Діти війни

Уперше за тиждень прохолодно і дощить над Майорськом — передмістям Горлівки. Подеколи чути гуркіт. І немає певності, чи це грім, чи то десь з боку окупованої Горлівки падають снаряди. Однак іноді з неба зриваються дощові краплини. Вони не можуть обманювати. Так само, як і діти, які грають у хокей. Якби то був гуркіт снарядів – дівчата і хлопці вже поховалися б.

МАРИНА, ІВАН ТА ХОКЕЙ

Групка дітей пластиковими ключками ганяє пластиковий м’яч по асфальтованому майданчику. Асфальт місцями потрісканий. На диво, за три роки бойових дій на ньому немає жодного сліду від снарядів. Ніби ті навмисно оминали площадку і дитячий майданчик, що притулився поруч, із лавками, маленькою старою альтанкою та широкою, міцною, дерев’яною гойдалкою…

– Ми – “Майорські тигри”!

– А ми – “Майорські леви”!

Діти вигукують назви команд на бігу. Разом із ними грає четверо дорослих. Загалом на майданчику з десяток гравців, порахувати їх точно складно і через швидкий рух, і через те, що час від часу хтось іде з поля, а хтось приєднується до гри. Декілька малих спостерігають за грою збоку.

Правила хокею на асфальті дуже прості: забити пластикову шайбу в маленькі ворота з подертою сіткою. Дві команди, кожна в своїй формі — червоних жилетках або чорних футболках із довгими рукавами. Під ними у когось шорти, а хтось — у штанах. Взуті всі теж по-різному, переважно у кедах і кросівках, але комусь добре бігати і в шльопанцях.

У кожній команді — по двоє дорослих. Усе за правилами.

Саме ці дорослі й почали проводити такі спортивні вихідні для малечі.

Лунає свисток — і на полі зчиняється гвалт і біганина. Кожен намагається підчепити ключкою шайбу, втримати її і передати далі, щоб потім потрапити у ворота. За грою стежать суворі судді — кілька жінок на лавці. Одна з них — білявка з коротким фарбованим волоссям  у спортивній кофті та бриджах — тримає в руках телефон. Саме вона оголошує початок і кінець тайму.

%%GALLERY%%

Марина — тутешня активістка. Раніше вона працювала на залізниці в Майорську. Тепер сидить без роботи. Ми розмовляємо з нею, сидячи на тій самій широкій гойдалці, поки хтось із дітей починає тренуватися грі в бейсбол, хтось іде вулицями Майорська додому або шукати нових ігор, а хтось — прямує в альтанку малювати.

Марина час від часу відповідає на телефонні дзвінки…

– Як у вас зараз? Тихо?

– Тихіше, – відповідає Марина російською тихим втомленим голосом. – Але вночі пострілюють. Вони ж ніби домовилися про режим хліба чи як його (“Хлібне перемир’я” для збору врожаю — авт.)? Але коли тихо, страшніше за все.

– Чому?

– Весь час у напрузі, весь час чекаєш, стрілятимуть чи ні. Коли гучно, то хоч розумієш, куди і як летить. А коли тихо, нічого невідомо.

– А діти як?

– Звикли. Вони вже навіть уваги на обстріли не звертають, – каже жінка.

Вона розповідає: всі тутешні малі як аксіому знають: до незнайомих предметів, схожих на снаряди, підходити не варто, торкатися — тим більше. Слід сказати про знахідку дорослому.

– Вони і так усе знають. Раніше кулі жменями на вулиці підбирали. Мій весь час збирав. Додому приносив, знаходила в кишенях. Я кажу: “Ні, вдома мені не треба”. Тепер хоч не носить.

Родині Марини пощастило: дім дивом не постраждав за ці три роки. Хоча в сусідів осколками пошкодило вікна і дах.

– Ми вдома були, коли прилетіло. Думала, посивію. Ховалися в коридорі. До підвалу поки дійдеш… Там холодно і вогко. Що там робити? Сидіти чекати, поки прилетить і завалить у підвалі? То краще в хаті, хоч чути, куди і що прилетить. Ми не були в підвалі. Один день там пробули тільки.

Поки ми говоримо, вулицею їде стара червона “Лада”, і звідти в гучномовець кричать російською: “Купуємо горіхи. Горіхи купуємо!”. У прифронтовому селищі це виглядає абсурдно.

Марина розповідає: отакі спортивні вихідні у їхньому Майорську почалися місяців зо три тому. Організував їх колишній боєць Нацгвардії, волонтер Олег Коноплянка. Щоп’ятниці — мультфільми на проекторі. По суботах — хокей і бейсбол. До гойдалки підходить син Марини — Іван. Він прислухається до розмови.

– Скільки разів ми грали в хокей? Чотири? Раз у бейсбол, – рахує жінка.

– Мамо, раз у бейсбол! І чотири, так, чотири рази в хокей, – рахує Ваня і собі.

У Майорську немає газу, найближча школа — в окупованій Горлівці, дитсадок — теж там.

П’ятеро школярів, ризикуючи життям, продовжують ходити на уроки в сусідню самопроголошену ДНР. Проте більшість їздить у Бахмут. Дітей щоранку забирає автобус, після уроків привозить.

Та якщо старші діти ходять у школу, дошкільнята — весь час із батьками. Як Ваня. Він ходить за Мариною скрізь. І сумує за татом. Той працює у Попасній на залізниці.

Торік майже ціле літо діти провели в таборах відпочинку в Одесі, Херсоні, Святогірську державним коштом, путівки надали і волонтери. Цього літа — ще жодної поїздки.

– Я телефонувала в департамент у Бахмуті. Вони кажуть: зона АТО закінчується на Курдюмівці, а Майорськ рахується сірою зоною. Нам путівок не дають. Ось починається зміна в таборі, а нас туди не беруть…

Тож поки отакі спортивні ігри — єдина розвага в селищі. Марина каже, діти з великим нетерпінням чекають вихідних.

– Вони цілий тиждень аж трусяться — чекають. Вони вчора підмели майданчик самі, без нашої допомоги. Так вони хоч трохи відволікаються. І розуміють, що комусь потрібні, крім батьків, – не без гіркоти в голосі розповідає жінка.

– Ми ждали. Я Олегу чотири голи забив, – хвалиться Іван, але на жодне моє запитання не відповідає: соромиться і ховається за мамою.

Потім знімає кед і показує Марині тріщину на підошві. Скаржиться, туди потрапляє пісок і муляє ногу. Цієї осені Іван піде в перший клас. Точніше, поїде автобусом до Бахмута.

АЛЬТАНКА, КИЛИМОК ДЛЯ ЙОГИ І МАЛЮВАННЯ ПАЛЬЧИКАМИ

У маленькій альтанці на дитячому майданчику не тільки полущилася фарба по боках, а й бракує кількох дошок у підлозі. Волонтерка Олена Розвадовська привезла каремат, кілька аркушів ватману, альбом для малювання, кілька різновидів фарб, а ще зо два десятки різних щіточок, вологі серветки, аби витерти руки. Усе приладдя для малювання — у великому поліетиленовому пакеті. Видно, що організовувати “пленери” для волонтерки — звична справа.

Олена, яка ще 5 хвилин тому бігала з ключкою по майданчику, кладе на підлогу каремат (килимок для йоги), розкладає аркуші, дістає фарби і щітки.

Розвадовська постійно їздить по прифронтових селах і містах. Вона, здається, знає всіх дітей у Зайцевому, Авдіївці та інших гарячих точках.

– Ти ж не можеш постійно жити в стресі, має ж бути хоч якась краплинка нормального дитинства. Частина дітей виїхали, ті, які залишилися, втратили друзів. Їм бракує товариства. Дітям щодня потрібна гра. Вона може навіть витіснити стрес.

Олена дещо заклопотана. Сьогодні їй потрібно встигнути заїхати ще в кілька прифронтових населених пунктів, адже її там теж чекають діти.

В альтанці більшає малюків. Вони сідають на коліна на каремат. Олена розливає фарбу з баночок на пластикову палітру. Показує дітям малюнок на телефоні. Сьогодні дітлахи пальчиками зображуватимуть квіти.

Волонтерка пояснює, як малювати, каже, що фарба безпечна, спеціально для цієї техніки. Вона терпляче показує кожній дитині, як вести лінії, сама вмочаючи палець у пурпуровій фарбі. Слідом за нею так само робить Оля у зеленій спортивній кофті, Поліна, яка після хокею не зняла чорну футболку, приєднуються інші дівчата й хлопці.

Альтанка стає схожа на вулик, діти розмовляють, щось один одному показують, про щось питають Олену. За кілька хвилин на аркуші ватману розцвітають червоні, жовті, сині квіти, пурхають яскраві метелики. Діти ніби навмисно обирають якомога яскравіші кольори, аби прикрасити цей сірий дощовий день і своє фронтове дитинство.

ПОЛІНА, ОЛЯ ТА ІЛЛЯ

“Пленер” завершується, діти розмалювали кілька аркушів, хтось витирає руки і навіть обличчя від фарби, хтось іде додому вмиватися.

Восьмирічна Поліна ретельно витирає кольорові плями з долонь, такі ж у неї на щоках та носі. Вона закінчила перший клас. Каже, хотілося б, щоб такі ігри проходили частіше. А ще розповідає, що обстрілів не боїться.

– Страшно було, коли оцей дім загорівся, – показує вона рукою попереду себе на високий кістяк будинку.

– Там три міни впало: одна на дім, інша на город, третя в сарай. Мама (Марина) викликала пожежників.

– А що потрібно робити, коли стріляють?

– Ховатися, – сміється дівчинка. – Я ховаюсь у коридорі, у нас там вікон немає. Лягаю на підлогу, закриваю вуха руками і кажу: “Ля-ля-ля”, щоб страшно не було.

Поліна любить бігати і малювати, а ось англійську та основи здоров’я — найгірші для неї уроки в школі. Каже, що хоче знову на уроки, бо любить вчитися, а не відпочивати.

Восьмилітка розповідає: у селищі є порожня двоповерхова будівля, у якій мама хоче організувати дитсадок. На першому поверсі є широка кімната.

– Там є підвал: якщо щось потрапить, одразу в підвал, – розмірковує Поліна. – Мама хоче, щоб маленькі діти ходили в садок. Бо їх ще рано відпускати до школи. Я теж ходила в садок. А потім сиділа вдома. Мама мені букви писала, слова, я їх переписувала, вчилася читати. І так виявилося, що я найрозумніша в класі. Але без садочка було сумно. Там багато різних іграшок. А в мене все те саме.

– Про що мрієш?

– Собачку хочу маленьку, хлопчика. А котів не люблю. І хочеться, щоб стріляти припинили.

Десятирічний Ілля приїхав до бабусі. Батьки торік перебралися в Бахмут. Так їм ближче до роботи. Батько працює на залізниці в Попасній, а мама їздить у Лиман.

Ілля каже, що не боїться обстрілів. А ось його брату в голову потрапив осколок. Далі хлопчик не хоче розповідати. Він тримає в руках коробку з новеньким спінером, який привезла Олена. Перед цим хвалився, що вміє крутити його і переміщати з пальця на палець.

Одинадцятирічна дівчинка Оля цієї осені вона піде в 6 клас. Оля змінила кілька шкіл. Спершу ходила в Горлівку, потім, коли почалися бойові дії, батьки переїхали в Дружківку, Кіндратівку, дівчинка вчилася там. Ось уже рік вчиться в Бахмуті.

– О шостій ранку доводиться вставати, щоб встигнути на автобус. І пізно повертаємося. Я стомлююсь, – каже дівчинка. Розповідає, любить англійську та математику, фізкультуру менше. Мріє “робити торти”. Поки, зізнається, пекти нічого не вміє, але мамі на кухні допомагає.

Я питаю в Олі, чи пам’ятає вона початок війни. Дівчинка починає розповідати:

– Ми пішли на ставок на Жованку (район селища Зайцеве – авт.), тьотя Іра, ще одна тьотя Іра, мама, там були всі. Ми купались, і почали стріляти, десь три міни впали біля ставка. Потім хтось приїхав і сказав збиратися, бо нас обстрілюють. Ми пішли додому, а наступного дня почали стріляти по нас. Я швидко розбудила тата і маму, ми пішли в підвал. Десь три дні побули — і все, поїхали. Торік тато привіз мене сюди влітку. А брат залишився в Кіндратівці, боявся.

Понад усе дівчинка мріє, щоб не стріляли і було тихо, щоб не довелося ховатися в коридорі без вікон. Одного разу снаряд прилетів їм у город. На щастя, ніхто не постраждав. Щоразу під час обстрілу Оля труситься і молиться, щоб снаряд не потрапив у дім…

Анастасія Федченко, спеціально для Центру інформації про права людини

Фото авторки та Наталі Мещерякової