репресивна сталінська (та його прибічників) машина “просто” забирала хліб: “Борись голодним”.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА. “Закон про п’ять колосків” – таку назву отримала Постанова ВЦВК і РНК СРСР “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності” (7 серпня 1932 року). Відповідно до цього документу, розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за “пом’якшуючих обставин” — позбавленням волі на строк не менше 10 років. “Законом про п’ять колосків” фактично людям було заборонено володіння їжею, відібрані всі права – від права на приватну власність до права на життя.
…Моя бабуся розказувала, як її матір (мою прабабусю) в 1947 році забирали в тюрму за “рукав гороху” (працюючи в полі, могли собі щось потайки взяти для дітей. Шили зі старих рукавів сорочки торбочки, в якій вміщалося 3-4 склянки зернових. У якийсь із днів її “спіймали” з таким “рукавом”). Тоді був страшний голод на селі. Прабабуся полишала дітей самих – найстаршій дочці було заледве 14 років, чоловік загинув у війну. Одна дитина тяжко хворіла. Прабабуся й не очікувала застати її в живих – лиш думала, в якому одязі її поховають, “аби хоч по-людськи”… Повернулася через рік – усі живі. Заголосила…
Бабуся, розповідаючи мені про своє життя, постійно повторює: “А ми не такі бистрі були, як оце ви (онуки – авт.)… Ми стидалися і боялися слова сказати”.
А ще пригадує: “Нас називали сиротами – були без батька, і матір забрали. Прийшов бригадир колгоспу – сказав мені йти до телятника. А я так хотіла вчитися. Я плакала – так хотіла вчитися. А сказали йти до телятника – мусіла йти, бо їсти нічого було, а ще двоє менших братів…”.
“Бабусю, ну чого, чого мовчали?” – все допитувалася малою…
“А що сказати, щоб ще гірше було?…”.
Що могло б бути гірше?
А могло. Моя бабуся народилася 1931 року – в самий початок Голодомору. Встигла. А 600 тисяч її однолітків – ні.
Моя бабуся не пригадує Голодомору 1932-33 років, але в ній уже кровоточила рана геноциду українського народу – ще не названого, не дослідженого, замовчуваного. І з цією неусвідомленою раною живе вона все життя. І часто як науку мені повторює: “Помовч – будь меншою…”.
Досліджуючи історію становлення українців як нації, чи не найчастіше наштовхувалася на твердження, що під час влаштування штучного голоду одним з найважливіших завдань комуністичного режиму було винищити людей, які усвідомлювали себе як українець/українка.
“Якщо радянська програма досягне успіху… Україна загине так само, наче було б убито всіх без винятку українців. Бо вона втратить ту частину, що зберігала і розвивала культуру, віру, об’єднавчі ідеї, давала їй душу. Тобто робила українців нацією, а не просто населенням” (юрист Рафаель Лемкін, автор статті “Радянський геноцид в Українi”).
І чи не історична насмішка – сьогодні на непідконтрольній Україні території мовчання є платою за життя і кусень хліба.
“Якщо на підконтрольній українській владі території ми чули від місцевих жителів різкі слова щодо Нацгвардії, і ці звинувачення були як абсолютно абсурдні, так і справедливі, то на захоплених територіях люди скаржаться, але там про це ніколи не скажуть “під запис”, а тим більше на камеру. На непідконтрольній території панує тотальна атмосфера страху. “Але тільки ви ніде про нас не кажіть. Тому що зараз прийдуть і всіх уб’ють”, – кажуть люди” (Олег Орлов, член ради правозахисного центру “Меморіал”, Російська Федерація).
Змусити людей мовчати (синонім слова – не боротися) – це важливий результат пропаганди, залякування, війни. Успішний результат і Голодомору.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА. За даними прокуратури (20 лютого – 2 квітня 1930 року) в Україні відбулося 1 716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися “як широкі збройні повстання проти радянської влади”. Натовпи селян ліквідовували місцеві органи влади.
На партійних зборах влітку 1930 року керівник Компартії України Косіор заявив: “Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями”.
Усвідомлював це і Сталін. У листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року він писав: “Якщо не візьмемось нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити… Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати”.
Водночас – кожне промовлене правдиве слово вибухало в абсолютній тиші зла. До прикладу – щоденник Анни Франк про Голокост євреїв або ж опубліковані свідчення голоду в Україні Ґаретом Джоунзом, які передрукували чимало видань, зокрема, New York Evening Post.
Мені боляче за бабусю, яка не прожила свого життя по-інакшому. Не змогла? Не знала? Але точно – боялася. Усе життя боялася – за все. І цей страх виховувала в своїх дітях, і цей страх намагалася (нехай несвідомо) передати своїм онукам.
Я не осуджую.
Просто в своєму житті намагаюся звільнитися від цього страху і панциру мовчання, яким міцно скута “вихованням”, родинними розповідями, раною геноциду.
Я – дитя проміжного покоління, яке ще роздумує: “Краще помовчати чи все-таки сказати, що мене ображають?”.
Та спілкуючись зі студентами, які не набагато від мене молодші – років на 8-10 – щиро радію їхній легкості говорити. Їхнім спробам заявляти про свої права. І я їм вірю – із ними в мене більше сили пробити і свій панцир. Той панцир мовчання, яким абсолютне зло – комуністичний режим в Україні, соціал-нацистський режим у Німеччині чи сучасна професійна пропаганда в Росії – сковує кожного, хто прагне усвідомлювати себе людиною.
Лиш мертві – мовчать. Живі борються.
ДОВІДКА. Факт політично організованого Голодомору в Україні визнаний в більш ніж ста державах світу. Європейський Союз назвав Голодомор злочином проти людяності. Парламентська асамблея Ради Європи назвала Голодомор злочином комуністичного режиму. ОБСЄ назвала Голодомор результатом злочинних дій і політики тоталітарного режиму Сталіна. ООН визначила Голодомор як національну трагедію українського народу.
Фото з відкритих джерел
