Жінкам владу, або Чому потрібні квоти
Роки три тому я спостерігала, як в одному невеличкому дачному кооперативі відбувалися вибори голови. Не обійшлося без інтриг і “позадачних” домовленостей. Але що мене найбільше здивувало – нового голову шукали… серед чоловіків.
Охочих головувати на той час не було. І найініціативніші жінки, тільки-но вишукували когось із тямущих, запрошували: “Та вам багато чого і не доведеться робити. Ми все зорганізуємо – тільки треба буде десь ваш підпис поставити…”
Я тоді спитала: “А чому хтось із вас, жінок, не висувається. Адже ви й так САМІ все робитимете?”
У відповідь, окрім усього іншого, із чим точно могла впоратися жінка, я почула: “Воно-то так… Але ж годиться чоловікові…”
Тоді ніхто з чоловіків не зголосився, і кооператив очолила жінка. До речі, яка дуже толково вела справи три роки.
Тож коли мені закидають: а хто вам заважає балотуватися в президенти, йти у Верховну Раду чи обіймати посади, – я іронічно усміхаюся. От уявіть собі, що людину ніколи не вчили плавати (ба навіть забороняли!), а потім її вивезли посеред ріки й сказали: “Пливи! Хто ж тобі заважає?”
А як? Коли замість того, щоб вчитися плавати, тобі весь час говорили, що твоє місце на кухні.
В Україні (та й у більшості країн світу, ніде правди діти!) не сформована культура “жінка при владі”. І тому не дивно: де на високій посаді і з’явиться жінка, її ідеї, помилки, успіхи, прорахунки, результат розглядають під лупою, щоб потім з полегшенням сказати: “Ну так а що з НЕЇ взяти?”
Якось соціологиня, ґендерна експертка Олена Стрельник на моє запитання, чи довго Україні чекати на жінку-президента, зауважила:
“Навіть та країна, яка позиціонується як найдемократичніша у світі, нам не дала президентку, так як ми цього очікували. Я думаю, що Україні досить далеко до цього, на жаль. Принаймні динаміка участі жінок у складі Верховної Ради зараз, у період незалежності, є ду-у-уже повільною. Якщо у Раді першого скликання жінок було ледь 3%, то сьогодні заледве 12%. Це вкрай повільне зростання.
І Україні треба подолати великий шлях до того, коли дійсно зможе підтримати жінку в якості президентки”.
Оце і є вся відповідь – навіщо потрібні позитивні дії з боку держави для забезпечення рівності жінок і чоловіків (наприклад, квоти для жінок у Верховну Раду).
Щоб жінки могли бути обрані й обиралися, потрібен контекст, що жінка в політиці, владі, у бізнесі, на високих посадах – це не “справжній чоловік”, “мужик” або “залізна леді”. Це просто жінка в політиці. І не потрібно метафор.
Цей контекст формує, насамперед, держава. Так, учорашня акція “Жінкам владу – жінок в Раду”, на якій учасниці й учасники (!) вимагали ухвалити норму в 50% представництва кожної статі в новому Виборчому кодексі України, – не чергові надумані примхи “невгамовних жіночок”. Це готовність держави бачити на рівних жінок і чоловіків. Той важливий сигнал з боку держави, що жінка при владі не “окраса” і “втіха”, а рівноцінна партнерка, на чию думку зважають.
Слабо законодавчо закріпити норму про те, що кожне друге місце у виборчому списку партії має належати жінці, включно із прохідною частиною? Або закріпити санкції проти тих політичних партій, які не дотримуються квотного принципу?
І якщо хтось наважиться сказати, що справа не в статі, а в професіоналізмі. Ловіть від мене подачу про рівний старт.
Моя 9-місячна дочка за своє невеличке життя вже була стільки разів просватана, що слово “жених”, інколи я жартую, вона вимовить раніше, аніж “мама”. Жарти жартами, але це теж якоюсь мірою про рівний доступ жінок і чоловіків до політичної участі й ухвалення рішень.
Як тільки на рівних закладатимуться очікування від маленького хлопчика й маленької дівчинки, як тільки побут, догляд за родиною, дітьми не буде за замовчуванням відповідальністю жінки, а з популярних телешоу зникнуть примітивні анекдоти, що применшують роль жінки… Коли це станеться, я перша палко обстоюватиму зняття квот.
